Окей, гуляш так гуляш. Якщо моя справа говорити спірно і про спірне, то чом би й ні? Пристебнути паски, намацати ключ запалення, повільно видихнути і погнали.
Українська культура сьогодні: пожежа в районі сідниць псевдоінтелектуального споживача, — саме під таким провокативним заголовком в моїй голові заскрипіла і посипала звивини іржею вранішня думка. А про шо ще може розмірковувати у неділю зранку псевдоінтелектуальний споживач, поки п’є свій чай і курить на балконі, роздивляючись листя кавового дерева, яке вже другий місяць поспіль старанно бореться за життя?
Коротше. В мене і моєї чарівної подруги (в минулому житті, — каже вона, — ми були грецькою родиною) наразі відбувається неймовірно захопливий дослідницький марафон із глибоким зануренням. Ми вивчаємо українську літературу. Ну, як — вивчаємо? То волаємо чаєчками над тим, як це прекрасно, то втрачаємо апетит від того, наскільки це жахливо. Ні, не в сенсі «погано написано», а в сенсі «господи, скільки нелюдських мук випало на долю українського народу». Наразі я все намагаюся проковтнути «Сад Гетсиманський» Багряного, але за тиждень не зміг просунутись далі юдиного поцілунку. Бо неможливо ж!
(О, уявляю, наскільки нестерпно читати ось це все, з тим, як скачуть туди-сюди мої думки. Перепрошую. А втім… Соррі нот соррі. Це все одно ніхто не читатиме))
Так от. Вивчаємо ми укрліт. Від класики, яку не подужали в школі, до сучасності. А там, звісно, по дотичній — дізнаємося більше про театр, музику, живопис.
І на цьому тлі якось дуже очевидно сучасний культурний пласт розколюється на дві групи: мистецтво і якийсь паразитичний почварний викидень, замаскований під патріотичну творчість.
І от від другого — палає.
Шароварщина, байрактарщина, трендовість і гайповість — вся ця гидота змішується в одне слизьке вариво, що мерзенно булькає і намагається подавати ознаки примітивного життя. І найпотворніше в тому навіть не форма зі змістом (хоча й це викликає блювотний рефлекс), а саме явище паразитування на всьому, до чого дотягнеться куца думка комерційних діячів.
Українська ідентичність, свідомість, український супротив і біль перетворюються на плоскі ключові слова для пошукового запиту: шоб вискакувало звідусіль і пожованою жуйкою застрягало в голові. Справжні, болючі, гострі й актуальні події перетворюються на потворний інфопривід. Про шо сьодні заспіваємо? Ну, звісно, про війну і незламність. І обов’язково — у вишиванці. Такій, знаєте, до середини стегна. Без спідниці. Бо ноги ж, ноги! Красиві ноги, не будемо ховати. А шо по тексту? Ну, хай буде «країна-родина-калина-Україна». Прийнято!
І от з конвеєрної стрічки в долоні голодному до українського споживачу ляпається порція болотяного слизу, прикрашеного цукровим прапорцем.
Чи от, наприклад: хочу наростити авдиторію, — думає автор, блогер, чи бо зна хто ще. А як? Ну, відомо як! «Що не так з українським політикумом: війна і люди», «Коли чекати контрнаступ», «10 звірств рашистів у місті Х». Навіть якщо автор нічого не знає про це і займається переказом переказу. Актуально, схавають!
Мені це все віддає такою махровою совєтщиною, де псевдо-мистецтво жило по повістці, писало що треба і як треба для масовості і схвалення, підіграючи настроям та ідеології. Совєтщиною, яка могла перевзутися будь-якої миті, щойно зміниться чи додастся контекст або методичка згори. Штучне, голосне й потворне.
От про русню у світі думають: матрьошка, водка, балалайка. А це, божепоможи, наше «мистецтво» створює вітчизняний аналог: борщ, сало, гопак, вишиванка.
Проблема в тому, що ця пропозиція користується попитом. Через простоту, легкість, актуальність. Ми не завжди помічаємо, наскільки ці продукти паразитарної комерції огидні за своєю сутністю: ну, ти чого? Вони ж про волонтерів співають, про перемогу, пишуть про наступ, про націоналізм! — і не зважаємо на те, наскільки далеко цей непотріб стоїть від поняття культури і мистецтва.
Звернімося до визначення:
Культу́ра (лат. Cultura — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації. […] Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією.
Мисте́цтво — галузь людської культури, в якій за допомогою знаків через конкретні о́брази світу виражаються його узагальнені сенси. […] Через мистецтво відбувається комунікація крізь час і простір, відтворення світогляду різних культур і епох. Твори мистецтва можуть не лише не втрачати своєї художньої цінності з роками, а й навпаки, набувати ще більшої, позаяк наповнені символами, здатними набувати нових значень.
Сьогодні ж у промислових масштабах створюється контент навколо України і українства, війни і прагнення до свободи і безпеки. Примітизовані відбитки реальності, які релевантні тут і зараз. Але щоб що? Зробити собі ім’я? Відчути причетність до потужного спільного руху? Прикрити свої колишні пройоби? Попрацювати на іміджеву заліковку, щоб потім та працювала на, простигосподи, креатора?
Мені здається, час зробити крок в сторону від неетичного гайпу і шукати шляхи цікавіші, ніж шлях чукотського менестреля «що бачу то співаю». Додати трохи щирості. Охопити щось більше, ніж актуалочку, приправлену лозунгами. А споживачам — відрізняти блискучу пластмасу від перлин.
А ви що думаєте з цього приводу?
