Страта із самого початку не подобалася інквізитору. На перший погляд, усе було звично: темнорода дівчина, яка перетнула кордон. Темнородих завжди страчують, бо з ними ніколи не буває добра. Але цей випадок здався інквізитору дивним.
Темнорода жила тут тихо не один рік, що було нетипово. Зазвичай вони майже відразу давали про себе знати своїми вчинками. Кожен темнородий намагався вбити якомога більше людей та поглинути їхні душі й плоть. Так вони ставали сильнішими. Ця ж дівчина жила тут довгі роки, і про неї повідомив не місцевий жрець, а мандрівний лицар із сумнівною репутацією.
Місцеві жителі до останнього переховували й захищали її. Зазвичай люди настільки знавіснілі від діянь темнородих, що ті й до суду не доживали. І це був далеко не повний список дивацтв, які виявило розслідування. Але йому було все одно, бо закон простий і жорстокий. Для темнородих, що покинули свої землі, є лише одна кара — смерть.
Спочатку всіх людей зібрали на публічне аутодафе — спалення на вогнищі. Жінка смиренно дозволила себе зв’язати, загорнути в ганчір’я та підпалити. Але не склалося. Спершу кілька днів лив дощ, який розмив площу, де мало бути згарище. Під час другої спроби зірвався вітер і здійняв страшну куряву.
Інквізитор припустив, що боги хочуть якоїсь іншої кари для темнородої. Тож він став пробувати інші способи страти.
Повішення теж не вдалося. Один раз порвалася петля, ще раз зламалася платформа — дошки раптово прогнили.
Інквізитора це починало дратувати. “Боги мене випробовують, але навіщо?” — думалося йому. Увесь цей час дівчина не противилася волі обвинувачів, лише повторювала, що ні в чому не винна і просто хоче всім добра. Інквізитор їй не вірив.
Були ще спроби четвертування конями та втоплення, але й тут на інквізитора чекало розчарування. Коней лупцювали до крові — вони брикалися, форкали, кидалися на людей, але так і не побігли. Утопити теж не вдалося: поблизу не було достатньо великої водойми чи колодязя — нещодавно була посуха.
Темнородій вирішили вчинити страту в Храмі Справедливості. Було багато охочих палачів, але обрали молодого хлопця, який прибув зі столиці.
Страту проводили в обителі Справедливості, перед статуєю богині Закону, що стояла під куполом храму.
Єдині слова, які вона промовила, були звернені до палача:
— Ти робиш помилку, — сказала темнорода.
У мить, коли палач заніс меч над її головою, купол тріснув. Шмат його впав йому на голову й розбив її. Хлопець загинув на місці. Жерці та законодавці сприйняли це як знак, що дівчину треба відпустити, бо вони вже надто довго ігнорували очевидні послання. Виправдальний вирок планували оголосити наступного дня.
Інквізитор, відомий своєю сліпою люттю, пробрався в камеру. Він не хотів її виправдання, бо вважав її злим поріддям, яке може бути небезпечним. Тому він увійшов у її опочивальню, щоб задушити її. У конвульсіях вона лиш промовила, що не хотіла нікому зла. Це були її останні слова.
Наступного дня сонце не піднялося високо, а вночі лили дощі. Доба стала холодною, темною й голодною, бо поля або затоплювало, або їм бракувало тепла і світла.
Жерці, які звернулися до богів, почули: “Ніхто не хотів її смерті. Ми скупі на дари, але щедрі на кари.”
То були голодні роки. Час крові, хвороб та зневіри. Боги покарали людей не лише за страту невинної, а й за те, що вони були глухими до їхніх знаків.
