Епілог
Кожного ранку поспішаючи по справам, я ледь не захлинаючись допивала цей злощасний чай, бо завжди чула одне і теж про його користь та вплив на організм, і що він корисніший за каву.
Що ж, гаразд, най буде так, адже пручання були марні, та й бажання великого не було то робити, аби тільки можна було і надалі бачити ці сяючі очі, котрі з усіма проявами кохання споглядали на мене, кожну хвилину проведену разом.
Але зрештою на мене знову чекають безсумнівно одні з найважливіших справ в моєму житті, і я знову як завжди запізнююсь, що ж, тоді мабуть варто прискоритись, і на сьогодні мабуть увесь мій стиль закінчиться на спортивному костюмі.
- Що ж доню, будь обережна та не хвилюйся, якщо щось тобі буде треба, подзвониш і тато приїде, гаразд?
- Так, добре.
- Добре.
США. Нью-Йорк. 2008 рік
Що ж, сьогодні перший день у школі танців, батьки віддали мене, на мою думку запізно, бо мені в цьому році вже виповниться вісім, а деякі мої однокласниці пішли раніше, хто в шість, хто в чотири, а деякі ходили ще в три, але не будемо довго роздумувати, головне не пропустити зупинку, мама сказала мене вітатиме велика жовта будівля, з великою сяючою вивіскою «Танці», що ж, сподіваюсь я не заблукаю.
Через хвилин п’ять автобус зупинився і дівчинка вибігла щойно побачила ту саму вивіску.
Так, а ось і та сама будівля, хоч би я не запізнилась.
Дівчина зайшла в середину, де її зустрів привітний старий.
- О дитино, ти мабуть на танці, тобі на другий поверх, але поспіши, вони вже почали.
- Почали – мій голос сповнився страху, та розчарування, і поки я бігла по сходам в мене на очах накочувались сльози, адже я так не хотіла підводити батьків, я ледь не влетіла до зали, а усі хто був там, завмерли і робили лише одне, дивилися на мене, виглядає як перший день у школі, навіть та сама Сара тут, зірка нашого класу, але німу сцену виправила вчителька.
- О ти-и…мабуть Емілі, твої батьки попереджали що ти можеш запізнитися, але нічого, перевдягайся та приєднуйся до групи, і не хвилюйся ти нічого не пропустили, ми щойно почали – я хутко перевдяглась, та стала до стійки – добре, раз усі готові, почнемо – вчителька двічі хлопнула, і усі дівчата прикривши очі, вклонились, а мені нічого не залишалось як похапцем почати повторювати за ними.
Як на мене перший урок закінчився би чудово, якби не та сама Сара, зі своїми набридливими подружками.
- Ви тільки погляньте на неї.
- Та вона ж наче щойно з фільму жахів вилізла.
Я мала бліду шкіру та світле волосся - та замовкни вже – зі страхом в голосі та ніби чимось важким у грудях, я випалила це на одному подиху, і одразу ж відвернулась.
- Що ти там сказала?
- Що чула, - о яке щастя, ось і мій автобус – я похапцем ледь не влетіла в нього, і вже почала молитися щоб водій якомога швидше закрив двері, а коли я поглянула у вікно, то побачила її обурений погляд, котрий здавалось от-от пропалить вікно – як добре що ми вже поїхали, усю дорогу я мріяла тільки про одне, щоб нарешті опинитись вдома, і розповісти батькам як я провела свій перший урок.
Емілі на радощах ледь не летіла додому, не помічаючи нічого попереду та позаду себе.
- Мамо! Тату! Я вдома!
- О крихітко, це добре, ну то як? Як пройшов день?
- А мене вчителька похвалила.
- Та-ак?!
- Так, вона сказала що я гарно тягну носок.
- М, це дуже добре, головне не зупиняйся, і у тебе все буде добре…так гаразд, сідай їсти.
Два роки потому
Що ж, я проходила до школи танців вже як два роки, усе по трохи налагоджувалось, мама знайшла роботу своєї мрії, а татові почали видавати стабільну зарплату.
