сьоме оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
— Вау!.. Я б ніколи не повірила! Оскаре! Де ти цьому навчився?
— Джентльмени не кажуть про такі речі.
— А ще вважається, що і дівчині, і хлопцеві під час їхнього першого сексу важко отримати задоволення.
— Аматори.
— Знаєш, я розумію, що дівчата не мають таке говорити після першого разу. Але... нічого з собою не можу зробити. Тим більше, що я щойно зустріла найкращого чоловіка свого життя. Тільки, будь ласка, не думай про мене погано. Я нормальна. І не якась чеплялка. І я не нафантазувала про тебе, про нас дурниць, чи щось інше. Просто...
— Просто?
— Ні. Не просто. Я мушу зізнатися, що закохалася в тебе ще задовго до сексу. Вибач. Я... я просто... хотіла зізнатися тобі в цьому... Просто... мабуть, так буде справедливо, щоб ти знав це...
— ...Дякую. І не виправдовуйся. Я все розумію. Тобі водночас і страшно злякати мене, і промовчати про власні почуття вже нестерпно.
— Бачиш, ти вже читаєш мене як відкриту книгу. І я теж тебе розумію. Якщо хлопець на твоє освідчення не говорить про власні почуття, то для дівчини перспективи не найкращі.
— Не завжди. Я би сказав, що це значить, що ми слідуємо різним етичним нормам.
— Не треба, Оскаре. Ти ще зараз почни розповідати маячню про «жінки з Венери, а чоловіки з Марсу». Ти просто не хочеш робити мені боляче.
— А ти хочеш боляче?
— Так! Хочу! Я тут разом з тобою абсолютно відкрита в усіх можливих сенсах цього слова. І я думаю, що я заслуговую на взаємність, на щирість, якщо не можеш дозволити собі відвертості. Я мушу знати, за кого ти мене маєш?
— Рівно за те, що я бачу, і що я чую від тебе. Я тебе сприймаю, як чарівну, відверту, сміливу і закохану в мене дівчину.
— І все?
— А що тобі ще потрібно?
— Ну хоча б щось про те, що ти відчуваєш до мене. Бо мене, чесно кажучи, лякає, що ти за все побачення жодного разу не назвав мене по імені. Я починаю боятися, що ти його просто забув.
— Знову це «просто». Марійко, ти навіть не уявляєш, наскільки все не просто. Напевно, я відчуваю, що ти абсолютно мене не знаєш. Але ти сказала, що мені не слід боятися зробити тобі боляче. Я маю спитати це ще раз: чи справді ти не боїшся всієї правди про мене? Ти будеш першою в світі людиною, що почує це.
— Ти психопат? Мені щось загрожує?
— Ні. І... ні.
— Ти не якийсь вбивця чи небезпечний збоченець?
— Наче ні, хоча збочення мають суто субʼєктивні оцінки. Дехто і копирсання в носі вважає за збочення. Втім я навіть у носі не колупаюся.
— Ти маєш щось, що може мені загрожувати?
— У кожного є щось, що може комусь загрожувати. Потенційно і ти зараз можеш встати, піти на кухню, взяти ніж і почати мені загрожувати.
— Але я ж цього не роблю...
— В тебе є руки, є ноги. Тому потенційно ти можеш це зробити.
— Якби ти мене знав, ти б ніколи про мене так не подумав би.
— От і я про те. Ти закохана в людину, котру не знаєш. Ти впевнена, що хочеш дізнатися про цю людину все саме сьогодні? Після чудового побачення? Неймовірного сексу? Навіть після твого освідчення?
— Я сильна дівчинка. Я витримаю.
— Гаразд. Задавай питання. Я обіцяю говорити правду, лише правду і нічого крім правди.
— Окей... Хто ти, Оскаре?
— На це питання неможливо відповісти просто... Знову це «просто»... Давай почнемо з того, що я — емігрант.
— Емігрант?! До нас у Дніпро?! Ще й під час війни?! Це дуже сміливе рішення! А ще твоя українська викликає повагу. Я б ні за що не повірила, що ти іноземець. Звідки саме?
