Перебирає пальцями простирадло. Вдарить кулаком по подушці. Метнеться з однієї сторони кімнати до іншої, качається на ліжку – ледь на стіни не
А в домі тихо. Лише надворі пролетить якесь авто по автостраді, аж шини пищать. У сусідній кімнаті чутно тікання настінного годинника. Рома пролежав так години півтори. Заспокоївся, піднявся, ліг вже на ліжко. На диво, швидко заснув.
Знову не виспався. Знову нічого не відчував. Знову боліла голова. Рома звик до такого – Рома вже не терпів. Зайшов на кухню, матері з вітчимом вкотре немає. Вони взагалі говорять йому щось, окрім «добраніч»? Якщо так, то хлопець цього не пам’ятає. Вона постійно працювала. Постійно працював і вітчим. На плиті знову порожньо. Хлопець закип’ятив воду в чайнику. Поснідав чаєм. Навіть на столі не було бодай якогось печива.
У ванній насилу вмився, підставивши обличчя під воду в душі. Здавалося, вона змиває з нього останні ознаки чергової безсонної ночі. Глянув на себе в дзеркало. Роздивився з усіх сторін, скривився, але потім засміявся. Підсушив волосся феном. Намастився «позиченим» у мами кремом. Вже виглядав бадьоріше.
Одягнувся. Взяв рюкзак. Навіть не перевіряв, чи підготував належні підручники. Перший четвер другого семестру, а він досі ходить з книжками за розкладом в понеділок першого півріччя. Вийшовши з квартири, зрозумів, що взутий у домашні капці. Перевзувся, покинув під’їзд. Наче нічого не забув. Привітався з консьєржкою.
Ромко, у вас заборгованість за воду і газ, – почала шарудіти паперами, - віддаси батькам.
Хлопець забрав папери, подякував. Але яке йому, загубленому в собі, діло до якихось батьківських боргів? Пройшовши кілька метрів, Рома зім’яв квитанції й викинув їх у смітник. Як тут, хтось врізався у плече:
О, Ромка!
Це був найкращий друг хлопця. Коротко підстрижений, у веснянках, з кирпатим носом. Трохи нижчий за Рому. Знав його кожен собака у кварталі.
Привіт, – Рома потиснув руку. Пішли далі удвох.
Школа давно не приносила задоволення. Переборовши себе, переступив поріг класу, а не повернувся додому. Підійшов до свого місця, сів, поклав голову на парту. Подивився у вікно. Ледь не заснув. Нарешті пролунав дзвінок. У клас позаходили інші однокласники, учитель. І його причина безсонних ночей.
Він любив називати її Афродітою. Вона сміялася, штовхаючи його у плече. Прекрасна усмішка, чорні, мов смола, пасма волосся, витончені, білі руки. Така проста, але водночас надто особлива, надто гарна, надто надзвичайна. Підсіла до нього за парту, привіталася. В Роми очі зажевріли, руки затремтіли. Голос невчасно став писклявим, високим. Обоє засміялися. Хлопець заховав долоні в своїй широкій тонкій кофтині. А вона досі щось розповідає, розмахує руками. Він намагається зосередитися – не виходить. Дивиться прямо в очі – старається не почервоніти. Роман скоро точно напише про неї роман.
Але мить – її увагу привернув хтось інший. Рома сам не зрозумів, чому почав злитися. І злоба ця в’язка, тягуча, липка, лізла до самого горла, аж дихати стало важко. Хлопець відвів погляд, знову подивився у вікно.
Ромко, я відсяду.
Взяла свій потертий рюкзак, пересіла на задню парту до подружки. Сміється, жартує. А Ромі так і хочеться крикнути: «Ні! Сиди тут, зі мною!»…
Але він не такий. Він навіть не з таких. Мама вчила дівчаток поважати. Шкода, що тато маму не поважав.
Мовчки розвернувся. Ледве не заснув на парті. Перекинувся з другом аркушами з повідомленнями. Деякі папірці вчитель забрав, але хлопці не злякалися – давно придумали свій шифр, що навіть найдосвідченіші спеціалісти-дешифрувальники не зрозуміють, що в тих знаках мається на увазі.
Ромко! – почув хлопець посеред уроку.
Що тобі?
Роман, коли напишеш нам роман?