Так можна звичайно сказати що не завжди усе проходило так м’яко і спокійно як хотілося б, але все ж як є, так бували сварки і в дома і у батьків на роботі, в мене деколи виникали конфлікти в школі, один навіть довів до відсторонення на тиждень від навчання, але можу сказати з впевненістю, воно було того варте, я все ж таки переборола ту сучку Сару, і ледь не повиривала їй усі патли коли ми ходили в їдальню, і як на мене це було ідеальне місце для здійснення помсти, що я і зробила, але наш конфлікт не залишився не поміченим, і завідувачка все ж розчепила нас, і розвела в різні боки, мене до директора, а Сару до медсестри, бо я добряче пошкрябала їй голову.
Але як я вже казала, це було того варте, після цього ні вона, ні її стрьомні подружки, більше навіть і не думали дивитись у мій бік, а у школі я заробила статус вулкан, я можу здаватись сплячою, але насправді просто накопичую сили, і як мені здалося, навіть деякі старшокласники почали мене боятись.
Тож, усе почало налагоджуватись, і ми почали жити своїм звичним, рутинним життям, до одного не дуже гарного дня.
- Так…так я все зрозумів, гаразд, як тільки щось вигадаю, я наберу, бувай, Крістін!
- Так коханий, що? Що сталося?
- Моя мати, сестра каже їй зовсім погано, а вона не зможе прилетіти так швидко з Франції, як хотілося б.
- Але любий, як ми доберемось до тієї лікарні так швидко, вона аж в Канаді.
- Я знаю, але ми мусимо – на хвилину в кімнаті повисла тиша.
- Піду до Емілі, та почнемо збирати речі вже зараз, а ти збери усі документи, та гроші на бензин.
- Добре, дякую що ти зі мною.
- Завжди і в усьому…добре гайда збиратися.
- Так, почну з головного, паспорти.
- Третя поличка…
- З ліва, я пам’ятаю!
- Гаразд…Емілі, Емілі крихітко до тебе можна?
- Так мамо…мамо? Щось сталося?
- Дзвонила тітка Еліс, сказала що бабусі зовсім погано, тому ми завтра з ранку, вирушаємо у Канаду, до неї в лікарню.
- Ем, ну гаразд.
- Так, тому складай по троху речі, а я подзвоню твоїй вчительці, і скажу що ти завтра не прийдеш до школи.
- Гаразд – о боже, ну чому так, від цієї тітки ніколи не було нічого доброго, одні тільки проблеми, за два роки хвороби бабусі, вона жодного разу не заплатила за її ліки, і операції, за все платили мої батьки та двоюрідний дядько Джеремі, а вона і пальцем не поворухнула, бо в неї бачте там навчання, там якісь курси саморозвитку, то відпочинок десь там в Тайланді або на Карибах, а я море раз на рік бачу, і то коли батькам дають відпустку одночасно, і то якщо пощастить більше ніж на тиждень.
Тож я завжди її не любила, так, коли я народилась, вона дарувала мені гарні подарунки, зазвичай це був дорогий одяг або закордонні іграшки, але я швидко втрачала до них інтерес, бо їх навіть не можливо було вдягнути десь у повсякденні, бо там було забагато камінців, які ось-ось відваляться, там найдорожчі тканини, які я зі своєю надмірною енергійністю та цікавістю, могла з легкістю перетворити на чергову ганчірку, практичніше були речі від дядька чи його жінки, вони дарували, хоч і доволі прості, але легкі сорочки та штани, які не шкода було порвати, та в ту ж мить викинути, доволі зручні комбінезони, де було багато кишень, на ґудзиках та застібках, в них було зручно проносити різні камінці з саду, та маленьких комах, завжди хотіла собі цвіркуна за домашню тваринку, але коли вночі він втікав, татко ловив його капцем, і казав що тепер він буде жити десь у травичці, по далі, від нашого будинку.
- Доню, ти готова?!
- Так, скоро буду мам! – та як тут можна бути готовим, як я покину своїх друзів, школу, танці, батьки роботу, це ж жахливо, а як я залишу свою колекцію слоників, вони будуть за мною сумувати, але тато навряд чи дозволить мені їх взяти усіх з собою, бо вони займатимуть забагато місця, добре що хоч тебе можна буде взяти Оліс.