— Із Шотландії. Але...
— Із Шотландії?! Вперше бачу шотландця! Зазвичай це ми до вас їдемо, а не ви до нас. І що, в тебе є кілт? А прізвище на «Мак» починається? А...
— Годі, Марійко. Я — не такий емігрант. І ніякого кілта, волинки чи винокурні зі столітнім скотчем у мене немає. Як і прізвища.
— Як це — немає прізвища?
— Я не емігрант зі Шотландії. Просто я там народився. Те, що я тобі зараз скажу, тебе вельми здивує. Але я прошу поставитися до цього серйозно. Бо я обіцяв — тільки правду. Готова?
— Окей... Оскаре... Готова.
— Як я вже казав, я — емігрант. Тільки не з якоїсь країни, а з іншої реальності. Точніше — з декількох інших реальностей.
— ...
— …
— ...
— Ну, ти ж чула про мультивсесвіт?
— Чула... Але ніколи не чула, щоб хтось міг емігрувати одразу з кількох світів.
— Ну, я ж не міг залишити ті світи, де я не існую.
— І це багато чого пояснює!
— Тобі не варто сміятися з цього. Є такі реальності, де ми з тобою одружені. Маємо дітей...
— О! І скільки ж у нас дітей?
— У різних світах — по-різному. На те він і мультивсесвіт. Є альтернативні реальності, де в нас або син, або донька, а є такі, де ми, щойно зустрівшись, одразу почали робити потомство. Є навіть один всесвіт, де ми побралися підлітками, ти народила першу дитину в чотирнадцять, а останню двійню виносила, коли тобі було вже майже шістдесят.
— Тобто я — людиноматка? Після шістдесяти ще народжую? У мене там що, живіт, як у роніна після сотні невдалих сеппуку?
— Дарма смієшся. Те, що я розповідаю — крайнощі. Але мультивсесвіт — він звичайний. Як життя. Просто яскравий.
— Дякую, Оскаре. Весело було. Але я налаштувалася на справжню історію. Твою історію. Тим більше, ти ж поклявся. Це було кумедно, влучно, але геть недоречно після слів «я клянуся». Мені важко тобі вірити.
— Але я жодного разу не збрехав...
— Годі. Я, звісно, люблю фантастику, але...
— Я можу довести.
— Як? Взяти мене в заручники й тримати, доки я не повірю?
— Я прожив з тобою мільярди життів. Я знаю про тебе все. Навіть те, що ти зараз думаєш. Буквально зараз у тебе промайнула думка: «Де мій чортів ліфчик?.. Та пішло воно — я від цього божевільного і без трусиків втечу, якщо треба.»
— ...
— Перепрошую, я прибрав матюки. Я просто... намагався передати зміст…
— ...
— Я можу продовжити, якщо хочеш?
— НЕ ТРЕБА!!!
— Гаразд. Не буду.
— ... Що ще ти про мене знаєш?
— Усе. Більше того — я знаю все про всі варіанти тебе. І будь-кого, хто живе на Землі.
— Що?! Ти хочеш сказати, що переспав з усіма на планеті?
— Ти ж розумієш, що як у людини, так і у мультивсесвіту є свобода волі. Я не гвалтівник. Не існує таких світів, що йдуть проти моїх етичних норм або свободи волі конкретної особи. Наприклад, ти — гетеросексуальна. Я знаю це напевно. Світів, де ти закохуєшся в жінку, просто не існує.
— ... Може, ти грибів переїв?
— З такими речами не жартую, Марійко. Я побожився. І я кажу тобі правду.
— ТАКУ ПРАВДУ КАЖУТЬ ЛИШЕ БОЖЕВІЛЬНІ З ІГРЕНІ!
— Гаразд. Яку правду ти хочеш почути?
— Чому ти тут?
— Щоб відповісти на це питання, тобі треба знати ще одну річ про мене.
— Так ти не лише мультивсесвітній емігрант, так?
— Так. Не лише. Я — вигнанець із майбутнього.
— Знаєш, я чогось такого очікувала. Ну і як там, у майбутньому?
— Так само, як і в сьогоденні. Тільки трохи інакше.