Ледь прихований сміх. Хлопець й собі усміхнувся. Всім в класі полюбилося так його діставати, особливо при тому, що Рома писав непогані поезії, але зовсім жахливу прозу. До того ж підслухав десь, що хтось, насміхаючись, казав:
Коли Роман напише мені роман, тоді точно закручу з ним роман!
На уроках викручуватися одними віршами не виходило. Тому, не намагаючись створити шедевр, писав щось нашвидкуруч, отримував впевнену і стабільну «дев’ятку», а вдома все своє натхнення вплітав у рядки поем, які заприсягнувся нікому не показувати. От і створить щось на вагу золота в свою безсонну ніч, зранку перечитає – небилиці без рими, без суті, але ж з такими розумно-дивовижними словами! Деякі все ж таки відсилав до редакцій – ні одного не надрукували, навіть лист не розглядали. Жах та й годі.
От і подумавши трохи, відказав:
Роман тоді напише вам роман, коли закрутите з ним роман!
Дівчата знову засміялися, поштовхалися та почали обговорювати «своє дівоче». А от хлопцю змалку не було з ким обговорити «своє хлопчаче». Мама тоді ще в роботу з головою не пірнула, сиділа вдома. Рому не розуміла, ба більше - не намагалася. Завжди бігала біля тата, ледь ноги йому не цілувала. А батька допізна вдома не було, навіть у вихідні. Що то за робота? Можливо, десь там обговорював з кимось «своє хлопчаче»?
Рома добре пам’ятає той день. Прокинувся від шуму, підскочив з переляку, бо двері гучно зачинилися. Зайшов на кухню – на підлозі біля відкритої заскленої тумбочки сиділа мама. Добре пам’ятає скрізь розкиданий перебитий посуд. Добре пам’ятає тремтячі мамині руки, які витирали сльози і прикривали рота. Вгледівши хлопця, вона швидко піднялася, зачинила дверцята. Вигляд мала зовсім зляканий, ледь не божевільний. Підійшла до малого Роми.
Ромцю, дівчаток треба поважати. Треба поважати…
Мам…
Ми з татком говорили про «його хлопчаче» та «моє дівчаче»…
Мам!
Йди спати, – відрізала, розвернулася, почала збирати розбиті тарілки.
Мам?
Йди спати! – різко розвернулася, закричала.
Ромине перше і, на жаль, не останнє, постійно повторюване безсоння. Тоді хлопець вперше подумав, що мама його не любить. Тоді вперше зрозумів, що його ніхто не слухає. Тоді вперше відчув, що десь губиться в собі. Забрідає далі і далі, сам собі риє ями. Почав частіше помічати, що мама постійно була заплакана, кожен день бігала до тата на роботу. Приходила додому з синцями, говорячи:
Ромцю, дівчаток треба поважати…
Потім йшла на кухню, щось шукала в шухлядах, ховала це під своє чорне, шкіряне пальто і знову кудись поспішала. Одного разу в найнепримітнішій кухонній тумбі знайшов цигарки. Покрутив їх в руках. Не помітив, як отримав долонею по потилиці.
Ромцю, дівчаток треба поважати і в їхніх шухлядах своїми бридкими руками не копирсатися!
Коробочку викинула через кухонну кватирку. За довгий період часу, мов грім серед ясного неба, вдома з’явився тато. Почав щось шукати у шухлядах. Вже у своїй кімнаті під батьківські крики Рома зрозумів, що тато маму не поважає, якщо копирсається в її шухлядах своїми бридкими руками. Тоді ж зустрів свій перший схід сонця під татове свавілля і мамине божевілля.
Після чергової сварки тато кудись зник, мов крізь землю провалився. Десь загубилася і мама. Лише зранку, коли бачив на плиті сніданок, розумів, що хтось з них все ж приходив. Потім ні з того ні з сього з’явилася мама з іншим чоловіком, з яким йшла на роботу і приходила додому. Рома не подобався майбутньому вітчиму, як і чоловік не подобався хлопцю. Часто зі всіма сварився, поки батьки не почали «зникати» на роботі. Вже і гризтися не було з ким та сніданками на плиті й не пахло.
Тоді почав писати. Тоді перестав цікавитися, що таке «своє хлопчаче». Тоді подорослішав. Тоді і знайшов в ній розраду. Невелике, але пекуче, небезпечне щастя. Тоненький джгутик, за який хапався, щоб жити далі. Відтепер уся темна, страшна, мов буря, маса думок в голові десь розсіялася, а замість неї весь розум заполонив запах її солодко-кислих парфумів, мелодійний, гучний сміх, випадкові дотики, котрі, немов окріп, обпікали шкіру, залишаючись відчутними до кінця дня.