Оліс це моя улюблена лялька, вона мене ніколи не покине, ми зробили її на уроках праці, пів року тому, так вона трохи дивна, але мені подобається, її волосся це чорні нитки, розчесані маминою розчіскою, яку після цього довилось довго чистити, але мама не образилась, а після цього, ми навіть сходили до магазину і купили окрему розчіску для Оліс, її шкіра темно-фіолетова, бо я не знайшла іншої тканини, тож довелося трохи вкоротити один з подарунків тітки, все-одно я б ніколи не вдягнула цю сукню, вони не зручні, і під них весь час треба носити такі ж колготки, а після них у мене все чухається ще тиждень, замість очей в неї два найбільші камінці з тієї самої сукні, вони так гарно переливаються на світлі, а якщо її правильно вкласти, то можна отримати гарну веселку, як каже мама, я пошила їй забагато нарядів, але насправді я просто скопіювала для неї увесь всій гардероб, але в менших розмірах.
- Крихітко, ти усе зібрала? А чому ти і досі сидиш на ліжку? Доню щось сталося?
- Мамо я не хочу нікуди їхати – мій голос починав дрижати, а очам вже було і зовсім важко бачити.
- Ну-у сонечко – жінка присіла поруч, та обійняла дівчинку, котра вже плакала.
- Мамо чому ми просто не можемо забрати бабусю до себе, їй тут буде краще, от побачиш, я буду допомагати їй ходити і-і, робити усі хатні справи, навіть не буду більше приносити цвіркунів, тільки давай залишимось…ну будь ласка.
- Сонечко – жінка лагідно поправила волосся на її обличчі – крихітко моя, я теж не хочу нікуди їхати, але тітка Еліс…
- Тітка Еліс тупа коза! Вона ніколи не допомагала бабусі.
- Так, що за галас, ви речі вже зібрали?
- Та от обираємо яку сукню краще взяти.
- Ні! Я ненавиджу сукні! Я ненавиджу усе що зараз відбувається! Тато, я нікуди не поїду!
- Емілі, сонечко, але так треба.
- Так, крихітко, це не на довго, допоки твоя тітка не приїде з Франції, і не забере до себе бабусю.
- Тітка Еліс не зробить нічого гарного для бабусі, а я зроблю, я зроблю усе що вона скаже, тільки нехай вона залишиться тут, з нами, у Нью-Йорку.
- Але нам усе одно варто поїхати до неї.
- Чому?
- Ну-у, по-перше щоб запитати лікарів, чи можна їй їхати так довго, і чи можна їй взагалі покидати лікарню.
- М, ну гаразд, як так – дівчинка повільно сповзла з ліжка, підійшла до шафи, і почала висмикувати звідтіля речі, прямо на підлогу.
- Емілі, не сумуй, хочеш я дозволю взяти з собою когось з твоєї колекції.
- Містера трумвеля! – мій настрій в мить піднявся.
- Та хоч би і його.
- Ура-а! Зачекай, а як же Оліс? Її ми візьмемо?
- М, ну думаю що так, сподіваюсь на неї вистачить місця.
- Звичайно що вистачить, я покладу її у свій рюкзак, замість олівців, і вона не займатиме місця і зовсім.
- Ха-ха, ну гаразд, тільки давай ви з мамою вже почнете складатись.
- Так, так звичайно, мамо.
- Я принесу валізу з комори.
- Гаразд…хей, можеш не викладати олівці, я виділю для Оліс окреме місце на спалці.
Я буквально стрибала від радощів, батько хоч був і засмучений цією ситуацією, але все одно залишався добрим до мене, я так його люблю за це.
Що ж, мама принесла валізу, і ми почали складати речі, це було не так важко і навіть трохи весело.
- Все добраніч люба.
- А в скільки ми завтра встаємо?
- Хм, ми з татом спробуємо встати якомога раніше, а тебе розбудимо так щоб ти встигла до сніданку.
- Гаразд, добраніч.
- Добраніч.
