З неба сипався попіл. Сірі хмари оточували бліде світило, простягаючись до самого горизонту. В горлі свербіло, очі неприємно пекли. Шкіра набула дивного відтінку старого паперу і пересохла. Жар всередині нагадував тепло від каміна. В голові не лишилося думок. Тільки єдине ім’я шелестіло у порожнечі. Він стиснув пляшечку зі скляним корком.
— Імрен, будь ласка не йди…
Гупання у двері вирвало Едварда з тривожного сну. Він підхопився з ліжка і тремтячими руками налив собі води. Кілька склянок потому, коли свідомість прояснилася, а неприємний присмак піску зник, він нарешті звернув увагу на джерело звуку. Досі стукали, щоправда тихіше. Мабуть крикнув він уже наяву. Чоловік одягнувся і відчинив. Юнак у чорному схвильовано дивився на нього, важко дихаючи.
— Усе гаразд, лікарю?
— Так. Ти розбудив мене щоб спитати?– мовив Едвард, відчуваючи недобре. Державного медика рідко турбували, хіба що якась пошесть загрожувала вийти з-під контролю.
— До вас людина з Ріндвену. Має важливу посилку, особисто в руки,– пояснив прибулий.
Прокляття, це ж неподалік від столиці, пригадав Едвард, поспішаючи темним коридором. Юнак ледве встигав за ним тримаючи свічку, яка стікала воском просто на підлогу. Нарешті обоє опинилися в просторому кабінеті. За вікнами темніла вулиця, лише вогні газових ліхтарів виблискували вдалині. Півмісяць визирав з-за хмар, ніби вишкірившись гострими кінцями. За столом сидів посланець. Усе його тіло закривала довга кирея, голову накривав ковпак з прорізами для очей, руки в рукавичках до ліктів стискали залізну коробку. Асистент поставив свічник поруч. Едвард підсунув ближче срібну тацю, уявляючи вміст такої скрині.
— Що там?– вимогливо поцікавився лікар.
Гість підвівся, клацнув замком і нахилив коробку над блюдом. Обоє водночас відступили назад, затуливши обличчя рукавами. Зсередини сипонув попіл, сформувавши акуратну купу. На верхівці блиснув трохи закіптюжений золотий перстень.
— Феніксія вернулася, пане,– прохрипів відвідувач тремтячим голосом.
Едвард зібрав речі, ніби в тумані. Він не пригадував як схопив саквояж, давно приготований для таких випадків, не чув слів і біг на вулицю, зачепившись за все на шляху. Отямився лише сидячи на зручному кріслі кебу. Колеса стукотіли бруківкою, наляканий відвідувач нарешті зняв ковпак і тепер його бліде неголене обличчя завмерло в дивній гримасі. Едвард чудово розумів його: спалахи феніксії виникали рідко, лише раз на рік чи два й лише в межах одного міста, однак кожен випадок спричиняв паніку. Спроби зберегти їх у таємниці не давали результату, тоді хвиля чуток затоплювала квартали і жах перед недугою був небезпечніший за саму пошесть.
— Коли ви знайшли це?
— Сьогодні ввечері на вулиці. Одразу згріб і до вас. Як доказ, недавно влада обіцяла арешт за неправду. Скажіть, я ж не заразився?— простогнав чоловік.
— Навряд, прах небезпечний тільки перші години,– заспокоїв його Едвард,– Сподіваюся все обійдеться.
Нарешті кеб виїхав з міста. Лікар заплющив очі, передчуваючи тривалу дорогу. Перед очима заблищали іскри. По тілу розлилося тепло, ні хвиля жару. І той моторошний шепіт, як першого дня. Він не спав ночами, перевіряючи останки. Випробовував усі можливі зілля, вивчав книги і давні трактати. Та все було марно. Він не міг зупинити. Не міг впоратися, коли усі з надією чекали його успіху. Та чи міг смертний впоратися з потойбічним?
— Імрен, не покидай мене. Я знайду вихід…
Він прокинувся від різких поштовхів. Кеб зупинився, за вікном світало, а Дрейк, здається так назвався той чоловік, намагався його розбудити. Невже говорив уві сні. Та його слова не пояснять нічого. Не можуть пояснити, те чого сам не зрозумів. Едвард вийшов назовні, мружачись від сонця. Небо було безхмарне. Ріндвен не пахнув згорілими душами, отже шанс ще є. Почати вирішив з сусідніх будинків. Огляд пожильців заспокоїв його, на вигляд усі чисті. Подумки перелічив флакони з ліками. Має вистачити для першої хвилі, а далі встигне приготувати більше. Наостанок Едвард написав листа для чиновників. Ізолювати найближчі вулиці і стежити за появою нових заражених. Він не вірив, що це допоможе, розпорядження на те і вигадали щоб їх ігнорувати. Та все одно, краще очистити сумління перш ніж доведеться вилікувати кожного.
