Той, що думав про одну частину…
Я прокинувся вночі від високої температури і болю в горлі. Нестерпно і жахливо, бо ввечері маю потяг на Львів. Пишу йому о третій ночі, він теж хворий, але чекає на мене. Сказав своїм друзям, що я приїду, вони схвально до цього поставились. Випив пакетик з порошком і заснув.
На ранок маю дзвінок від нього. Впевнений, що переживає за мій стан і як я буду їхати в поїзді всю ніч. Проте діалог почався з іншого запитання…
-Ти знаєш Олю? (я вигадав ім'я)
-Яку Олю?!
-Я зайшов до тебе в Інстаграм і побачив фото з дівчиною, ти її знаєш?
-Ну так, це моя краща подруга, Оля. Я тобі розповідав про неї під час зустрічі.
-Ти розумієш, що можеш зламати мені життя?! Все, до чого я прагнув, може вщент зруйнуватись!
Я в шоці, і просто не можу збагнути чого він хоче. Не забуваємо, що я з температурою і мені погано.
-Вона про тебе знає?!
-Так. (Тут треба додати, що я зробив камін-аут деяким друзям гетеро і мамі).
-Жесть! Це дівчина мого бізнес-партнера. І якщо десь випливе, що я їздив у Львів з тобою, я втрачу все! Розумієш?! Все!
Пропустимо деталі діалогу. Я почав його заспокоювати, що ніхто не дізнається. Я адекватна людина, і ніколи не підставлю нікого. Я сам за конфіденційність.
Власне кажучи, я розповів Олі про Львів, і про нього, і звісно, вона його впізнала. Проте в ній я був певен на 100%.
Ми закінчили розмову на мажорній ноті. Врешті-решт я почув фразу “Я вже не можу дочекатись тебе”.
Напився таблеток, наївся лимону. І після довгої ночі у вагоні потягу я опинився на львівському вокзалі.
Він зустрічає мене з посмішкою, в машині ми ніжно цілуємось і тримаємось за руки. Він бачить, що я втомився, нахилившись промовляє на вушко “Можеш заснути на плечі”. Проте я не можу, бо переповнений емоціями.
А далі, далі чудовий засніжений Львів, пригоди, смачна вечеря з його друзями (гей-парою). Неймовірний тихий секс, бо поруч сплять друзі. І тиха, тиха спокійна ніч.
Ранок чудовий, на морозному балконі з кавою і цигаркою. Я щасливий, дійсно щасливий. Згадую про борщ, і посміхаюсь сам до себе.
Львів. Зачарований, містичний, чудовий. Ввечері потяг у “моє місто”. Гарячий чай. Розмови. Поцілунки.
Я згадую про сувеніри, бо обіцяв Олі. Крадькома йду в магазин, щоб він не дізнався. Та він дізнався.
Гуляємо мовчки, він наче хмара, що ось-ось роздасться літнім громом. Та і я без настрою, бо розумію, що все закінчено. Поки я заходив в магазин, він розповів все своїм друзям.
Грілися в машині, один з його друзів вимовив тост: “За конфіденційність”. Я все розумію, дуже хочу плакати, бо відчуваю себе школярем на батьківських зборах.
Заїжджаємо в ТЦ взяти перекус в дорогу. Розділились, я сам, наче маленька дитина без батьків.
Їдемо на вокзал. Якщо б ви колись задумались про найбільш холодне прощання, то тоді було саме воно. Вони прощались, а я стояв осторонь. У нас різні вагони. Ми влаштовуємо один одному істерику, він за Олю, я за стосунки. Багато непотребу наговорили один одному, проте наче все зрозуміли і відтанули. Подали потяг, верхня полиця. З ним у нас різні вагони. Я написав, що можемо пересіктись у тамбурі, так, як тоді, вперше. Відповідь холодна: “Я втомився”.
Треба бути ідіотом, аби не зрозуміти глибини цієї фрази.
Заснув. На ранок маю смс:
Я викликав тобі таксі…
Три крапки і “тобі”. Тобі, не нам. Я відповів, що не треба, моє таксі вже під'їжджає до вокзалу. Повідомлення без відповіді.
Швидко вибіг з вагону, не озираючись ні на секунду, сів в таксі і помчав додому, хотів спати неймовірно.
Три дні сліз, дзвінок до нього, щоб почути: “Я вчуся жити заново після тебе. Нічого не хочу, можливо колись…”.
Мої сльози…