Усю ніч я пролежала з думками тільки про одне, сподіваннями того, що ми їдемо не на довго.
На ранок батьки як і обіцяли, розбудили мене так, щоб я встигла до сніданку, і дійсно, поки я почистила зуби, та зробила усе інше, сніданок був вже готовий, і мама кликала усіх за стіл.
- Усім доброго ранку – сонним голосом, але з посмішкою на обличчі промовила жіночка.
- Доброго мамо – я всілася за свій улюблений стілець, і почала їсти, тато зайшов слідом за мною, але він був більш сонним, та втомленим.
- Коханий, може кави? Ти виглядаєш не дуже.
- Так, було б не погано…дякую.
Сьогодні тато особливо втомлений, не знаю що могло стати причиною, адже спати ми лягли одночасно, можливо, його мучили кошмари, і він не міг заснути, в мене часто таке буває, частіше за все це буває після недільних мультиків, бо я постійно помічаю якісь дивні гримаси в, на перший погляд, доволі звичайних персонажах.
- Сонечко, снідай, нам скоро одягатися.
- Гаразд – я часто поринаю у власні думки, і це інколи стає причиною того, що я не розумію до кінця деяких предметів, а потім і домашнє по ним, але тато каже що ці предмети не дуже то і важливі загалом, але важливі для розвитку мозку, тому треба їх вивчати, але сильно ними «не забиватися», хоча мама і схожа з ним думками в цьому, але все ж каже що це все дуже важливе та інколи навіть необхідне.
Тож ми доснідали, одяглись, погрузили речі, сіли в машину, та поїхали.
Більшу частину поїздки я не пам’ятаю, так як спала, бо коли я довго їду в машині, мене починає нудити, а тато каже, що в таких випадках, треба лягати відпочивати, що я і робила, а коли я не спала, то бачила багато гарних видів з вікна, і кожного разу як я прокидалась, я ніби опинялась у черговому мультику, не вистачало тільки пегасів і єдинорогів, не знаю чому, але саме коні мене вабили вже давно, вони такі великі, сильні та гарні, що подекуди я не могла відвести погляд.
І ось минув день, ми зупинились біля якогось готелю, щоб переночувати, але татові відмовили, сказали що в них закінчились номери, тому він попросив переночувати на зупинці.
Ось так я перший раз в житті ночувала в машині, це було трохи не зручно, але як для однієї ночі, перетерпіти можливо, батькам було гірше, вони спали заледве не сидячи, але на ранок, тато знову сів за кермо, і ми перекусивши сосискою в тісті на заправці, поїхали далі.
Загалом в дорозі ми були десь з п’ять днів, і в останню ніч, тато знову помінявся з мамою місцями і ми вже їхали без зупинки, і нарешті на шостий день, ми вже були біля кордону з Канадою.
Проїхавши через дядей у формі, ми знову поїхали далі, а до найближчого готелю, ми доїхали вже аж ввечері, і там нам пощастило з ночівлею більше, ніж в минулі рази, бо в одному з готелей, татові довелось спати на полу, оскільки вільним виявився лише двоспальний номер, з одним ліжком.
А в цьому готелі було все, навіть невеликий басейн на задньому дворі, я побачила його зранку з балкона, і сніданок в них до речі теж дуже смачний, в будь-якому випадку краще за бутерброди на заправках, і локшина з супермаркету.
Переночувавши, та трохи відпочивши, ми вирушили далі, адже лікарня знаходилась в самому центр, і до нього теж треба було їхати. І от ми нарешті на місці, батьки були дуже стомлені, але намагались триматись біля бабусі, мама постійно її втішала. А тато намагався додзвонитись до тітки, котра мала прилетіти ще день тому, але вона постійно не брала слухавку, і тато закинув цю ідею.
- Мамо ти як?
- Хм, Емілі сонечко, а ти можеш вийти, щоб я дещо сказала твоїм батькам.
- Хм, гаразд – я вийшла, але цікавість брала гору, і оскільки лікарняні двері були напрочуд тонкими, я заледь прислонилась до них вухом, бо розуміла що зайвий рух, може їх прочинити, і про мене дізнаються, тож я стояла так непорушно, аж допоки не почула своє ім’я.
