Між нами запанувала тиша, яку періодично порушувало щебетання пташок та ніжний шелест листя на деревах. Шео замислено споглядала в далечінь, її погляд був ніби прикутий до горизонту, але це тривало недовго. Дівчина перевела погляд на мене, і в її очах з’явилася рішучість.
— Гаразд, Олексо, я розумію, тобі цікаво почути всю історію від самого початку. І тому ми підемо з тобою туди, звідки все почалось, — Шео піднялась із-за столу, її рухи були граційними та впевненими. — Для тебе підібрали одяг, він у шафі. Через годину зустрінемось біля стаєнь.
Шео була спокійною, а голос її був ніжним, сповненим несподіваної довіри. Договоривши, дівчина пройшла через мою кімнату та зникла за дверима, тихо зачинивши їх.
Легкий вітерець зашарудів листям на дереві, що росло за вікном. Я перевела погляд на пташок, що весело стрибали на зеленій галявині внизу. Думки заполонили мою голову, як некерований потік води:
"Шео доволі спокійно відреагувала на мою історію і тепер готова все розповісти від самого початку. Це занадто просто. Щось тут не так. Усе, що мені розповідали Шак і Лір, зараз зовсім не сходиться з реальністю. І про які чудовиська йшла мова? Її тон був таким щирим, але... Ну добре, краще мені почути всю історію від самого початку, можливо, тоді в мене вийде об’єднати все в єдине ціле. Або ж я просто ще більше заплутаюсь. Головне — більше не тягнути час. Думаю, якщо зможу у відкриту говорити з Шео, то вирішу ситуацію, яка склалася, або хоча б зрозумію її справжні мотиви."
Піднявшись з-за столу, я зайшла в кімнату, і мою увагу привернули кімнатні двері. Вони були чомусь відкриті, хоча я чітко пам'ятала, як Шео їх зачинила.
"Шео, виходячи, начебто зачинила їх. Дивно. Дуже дивно," — ця думка викликала легке занепокоєння.
Зачинивши двері, я пішла вибирати одяг для подорожі. І раптом почула позаду себе чиїсь тихі, обережні кроки. Як тільки хотіла розвернутись та поглянути, хто це, відчула різкий біль у потилиці. Світ навколо мене здригнувся.
"Та щоб його, чому знову голова? І хто це? Невже Маха повернулася?" — думки проносилися в голові, але вже розпливчасто.
Світ завертівся та почав темніти, а голос застряг у горлі, перетворившись на беззвучний схлип. Я сповзла по шафі на підлогу, відчуваючи, як свідомість покидає мене, мов пісок крізь пальці. Останнє, що відчула, як сильні руки потягли мене по підлозі, потім міцно зв'язали руки за спиною, а перед очима все остаточно попливло. Час від часу я приходила в себе та чула два голоси, які між собою перемовлялись.
— Нам потрібно швидше рухатися, а то інакше вони нас приріжуть… — прошепотів один, у його голосі відчувався страх.
— Та чого ти панікуєш… — спокійно відповів інший голос, здавалося, більш впевнений у собі.
"Про кого вони говорять, і що відбувається? Невже мене викрали? Але хто і навіщо?" — думки змішувалися з болем, і я відчувала, як мене повісили на коня, немов бездиханне тіло, кинуте через сідло. Від нещадної тряски голова починала боліти ще сильніше, від чого свідомість знову покидала мене, занурюючи у рятівне забуття.
* * *
Отямилась я у невідомому, моторошному місці. Навколо був випалений, похмурий чорний ліс, повітря було важким від запаху горілого дерева та смерті, а у ньому літали дрібні, сірі пластівці попелу, осідаючи на всьому. Дерева тут були покручені, безжиттєві, їхні голі, обгорілі гілки простягалися до неба, ніби пальці мерців. Земля була чорною, потрісканою, місцями вкрита осклянілими грудками, що колись були травою.
Мотузка, якою мене прив’язали до стовбура одного з цих мертвих дерев, боляче врізалась у зап’ястя, залишаючи глибокі сліди, а голова так пульсувала, що здавалось, розпадеться на маленькі частинки від найменшого руху. Озирнувшись навкруги, наскільки дозволяла мотузка, помітила праворуч від себе в далечині засніжені гірські вершини, що гостро вирізнялись на тлі тьмяного неба, і зрозуміла, орієнтовно, де знаходжусь. У цій моторошній тиші я помітила рух. Поміж обгорілих дерев, у тіні, снували дрібні, чорні, мов виткані з диму, фігурки. Вони були немов злісні духи лісу, їхні очі світились тьмяним червоним світлом, і вони зникали, щойно мій погляд затримувався на них. Це були ті самі чудовиська, про які говорила Маха?
Раптом почула голоси, що наближались до мене позаду, і швидко прикинулась, що ще без свідомості, опустивши голову та розслабивши тіло.
"Дуже цікаво, хто це і чому вони мене викрали з маєтку. І що це за дивні створіння?"
— Вона ще не прокинулась? — донісся до мене писклявий чоловічий голос, сповнений нетерпіння.
— Ні, але її потрібно вбити, ще не вистачало, щоб якесь людисько зіпсувало план! — Це був жіночий голос, і він мені на секунду здався дуже знайомим, тільки де я його чула, не могла пригадати. Від її слів у мене похололо в грудях. Вбити?
— Ти не забагато на себе береш, Ісфет? — знову озвався писк чоловічка, в його тоні відчувалася обережність.
— Заткнись, довбню, ще не вистачало, щоб вона нас впізнала до того, як ми дістанемось володінь господаря! — закричала дівчина, її голос був гострим, мов лезо, сповнений роздратування та зверхності.
— Але що нам з нею тепер робити? Я боюсь, що нас тут викриють, ми занадто близько до гір.
— Якщо ти не заспокоїшся, то я тебе швидше приб’ю, ніж ти зустрінешся з Володарем, — було чутно, що у Ісфет урвався терпець, її голос вивергав купу гніву, а сама вона нервово ходила зі сторони в сторону, час від часу підходячи та зазираючи мені у обличчя, ніби перевіряючи, чи я справді непритомна. Її тінь падала на мене, створюючи відчуття загрози.
"Мені б побачити її обличчя. Такий знайомий голос, невже ми саме тут вже пересікались? Я потрапила у велику халепу і тепер не дуже розумію, як з неї вибиратись. Сподіваюсь, Шео мене швидко знайде, бо якщо ні, то це буде остання пригода мого життя," — холодна хвиля страху прокотилася по тілу, незважаючи на обгорілий пейзаж навколо.
— Як таке може бути, щоб якась дрібна людинка могла вирішувати долю богів, ти багато проблем нам створюєш… — пробурмотів чоловічок, всідаючись на землю коло мене, його голос був сповнений образи. Ці слова лише посилили мою розгубленість: доля богів?
