Передмова
У кожного з нас є своє життя, і воно має бути чимось особливим, та не схожим на інші. Не знаю, чи описував свої відчуття від пережитого Сартр, коли писав Нудоту, але кожен з нас у силах написати щось подібне, не маючи навіть багатого уявлення про філософію, та не намагаючись щось сказати своїм твором.
Коли я починав писати свої тексти, то вони давалися мені болісно та із силуванням самого себе. Мені сказали: «пиши… просто пиши, не потрібно вкладати щось глобальне у свою історію». І воно якось з часом до мене прийшло, що чим простіше ти пишеш, тим краще та світліше воно виходить. І хочеш, не хочеш, ти все одно донесеш до читача свою думку чи сенс, про який навіть не здогадувався. Тож лишимо ці питання відкритими для критиків та літературознавців.
Мені легше писати про те, що вже трапилося, або про те, що я пережив особисто. Не хочу приховувати, що у своїх текстах, я трохи прибріхую чи примальовую, така вже в мене психологічна потреба. Достеменно не знаю, погано це чи добре, але це ж література, а не допит у слідчого чи прокурора, і її великий пласт – це просто вигадані історії та сюжети.
Розмисел перший. Як я докотився до літератури?
З тим розгульним життям, який почав вести з п’ятнадцяти років, та тими шкідливими звичками, які прийнято так називати у пристойному суспільстві, мене мала чекати або могила, або творчість. Не знаю, чи то пороки штовхають нас до творчості, і без них ми не можемо творити, чи то сама творчість кидає нас у пучину пороків, щоб знайти ресурс? Одним словом, я завжди мріяв якось творчо виражати свою особистість. Спочатку був реп, та створені мінусовки для нього, бо музикою то важко назвати, потім була гітара, та моє бажання грати на сцені… взагалі, коли мене спитали після одинадцятого класу, ким я хочу бути у житті, то мені спало на думку: або актором, або письменником. Взагалі мої облудливі фантазії про сцену та кіно майже не довели мене до інвалідного візка. Виник дисонанс між тою реальністю, що мене оточувала, та тим, що я хотів бачити у своєму житті, а його не було. Це довело мене до депресії, а згодом до нервового зриву, та поневірянь у психологічних диспансерах. Батько тоді казав: «збирай матеріал». Він ніяк не пояснював сказаних ним слів, про те мені спадало на думку, що потрібно набиратися досвіду, та писати книгу.
Одного дня я сів на диван, та задумався, чим я хочу займатися у житті. Жага до визнання та успіху не покидала мене з юних років – тож я вирішив писати, гадаючи, що зможу здобути славу та заробити грошей. Однак, з часом до мене прийшло усвідомлення, що бажаючи досягти цих речей, ти нічого не напишеш. Потрібно вирішувати письменництвом якісь інші речі. Результат заради самого результату веде у прірву під назвою стагнація.
Отже тепер я пишу заради власного задоволення, та для того щоб вирішити якісь свої особисті та психологічні питання. Я не можу дати чіткої відповіді, заради чого я це роблю… мабуть, я роблю це для самого процесу, бо потрібно любити те діло, котрим займаєшся, та котрому присвячуєш своє життя.
Я не хочу, щоб це виглядало як графоманство, тож я закладаю певний сенс у написане мною.
Розмисел другий. Та чи варто писати?
Все має даватися легко. Якщо в тебе щось не йде, то краще це покинути, та пошукати себе в чомусь іншому. Проте, якщо я почав з болю, то мене переслідували перерви у письменництві, тому я брав паузи, допоки не набирався знову сил творити. Якщо вирішуєш щось робити все життя, то неодмінно потрібно повертатися до нього знову.
Я вже не хочу ні слави, ні грошей за те що пишу, я просто хочу робити діло. Бо в цій справі багато не заробиш, і тільки одиницям вдається стати професійними письменниками. А слава – то таке, кажуть, вона швидко набридає. Хочеться просто уваги та трішечки схвалення, щоб не покинути почате.
Кажу ж, я цими розмислами просто хочу вирішити свої психологічні та духовні потреби. Якщо вийде повноцінна книжка, то я дам відповідь собі у першу чергу, чи варто писати далі. Я хочу розібратися навіщо мені воно треба, бо як ви могли помітити, спочатку я бажав грошей та слави – а так, воно не працює. Письменництво має приносити задоволення.
На початку шляху я був «дурним генієм». Вважав, що якщо будеш непосильно щось писати та вигадувати, вносячи у свої тексти якісь, на свою думку, геніальні чи філософські речення, які потім мали б стати цитатами твоїх творів, то неодмінно досягнеш успіху та визнання. Але це дурість. Бо писав я для себе, а не для читача, роздмухуючи своє его. Твори, які ти пишеш, мають нести в собі якусь цінність, та вирішувати якісь питання чи проблеми. А в мене цього не було… і потім, потрібно спершу багато прочитати, щоб створити щось своє та нове.