- Я відчуваю що…мені вже не довго залишилось, і саме тому я попросила вас приїхати, шкода що в Еліс як завжди не вийшло.
- Так, вона знову чимось зайнята.
- Ну нічого, я все одно не стала б вписувати її в заповіт, а тобі залишилось лише поставити підпис.
- Ем – чоловік дивився на бабусю розгубленими очима – а що входить в цей заповіт?
- Все що в мене було, мій будинок, і все що в ньому, ну а також машина твого батька, котра чекає на тебе ще з його смерті.
Трохи подумавши, чоловік видав – гаразд, де підписувати.
- Це добре що ти погодився, усі папери лежать ось в цій тумбочці.
- Гаразд.
Мама промовила моє ім’я і я увійшла, намагаючись робити вигляд що нічого не чула, але щойно я поглянула на бабусю, сльози самі потекли в мене з очей, і я навіть спробувала її обійняти.
- Бабусю, а чому ти маєш йти? – вони переглянулись, розуміючи що я усе чула.
- Ам, сонечко, ну розумієш – жінка поглянула у вікно – розумієш, у всіх старих людей настає день, коли вони засинають, і просинаються пташками, щоб жити далі, але вже веселе пташине життя.
- Бабусю це правда.
- Так моя маленька, це правда.
- А чому ти сказала що щось відчуваєш?
- Ну бо я відчуваю наближення цього дня, так зроблено, щоб я мала час підготуватись.
- Зрозуміло.
Бабуся протрималась ще тиждень, і зрештою стала пташкою, але я так і не зрозуміла, навіщо її тіло поховали під землю, хіба її не повинні були віднести високо в гори, де б вона змогла остаточно перетворитись на пташку.
Коли ми вже прийшли додому, усі були сумні, а мене переповнювала цікавість.
- Цікаво, а якою пташкою стане бабуся?
- Хм, навіть не знаю – з сумом в голосі відповів чоловік – мабуть голубкою, бо вона була дуже доброю і милою.
- Тоді ми зобов’язані піти погодувати голубів в парку, раптом серед них буде бабуся.
- Добре сонечко, але це ми вже зробимо завтра, зараз усі втомились, та й за пізно.
- Гаразд, тоді я відкладу на завтра трохи хліба – я радісно пострибала на кухню.
- Завтра нас вже викликає нотаріус, щоб затвердити передачу майна, та остаточно розібратися з документами.
- Добре, але як нам бути, ми не залишимось тут, до того ж твоя мати не жила в тому будинку майже шість років, ти уявляєш що там коїться?!
- Уявляю.
- Я відклала.
- Молодець сонечко, а тепер йди до себе, нам з мамою треба побути один з одним.
- Гаразд – мене ніколи не бентежили ці слова, та й не дуже то цікаво було про що вони могли розмовляти, тож я пішла до себе, і сіла малювати.
- Ми не залишимось тут, я заледве знайшла роботу, стабільну, тобі нарешті дають нормальну зарплатню! Що ще треба?
- Але і цей будинок ми не покинемо, я не знаю що зробить з ним сестра.
- Що? Та в неї немає на нього прав!
- Ти її не знаєш, якщо вона захоче, то знайде і права, і все що їй спаде на думку.
- Я знаю що з себе представляє твоя сестра, пречудово, навіть твоя донька не дивлячись на свій доволі юний вік, все одно бачить усю її гнилу натуру наскрізь, тому давай не будемо, гаразд?
- Гаразд…думаю нам всім варто відпочити, завтра на нас чекає довгий і не менш важкий день.
- Добре, я мабуть зроблю нам чаю, і на цьому підемо спати.
- Гаразд, дякую.
Я сиділа в себе кімнаті, нічого не підозрюючи про завтрашній день, але зрештою, мої очі втомились, руки почали слабшати, і я пішла спати, глибоко вночі, я крізь сон відчула як тато зайшов до мене в кімнату, поцілував та пішов далі.
На ранок, батьки знову метушились, і навіть не звертали на мене уваги, але я не стала їм заважати, мовчки пішла до вбиральні, і почала робити свої справи.