— Буденно якось. І вельми очікувано.
— Даруй, Марійко, але я маю для тебе лише правду.
— Припустимо. І за що ж такого вправного красеня з майбутнього вигнали?
— Це надзвичайно особисте... Але я ж обіцяв розповісти тобі все. Тож... Я відмовився помирати. Ось моя чесна відповідь.
— Дуже гідна причина стати вигнанцем. Я б на твоєму місці вчинила так само. Нащо мені помирати молодій, красивій, якщо є альтернатива — жити.
— Дякую. Твої слова багато важать для мене. Але є один нюанс. Я старію, як і всі. Але навіть у сто років мені хотілося жити. І щоразу, коли я доходив до дня своєї смерті, я зупинявся... і відмотував час назад — майже до немовлячого стану.
— ...
— І це повторювалось стільки разів, у стількох світах, що мені... заборонили доходити до старості. Шкода. Бо старість — то мій улюблений час мого життя.
— ... Хто заборонив?
— Я хотів би відповісти… Та не можу. Не тому, що не хочу — я справді не знаю.
— Як це — не знаєш?!
— Розумієш, є речі, які неможливо знати. Неможливо зрозуміти.
— Я прямо зараз дивлюся на таку річ.
— І це цілком логічно. Бо я не вписуюся в твою реальність. Так от — у мене теж є речі, які не вписуються в мою. Але ж ти відчуваєш мою присутність?
— Так.
— Ось і я — відчуваю присутність незрозумілої мені сутності.
— Даруй, Оскаре, але зараз я думаю, що це радше мені треба перевіритися в психіатра. Я цілком серйозно вважаю, що спілкуюся зі своїм уявним коханцем. До чого ж ти дійшла, Марійко... Ось що стрес і війна роблять із сучасною молодою жінкою!
— Я цілком реальний, Марійко.
— Я б на твоєму місці відповіла так само. Будь-який уявний коханець так би й сказав.
— І як мені довести, що ти помиляєшся?
— Дай мені ляпаса.
— Ні. Я не б’ю жінок.
— Ага! Я так і знала! Ти будеш заперечувати будь-яку ініціативу з реальності! І цим ти щойно довів, що існуєш лише в моїй уяві. А це значить, що мені сьогодні терміново треба збиратися до психушки на Ігрень!
— Це нічого не доводить. Ніколи не чув, щоб принципи доводили чиєсь неіснування. Хоча... є одна ідея. Ану-но, йди сюди...
— ...АЙ! Чого б’єшся?!
— Я не б’юся. Я знаю тебе, як облуплену. Я знаю, що тебе збуджує ляскання по дупці. Визнай це.
— Є трохи.
— Тепер ти відчуваєш, що я реальний?
— ... Я вже нічого не розумію. Цього просто не може бути. Ну як це так?! Яке таке майбутнє?! Який ще мультивсесвіт?! Це не-мож-ли-во!
— Ще й як можливо, Марійко. Бо світ — не менший за твій розум.
— Давай про щось інше? Мені треба переключитися від усього цього Марвелу.
— Добре. Що ти ще хотіла про мене дізнатися?
— Ти казав про немовлячість. Значить, у тебе були батьки?
— Авжеж були. Батька я не знав. Певно, він був звичайною людиною — як ти і я...
— Ти надто узагальнюєш саме поняття звичайна людина. Щойно я була впевнена, що ти — плід моєї уяви. А тепер, після твоєї останньої заяви, мені починає здаватися, що і мене не існує.
— Не бійся. І ти, і я — цілком реальні люди...
— Дуже непереконливо. Особливо — в частині «не боятися».
— Може, тебе заспокоїти? Обійняти?
— НІ!!!
— Даруй...
— Просто продовжуй. І, по можливості, не чіпай мене. Будь ласка.
— ...Про батька я сказав. Ну а матір... Як би так пояснити...
— Та кажи вже, як є.
— Ну, матір у мене... не зовсім звичайна людина...
— Здавалось би!..
— Колись людство подібні сутності називало... богинями.
— Приплили!