Романе!
Хлопець аж підскочив. Зрозумів, що заснув.
Вдома спати треба!
Вибачте, будь ласка…
Проспав майже весь урок – навіть дати написаної немає. Зошит заховав в рюкзак, збрехав, що забув вдома. Ледь відсидів до кінця. Вибіг на перерві у коридор, заховався в свою з його другом схованку – закинуте шкільне службове приміщення. Ще давно в якогось старшокласника виміняли ключі на п’ять порцій в їдальні, заприсяглися один одному, що про це місце будуть знати лише вони. Потім кімнату більш-менш облаштували, присунули стару парту, стільці з актового залу, подушки, десь надибали ковдру. Часом відсипалися там, прогулюючи фізкультуру.
Ромко, прогуляємо третю фізкультуру підряд – директор вб’є, - мовив Ромчин друг, відкусивши булочку. Обійшов парту, сів на стілець.
Будеш? – простягнув булку.
Рома похитав головою.
На фізкультуру йдемо?
Рома знову похитав головою.
Знаєш, у мене таке ж саме було, - заходився розповідати, - я коли закохався в ту дівку з паралельного класу, теж ні їсти не хотів, ні в школу ходити, - відкусив булочку, - от тільки потім перейшло – перехворів. Я навіть добами не спав! – засміявся. – Самому з себе смішно!
Потім різко змінився на обличчі. Підбіг до Роми, покружляв біля нього кілька разів, взявся за голову.
Ти що, того? Закохався?
Рома підняв очі.
Що-о?! – аж булка випала з рота.
Почав кругами ходити по кімнаті, склавши руки в боки і час від часу жуючи булочку.
Здурів?! – дав Ромі по потилиці.
Закохався? Не може бути. Ніколи не бачив любові і зумів закохатися? Рома давно нічого не відчував, не розрізняв емоцій, а зараз готовий комусь віддати всю свою душу? Більше схоже на жарт зломленої свідомості, а не щирі, наповнені дурманом почуття. Поки один ходив кругами і запевняв себе, що Рома, котрий виходить з будинку лише для того, щоб прийти в школу, нізащо не міг би закохатися, хоча все вказує саме на це, другий, мов ошпарений, вибіг з кімнати.
Обійшов всю школу, вирішив – хоче глянути на свою Афродіту ще раз, щоб зрозуміти достеменно. Залишилася лише жіноча вбиральня. Ледь переборов себе та вперше наплював на слова мами, що «дівчаток треба поважати, і в їхніх шухлядах своїми бридкими руками не копирсатися», навстіж відчинив двері – біля батареї в холодному маленькому приміщенні сиділа дівчина. Підняла очі, усміхнулася, потім знову поклала голову на коліна і боляче стиснула собі волосся. Хлопець тихо, обережно, мов боявся сполохати пташку, підійшов. Теж присів. Поклав долоні їй на щоки, змусив глянути на себе.
Дивився на неї, як ні на кого дотепер. Рома не бачив кращої дівчини. Не міг навіть уявити кращу за неї. Її повні сліз очі, тремтячі руки, розпатлане волосся – якщо це справді було кохання, то хлопець закохався ще раз, тепер в неї справжню. Великими пальцями витирав сльози на дівочому обличчі, не розуміючи, чому вона досі не прогнала його, не образила, дозволила взагалі з’явитися. Заспокоював. Наспівував всяких пісеньок-небилиць. Дівчина наче сміялася, але потім знову голосно ридала. Вони обоє загублені, обоє нещасно і по-підлітковому пірнули з головою в любов. Рома розумів, що знову самотній присвятить цю темну, в'язку, вбивчу, але до кісток блаженну ніч їй. Вкотре перерахує зірки на небі, вкотре буде крутитися, як оскаженілий, на підлозі, не розуміючи, чому саме його спіткала невдача безвзаємно закохатися. Вкотре згадає її заплакані очі, сльози яких присвячені не йому. Ромі самому з себе смішно. Хлопець знає, кому вона вділила свою душу. Знає, що цей «хтось» перехворіє нею. Бо він, Роман, не убачивши любові ніколи, напише Всесвіту подібний роман про короткотривалий, як він гадав, на холодній керамічній плитці роман.