По закінченню, я вийшла і знову побачила сніданок на столі, і маму котра дивилась на мене посміхаючись.
- Доброго ранку крихітко, вибач що вчора не побажали тобі добраніч.
- Та нічого, усе добре – батьки здивовано перезирнулись але зрештою продовжили займатись кожен своїм – тож коли ми підемо годувати голубів?
- Ам…ну мабуть вже після того, як сходимо до одного дядька, який допоможе нам з деякими документами, гаразд?
- Гаразд, я не проти.
За кілька годин вони зібрались, та вирушили до нотаріуса.
Роздався стукіт.
- М, доброго дня?
- А, доброго, доброго…заходьте, присідайте.
- Так, звичайно.
- Та-ак, тож ви-и?
- Міллорди, ми-и…
- Стосовно заповіту так, я вже знайшов, та-ак…ну-у що я можу вам сказати, заповіт складений правильно, завірений…офіційний, тому з цим ніяких проблем не виникне…тому питання в наступному, тут вказано що вам, одному, у спадок переходить усе майно, але по документах у вас є сестра, ваша мати точно нічого не казала стосовно неї?
- А, ні, вона навпаки сказала зробити усе можливе щоб їй нічого не дісталось.
- Мг, зрозумів, ну це звичайно ваше сімейне, тож вибачте, але я мусив спитати…тож йдемо далі, мені потрібно щоб ви заповнили ось ці бланки, і поставили свої підписи тут…і ось тут.
З плином часу чоловік покінчив з документами і віддав усе нотаріусу.
- Так…та-ак, мг, усе…все вірно, все на чому можемо закінчувати.
- І все? Тобто ось це…все?
- Так, а ви очікували якоїсь церемонії? Вибачте це не до нас, вам в сусідню будівлю.
- Кхм, вибачте, так, ось це ви забираєте собі – він дістав з під столу невеличку коробку, та теку з документами - а це залишається в мене, і ось моя візитівка, на випадок якщо вам щось знадобиться ще.
- Так, дякую, але сподіваюсь що ні.
- Ну випадки в житті різні тому, не будемо загадувати, тож, до побачення – нотаріус встав і простяг до чоловіка руку.
- Так, до побачення – він потис руку, і вони вийшли з кабінету.
- Ну, от і все.
- Так…от і все…
- Як ти себе почуваєш.
- Тримаюсь.
- Мамо я бачу голубів, де мій хлібчик?
- Він в машині сонечко, зараз тато тобі його віддасть.
Вони присіли на лавку, і дівчинка забігала по алеї за голубами.
- Я не знаю як бути далі.
- Хм, я не хотіла тобі казати але…вчора вночі я не просто відходила покурити – чоловік перевів на неї здивований погляд – загалом…я дзвонила своєму босу і сказала що звільняюсь…я не кину тебе, навіть зараз – чоловік без зайвих слів встав та відійшовши злегка в бік, почав комусь дзвонити.
- Так, доброго дня, так, дзвоню повідомити…
- Мамо! Дивися! – дівчинка бриніла від щастя.
- Коханий, поглянь – він прикрив динамік телефона і поглянув на дитину.
У неї на руці сиділа біло сіра голубка, і лагідно уркала.
- Мамо – на його очах мимоволі проступили сльози – так, так я вас чую…ні я вже вирішив, так, це остаточно…ні я не передумаю…
- Сонечко, а підійди-но до мене…
- Так мамо?
- Крихітко, ти ж чула що казала бабуся, за будинок і усе таке інше – у моїх очах вимальовувався подив, та приголомшення – і-і…
- Тобто…ти хочеш сказати ми залишимось тут? У цьому місті.
- Так але…
- Ні я не хочу – ці слова зламали мене, хоч я була маленькою, і можливо багато чого не розуміла, але не в цей раз – ні мамо! Ні! Я не хочу тут залишатись! – я кричала як тільки могла, але складалось відчуття ніби між нами стіна з непробивного матеріалу, за яким мене просто не було чутно – ні, благаю ні.
- Доню заспокойся – але навіть слова тата мене не могли заспокоїти.