Лікар ішов вулицею, занурений у власні думки. Іти до квартири, яку йому виділили на час роботи, не хотілося. Зненацька перед ним виникла на диво знайома постать. Не роздумуючи, Едвард кинувся слідом. Перехожий ніби відчуваючи небезпеку змінив напрямок, ховаючись у вузькому провулку. Ще трохи і вони остаточно загублять один одного.
— Імрен зачекай!– гукнув Едвард
Вона зупинилася і різко озирнулася. Сердитий погляд зміряв переслідувача з голови до ніг. Чорняве волосся вибилося з-під берета. Жінка наблизилася впритул.
— Чого ти хочеш?
— Поговорити. Я маю пояснити,– мовив чоловік.
— Знову слухати твою брехню?! Нізащо!
— В мене були причини не говорити.
— Причини? Скільки разів це відбувалося зі мною. Частина пам’яті просто зникала і я приходила до тями посеред попелу не розуміючи де знаходжуся. А ти вдавав ніби нічого не сталося. Навіть не спробував пояснити, не те що допомогти. Великий Едвард переможець феніксії, не здатен зцілити навіть власну дружину. Чому я лишалася живою? Чому жодного разу не отримала твої ліки? – Імрен відштовхнула Едварда, який спробував її заспокоїти.
— Хочеш правди?! Гаразд, моя панацея не діє! Нічого не діє!– зірвався він.
Жінка замовкла, намагаючись зрозуміти почуте. Повисла незручна пауза. В голові Едварда більше не було слів. Лише хаос думок. Так, вперше він зізнався. Від недуги, яка більше нагадувала гнів богів, справді не було жодного засобу. Після контакту з прахом а подекуди спонтанно, ніби за наказом когось невидимого, жертва починала втрачати уривки спогадів, емоції повільно згасали поки не зникали зовсім. Єдине що турбувало їх це відчуття вогника всередині. І навіть воно з часом переставало приносити дискомфорт. Наприкінці порожня оболонка спалахувала, обертаючи зараженого на купу попелу. Так було з усіма. Окрім однієї.
— Як це…не діє,– прошепотіла Імрен,– Ти ж зцілював.
Едвард роззирнувся. Навколо не було перехожих, хоч і стіни мають вуха. Він взяв жінку за руку і повів до квартири. Вона не опиралася. Дорогою відчув як шкіра коханої стає теплішою. Відчай завжди прискорює спопеління. Так ніби недуга могла читати думки. Нарешті вони піднялися сходами на другий поверх. Чоловік зачинив двері, повернувши ключа. Обоє сіли на невеликий диван.
— Вибач, я мав сказати раніше. Просто не міг зізнатися, що безсилий. Мої ліки діють інакше: вони прискорюють згорання, але прах не заражає інших. По суті ми просто вбиваємо перш ніж феніксія пошириться. Так мої люди зупиняли спалахи пошесті. Це тримають у таємниці.
— Тому ти мовчав,– Імрен не знала, що відповісти.
— Я любив тебе. Не хотів втрачати, кожного разу боявся що ти не відродишся. Щоразу допомагав тобі згадати все, аби не налякати. Не слід було брехати, та іншого виходу я не бачив,– Едвард полегшено зітхнув.
Місяці обману відпускали його зі своїх кайданів. Нарешті все стало як раніше. Тепер все буде гаразд. Кохана нахилилася до нього. В її очах блиснули сльози.
— Ти ненавидиш мене?– спитав чоловік.
— Більше ні. Але я не хочу продовжувати. Це важко для нас обох. Дай мені панацею.
Чоловік мовчки опустив руку до кишені. Відкоркував пляшечку з білою рідиною. Імрен осушила її одним ковтком. Руки обох з’єдналися. Жар став відчутнішим, шкіра жінки набула сірого відтінку. Поцілунок востаннє поєднав їх. Едвард заплющив очі. В обличчя йому дихнуло вітром. Долоні занурилися в попіл. Чоловік опустив очі і помітив на зап’ясті ледь помітну плямку. Мабуть один з обстежених сьогодні почав розсипатися ще за життя. Феніксія дозволяє повернутися лише якщо в новому житті тебе щось тримає, подумав Едвард. Він дістав другу порцію і не роздумуючи перехилив. З відчиненого вікна сипався ще теплий попіл. А двоє поєдналися у вічності.
