Лист полетів...
⠀
Рита ніколи не любила осінь. А за що її любити? Холод, бруд, оголені дерева... А ще — осінь провокує смерть.
⠀
Дівчина занепокоєно вслухáлася в звуки автомобілів та чужих будинків. Зовсім не романтично. Шумно, голосно... Близько.
Напевно, вона не встигне видихнути навіть, коли ця атмосфера її поглине.
⠀
Крок, два... Попри внутрішній щем навіть не мислила зупинитись. Тільки вперед, не збиваючи темп...
⠀
Раз, два, три... Вона не встигне змиритися. Попереду стільки чудового могло б статися...
⠀
Дідько, та вона навіть не кохала! І не почувалася зрадженою! Не плакала на підлозі в темряві! Не сміялася з подругою всю ніч!
Вона ж зовсім ще не жила...
⠀
Але загроза була швидшою. Загроза зануритися в чужі сльози, такі болісні і водночас байдужі для звичайного перехожого.
Дівчина зупинилася, змирившись. Впала долілиць. Вона завжди була слабкою. Надто слабкою для викликів.
⠀
Найбезглуздіше, що Рита могла зробити, — закричати. І вона... Закричала.
⠀
Сльози обпікали ясно-зелену райдужку. Якщо сльози взагалі могли обпікати...
⠀
Вона зрозуміла, що це кінець.
Осінь приносить смерть.
⠀
І заплющила очі. Ривок.
⠀
Вир звуків, запахів, відчуттів не зупинявся; він не міг зупинитися. Життя бентежне, не стояти йому на місці. Тільки рух то життя... А життя доводить до смерті.
⠀
Дихати стало важче, думати не вдавалося...
⠀
Це... Кінець. Абсолютний.
⠀
Пил життя замилював очі, і Рита стиснула їх сильніше в останньому пориві. Скрутилася в найзатишнішу позу, мріючи померти безболісно. Мороз пробігся шкірою.
⠀
І раптом... Тиша закричала — і вмерла.
⠀
Здається, їй таки пощастило не потрапити у «зону смерті». Але чи знайдуть її посеред розрухи?..