За відчуттям ніби минула вічність, допоки з моїх очей припинили литися сльози, а горло вже почало боліти від криків та плачу.
Я сиділа на лавочці і тихо шмигала носом.
- Усе, я подзвонила в школу, директорка сказала що вишле нам документи поштою.
- Добре, доню ти…
- Нічого не добре, хіба ви не розумієте? Ви все зіпсували! – я впевненим кроком рушила до автівки, сіла та закрилась з середини, мене переповнювали емоції, обурення, нерозуміння, як? Як вони могли так вчинити, хіба вони не розуміють, та годі, усе ж було чудово, хіба так можна, мене це просто виводило з себе.
За кілька годин ми направились до будинку бабусі, і оскільки вона не жила там близько останніх п’яти шести років, дім виглядав занедбаним, та покинутим, таке враження ніби там не жили зі сто років.
- Що ж, сподіваюсь нам вдасться щось із цим зробити.
Ми почали облаштовуватись, розкладали речі, мама потроху прибирала в середині, а я побігла перевірити свою кімнату.
Коли в мене були канікули, ми з батьками зрідка приїздили сюди, і колись дідусь з татом переробили його кімнату, в мою, тут все залишилось так саме, тільки трохи вкрилось пилом, але нічого, я знаю як це виправити.
- Мамо, а в нас є ще ганчірки, я хочу витерти пил у себе в кімнаті.
- Так сонечко, звичайно, зараз, тобі потрібна допомога?
- Ні дякую – я хутко побігла сходами догори і почала прибирання.
Кілька днів потому
Нам вислали документи зі школи, і мама вже записала мене у нову, тато почав шукати роботу, та способи вивезти речі зі старого будинку, тож усе почало налагоджуватися, знову.
Але одного ранку приїхала вона.
- О! Мої любі, як я рада вас бачити – до нашого подвір’я влетіла тітка – м-уа, боже як я за тобою скучила, а як ти виросла, це просто жах, як же все таки швидко ростуть ці діти – вона поцілувала мене в щоку, своїми густо нафарбованими червоними губами, і злегка потріпала за це ж місце.
- Що ти забула на цьому подвір’ї, це не твоє помешкання, краще б тобі повернутися до своєї Франції, поки я не викликав копів.
- М, любий братику, а ти хіба не радий мене бачити.
- Ти навіть не приїхала на її похорони, я усе робив сам, а ще й цей переїзд.
- Хм, а нахіба ви переїздили, хіба цей…будинок, не мій?
- Ні, і у мене є всі докази на те, що ти навіть наближатися до нього не маєш права.
- Хм, ну гаразд, воно мені все одно не треба було, звичайно, ти ж в нас коханий старший синочок, котрий усього досягнув сам, а мене вишпурнули за поріг як тільки мені виповнилось двадцять.
- Хто ж тобі винен що ти поводила себе як останнє стерво.
- А можливо якби твої любі батьки приділяли мені хоча б на краплину більше уваги та кохання, то нічого подібного і не сталося б м? Чи як ти гадаєш, це була моя доля, чи мені це подобалось, що завжди помічали тільки тебе, а я вже в шістнадцять змушена була піти працювати, аби оплатити собі гуртки які я хотіла відвідувати, бо бачте в них не було грошей, і часу, а в мене через них друзів та дитинства, і взагалі, ноги моєї тут більше не буде.
Хм дивно, раніше я гадала що тітка була такою постійно, і до цього завжди ладнала з бабусею та дідусем, але усе зіпсували її поїздки до інших країн, але зараз я подивилась на це зовсім іншим поглядом, якимось…більш дорослим, і співчутливим, оскільки в неї в свій час теж забрали все, як і в мене зараз…я б хотіла її обійняти та запропонувати морозиво, адже мене воно завжди заспокоювало, але я не встигла навіть зійти зі сходів, як вона сіла в свою машину, та поїхала, залишивши по собі два чорних сліда, та купку диму, не витримавши, я з усіх ніг побігла до себе та зачинилась в кімнаті.
