Ґалерон де Валуа наблизився до броду струмка, що протікав лісом. На протилежному березі він помітив іншого лицаря, який також скакав до води. Подібно самому Ґалеронові, незнайомець ніс на латах зображення лілії лицаря-шукача. Ґалерон чудово знав, що буде далі, тож пришпорив свого бойового коня. І от, з іншого боку долинув глибокий голос незнайомця, приглушений опущеним заборолом, але не менш грізний. Той кидав де Валуа виклик.
– Ніхто не пройде. – мовив лицар.
Копита ґалеронового скакуна вже омивала вода.
– Ніхто не пройде! – повторив погрозу незнайомець та опустив списа.
– Виходьте зі мною на бій! – крикнув у відповідь Ґалерон.
– Ви помрете від моєї руки! – відказав інший лицар, та, націливши списа вперед, галопом поскакав на де Валуа.
Ґалерон миттєво зробив так само. Воїни зіткнулися посеред струмка. Їхні списи розлетілися на друзки, влучивши один одному в міцні щити. Похитуючись у сідлах, лицарі виїхали кожен на протилежний берег.
Там вони зупинилися, і Ґалерон підвів забороло.
– Ви гарно билися, пане лицарю, тож чому б вам, замість того щоб мене вбивати, не приєднатися до мене у пошуках? Немає честі у вбивстві земляка-бретоннця!
Почувши це, супротивник Ґалерона теж показав обличчя.
– Гаразд, я збережу вам життя, – сказав він, а потім додав. – Хоч я й не мав наміру його забирати!
– А я би вам все одно не дозволив. – відповів йому Ґалерон. – Але це був шляхетний бій!
Привітавши один одного за звичаєм лицарів-шукачів, Ґалерон й незнайомець злізли з коней та розділили між собою флягу вина. Ґалерон поцікавився ім'ям свого нещодавнього суперника, і той представився Жоїнвілем де Роком, родом з віддаленої частини Бретоннії. Лицарі поділилися історіями про свої подвиги у пошуках Ґрааля, і під час цієї розмови виявилася вражаюча деталь – нещодавно їм обом наснився однаковий сон. У сні цьому воїнам явився темний ліс, серед якого було кам'яне коло – а в центрі кола стояла сяюча чаша, навколо якої танцювали мерзенні рогаті звірі.
Лицарі довго сперечалися про можливі значення цього сну, але зрештою зійшлися на тому, що це був знак від самої Володарки Озера. Богиня попереджала їх про те, що сам священний Ґрааль опинився у лапах злих істот, які хочуть осквернити його своїми нечестивими ритуалами. Сном Володарка й привела лицарів сюди, прямо до цього лісу, де вони тепер розбили табір.
Ґалерон прокинувся коли навколо панувала ніч, а з-поміж гілок дерев струменіло сяйво зірок. Вогнище давно згасло, лишивши по собі кілька тліючих жарин. Жоїнвіль вже був напоготові. Обидва лицарі прислухалися до шуму, який і перервав їхній сон. Лісом лунали барабанний бій та моторошні співи.
Бретоннці звикли спати в обладунках, тому швидко підвелися, без жодного слова відв'язали своїх коней та якомога тихіше поїхали лісовою стежиною, дозволивши скакунам самим шукати дорогу.
Бій барабанів та співи ставали дедалі гучнішими, але якими б неприємними ті не були, мали вони й перевагу – за ними було не чутно брязкоту збруї та металевих лат. Зрештою, лицарі зупинилися серед прихованих в густих тінях дубів, звідки їхнім очам відкрилася осяяна смолоскипами галявина. Те, що на ній відбувалося, повторювало пророчий сон. Святий Ґрааль от-от занапастять повні слини пащі оскаженілих звіролюдей!
Ґалерон та Жоїнвіль недобре один одному всміхнулися та опустили заборола шоломів. Кожен зробив знак Ґрааля й дістав меч. Загриміли їхні шляхетні бойові кличі, миттєво перервавши ворожі співи. Лицарі вилетіли з засідки прямо у кам'яне коло, клинками рубаючи кожного звіролюда, до якого тільки могли дістатися. На їхньому боці була перевага повної несподіванки, і в безладді з десяток звіролюдей пали вбиті, не встигнувши навіть завдати удару у відповідь. Коли ж вцілілі тварюки почали тікати до лісової пітьми, Ґалерон та Жоїнвіль пришпорили коней й кинулися навздогін. Це була помилка.
Ледве-но лицарі опинилися в оточенні дерев, на них накинулося ще більше звіролюдей, цього разу озброєних та палаючих жагою помсти. Груба зброя била по шолому та щиту Ґалерона, а він наосліп махав мечем на всі боки. Роздивитися звіролюдів було практично неможливо, але коли меч бретоннця таки знаходив ворожу плоть, повітря прорізали їхні крики болю.
Тільки коли під клинком Ґалерона опинилися самі лише гілки, він зрозумів – усі почвари убиті. Воїн підняв забороло й став озиратися в пошуках свого супутника.
Жоїнвіль похилився в сідлі, осяяний мерехтливим світлом смолоскипів. Скакун лицаря стояв нерухомо, біля його копит лежали холодні тіла звіролюдей. Ґалерон під'їхав до нього, зістрибнув з коня та допоміг зробити це де Рокові. Тоді ж лицар помітив, що сюрко Жоїнвіля почервонів від крові.
– Я помираю... – прошепотів де Рок. – Не судилося мені дістатися Ґрааля.
Аж тут, смолоскипи раптом згасли, зануривши кам'яне коло у темряву. Повітря стало вологим, а звідусіль почав здійматися дивний туман. В центрі кола, там, де раніше знаходився сяйнистий кубок, тепер крокувала зіткана туманом фігура. Це була панна незрівнянної краси, яка немов поставала з самої землі. У руках вона несла чашу, іще дивовижнішу за ту, яку лицарі бачили раніше. Істинний Ґрааль.
Щойно Володарка підійшла до них, лицарі опустилися на коліна.
Вона запропонувала Ґрааль Ґалеронові, але він, лицар шляхетний душею, натомість підніс до чаші закривавлені вуста Жоїнвіля, і мовчки спостерігав, як того наповнює життєдайна есенція…