— Ти навіть не уявляєш, Марійко, наскільки влучною ти щойно була.
— Невже?!
— Моя мама — це щось на кшталт богині океану...
— Алелуйя! Він ще й син божий! Ти, певно, і по воді ходити можеш?! І воду у вино перетворювати?!
— Не знаю. Мені ніколи подібна маячня в голову не приходила.
— Оскаре, ти щойно вщент зруйнував мою картину світу. Я ж, дурна, все життя глорила за Посейдона в його бійці з Нептуном. А виявилось, що там повний матріархат!
— Марійко, може тобі чимось допомогти?
— Мені вже нічим не допоможеш. Нікому не допоможеш, якщо його немає.
— Може, води?
— А ти мене мамкою не лякай. Я тепер води, як вогню, боюся! І не стій тут наді мною — такий збентежений і такий красивий. Продовжуй. Про бабусь, дідусів розповідай. Хто вони? Чарльз Френсіс Ксав'єр? Бог кукурудзи? Перша версія Людини-Павука? Супержінка? Ні, знаю! Ти ж шотландець! Твоя бабця — Міневра МакҐонеґел!
— Це й справді дотепно. Але для нас з тобою сутність моїх так званих бабусь і дідусів — неможливо пізнати.
— Все збігається: неможливо осягнути сутність Мінерви МакҐонеґел!
— Марійко, зберися. Ти починаєш втрачати контроль...
— Ти мене розтрощив. Тепер збирай мене по черепках. І взагалі, я не існую. Тому мені можна губити контроль до... кінця всього, в чого може бути кінець.
— ...Марійко, послухай мене уважно. Опануй себе, будь ласка. Інакше...
— Нє.
— ...Інакше мені доведеться дійсно взяти це все у свої руки.
— Нівроку!..
— ...
— МАМОЧКИ! НІ-І-І-І! БУДЬ ЛАСКА, ДОСИТЬ!.. ДОООСИИИТЬ!..
Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє...
— Тихо… Я тут. Я поруч. Це я… твій Оскар…
— Ти… Ти не Оскар. Ти — з пекла! Справжній Сатана!
— Ну, до Сатани мені ще далеко. Це лише демон. Він повністю підконтрольний. Не бійся.
— НЕ ПІДХОДЬ ДО МЕНЕ!
— Гаразд! Не підходжу…
— …
— … А я ж попереджав тебе. Просив — опануй себе… Вибач. Я не знав, що ще можу зробити…
— Що ти таке?
— Усе, що я сьогодні розповідав тобі, — правда. Надіюсь, тепер ти мені віриш?
— Як тут не повірити?! Я вся в сірці — навіть із середини! То ти з пекла?
— У тому уявленні, яке побутує серед пересічних вірян, — пекла не існує. Те, що я тобі показав, — лише одна з альтернативних пекельних реальностей. У тому всесвіті є і ти. Ми обоє — демони. Як і всі інші.
— Чудово! Просто чудово…
— Але мене турбує інше: чому більшість людей не вірить, доки не зіткнеться з чимось по-справжньому страшним? Чому добрих людей завжди треба переконувати пеклом?.. Марійко, я жодного разу не збрехав тобі. Я завжди казав правду. Тепер ти мені віриш?
— … Не знаю.
— Що ще я маю розповісти, щоб ти повірила?
— Це все… Цього просто не може бути! Це не реально! Ти — не реальний! Я — не реальна! І твій демон — хоч і страшний — теж не реальний. Як і МакҐонеґел, Посейдон, мандрівки в часі й альтернативні світи! Цього всього НЕ-МА-Є! І бути не може!
— А що тоді є? Що, на твою думку, існує?
— Не знаю… Може, теорія Великого вибуху?
— Гаразд. Уже щось є. За це можна зачепитися. Тоді скажи: що саме з усього мною сказаного суперечить теорії Великого вибуху?
— Я не знаю. Я не фізикиня. Не науковиця. Мабуть, моя картина світу інакша.
— Добре. Я радий, що ми дійшли до цієї точки. Дозволь, я розкажу тобі, яку картину світу знаю я.
— …
— Ну, будь ласка… Обіцяю: жодних демонів. Лише слова. Прості. Зрозумілі.
— … Я не можу відмовити… коли так просять.
— Дякую. Отже: світ — багатошаровий. І не тільки цей. Усі реальності — багатошарові. Розумієш? Добре. А тепер забудь усе, що я казав про альтернативні реальності. Вони справді існують у всій своїй химерній розмаїтості, але реального впливу — ні на тебе, ні вже на мене — не мають.
— Просто взяти і забути? Чому ж ти саме з цього почав?
— Бо це правда. Я справді емігрант з іншого виміру. Але у нашій з тобою картині світу це не має значення. Якщо хочеш — вважай мене інопланетянином.
— Ні-ні-ні! Мені демона було достатньо. Чужого я вже не витримаю!
— Добре. Склади про мене власну думку. Продовжимо?
— …
— Отже. Повернімося до багатошаровості. Я знаю три шари світів, які одночасно співіснують на нашій планеті. Але їх більше, ми просто про них не знаємо. Перший — твій. У ньому живуть люди. Вони створюють продукти, що стають доступними у двох інших світах.
— Які саме продукти?
— Будь-які. Їжа, культура, машини, техніка, зброя — усе, створене людьми.
— Тобто інші світи крадуть наші винаходи?
— Не крадуть. Копіюють. У них інші закони фізики. Там неможливо створити щось нове.
— А наш світ щось отримує взамін?
— Ще й як! Світ шаром вище… Як би тобі пояснити… Вони опікуються кожним із вас. У вас навіть є термін — «ангел-охоронець». Він найкраще пояснює, чим вони займаються. Тільки вони не ангели. Вони — такі ж люди, як ми з тобою. Вони називають себе «читці долі».
— І в мене є такий читець?
— Звичайно! Якщо хочеш, я можу тебе з ним познайомити.
— Не зараз. Я не одягнена.
— Думаєш, він не бачив тебе голою? У важливі моменти твого життя він завжди з тобою. Я впевнений, що він і зараз у цій кімнаті. Можеш привітатися. Скажи: «Привіт, Оресте».
— У мене читець долі — чоловік?! Чого ж ти одразу не сказав?! Я б хоч прикрилася…
— Тобі не слід соромитися. У читця немає сексуального потягу до підопічної. Він ставиться до тебе радше як до доньки. Хоч ти й трохи старша за нього. Ти дісталась йому у спадок від діда — десь пів року тому. Ти, до речі, не помічала тоді жодних змін?
— Так. Я стала впевненішою. І мені стало щастити. Я подумала — це така «біла смуга»…
— Тобі дуже пощастило, Марійко. В тебе вправний читець.
— Дякую, Оресте!
— А тепер — третій шар. Мій. Нас дуже мало. Не більше тисячі душ. У кожного — своя задача. Ми стежимо за рівновагою в обох нижніх світах. Особисто я — піклуюсь мистецтвом. Стежу, щоб у вашому світі не народжувалось забагато геніальних художників, музикантів, поетів. Бо тоді талант знецінюється. Також я стежу, щоб читці не надто завзято просували бездарів і не занедбували справжніх митців. Але й у цьому має бути золота середина. Іноді бездар має стати успішним. Іноді геній не має дійти до вершин. Це життя.
— А я могла б стати танцівницею?
— Я обіцяв казати правду, але…
— Краще не треба. Забудь. Я не хочу цього знати. Ти щойно зруйнував мрію дитинства…
— Я забув найголовніше! Чим відрізняються наші світи? Відчуттям часу. У твоєму світі час плине непомітно. З минулого — в майбутнє. У світі читців долі часом можна маніпулювати: трохи сповільнювати, прискорювати або зупиняти. Щоправда, лише локально — під невеликим куполом. А в моєму світі час — окремий вимір. Я можу пересуватись ним як завгодно, проживати одні й ті самі миті знову і знову.
— І скільки разів ти прожив своє життя зі мною?
— Мільярди.
— А з іншими?
— Я не буду брехати — ще більше.
— Скажи, Оскаре… а чому саме я?
— А чому б і ні?
***
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