Тепер я розумію тітку, їй теж зробити боляче її батьки, бо не розуміли та не чули її, що зараз відбулося і зі мною.
Тож я просиділа так до вечора. І коли мама прийшла запитати про вечерю, я зрозуміла що сьогодні, апетит до мене так і не нагрянув, тож я відмовилась і відвернувшись до вікна, обійняла сильніше ляльку, та продовжила лежати, зрідка знову починаючи плакати.
П’ять років потому
Тож я вже як п’ять років живу тут, у Каліфорнії, вчуся у новій задротській школі, де вчяться майже одні батани, і кілька моїх подруг, не назвала би їх найкращими, але коли мені нудно, ми можемо сходити на пікнік або в кафе на нашій вулиці, на танці я забила вже давно, навіть не пам’ятаю коли останній раз робила розтяжку, та й взагалі мене це вже майже не цікавить, я хочу поступити в якийсь престижний університет, щоб усі мої знайомі та вчителі зрозуміли що я на щось таки здатна.
Клас на цей раз дістався мені більш менш нормальний, в будь-якому випадку мене ніхто не дістає за мою зовнішність, бо в нас в класі багато інших національностей та культур, хм навіть колись якийсь пацан був закинув жарт, на кшталт того що я потомок вікінгів, через мою зовнішність, бо бачте він там десь прочитав, що на території Америки, все ще можуть проживати їх нащадки, нащадки вікінгів кочівників, ну але мені якось байдуже, не труп і не смерть, і вже добре, тому хай буде вікінг.
Тож, батьки знову повлаштовувались на свої роботи, і тепер у них іще на кілька годин на добу менше на мене, але я вже якось звикла, з того часу як ми сюди переїхали, наші відносини почали потрохи згасати, чи то вони вирішили що я вже занадто доросла і більше не вимагаю цього, чи то я за навчанням та іншими справами віддалилась від них, тим самим показала свою незацікавленість у цьому, не знаю короче, але я нікого не звинувачую, і не стану це робити в майбутньому.
- О доброго ранку Ел, як ти мала.
О як же ти мене дістав, знайомтесь це Нелан, він наче і не задрот, і не батан, нормальний хлопець, який чомусь вирішив до мене позалицятись, це в нього вже як з півтора року, не знаю чим я йому так сподобалась але, він прямо аж зі штанів вискакує кожного разу як бачить мене – ну і що цього разу.
- Я назбирав тобі квітів, тільки вони трохи підв’яли поки я їх ніс, але я намагався, чесно…
- А, Нел, давай будемо відвертими, я не хочу.
- Чого ти не хочеш?
- Ну-у, о-оцього вашого, кохання, чи як воно так зветься, гаразд?
- Оу, ну гаразд, тоді пробач.
Так, щось я накосячила – а, е, почекай Нел, квіти залиш, нам там здається десь гербарій був потрібен, хоч якась від тебе буде корись – хлопець посміхнувся, повернувся назад, вручив дівчині квіти і пішов геть – е, здається це було не меншою помилкою ніж попередня, але добре, най вже буде – дівчина швидко засунула в шафку квіти і пішла на урок.
По закінченню уроків, дівчина поспіхом підбігла до шафки.
- Так, зараз я закину речі…о-о ні-і, я забула-а – вона прикрила обличчя рукою і з відразою подивилась крізь пальці в середину шафи.
- Що там? Оу, що це – Клар обережно, двома пальцями дістала квіти – е, іу.
- Згодна.
- І від кого це?
- Хм, а ти вгадай – дівчина поспіхом закидала речі.
- Той самий, слухай, йому ще не набридло?
- Не знаю, але сьогодні я вже сказала йому в обличчя, що оце його – вона вказала на букет – залицяння, кохання, мені не цікаво.
- Хм, цікаво, а він що?
- А що він, повісив носа та почовгав сумним до кабінету, ну а мені стало його шкода.
- Мг, і я так розумію.
- Саме так, гаразд погнали, а то зараз автобус пропустимо.
- Так, а то я ще хотіла додому заскочити перевдягтись.
- Ой, та нащо?
- Та не питай.
- О боже, тільки не кажи що ти все таки хочеш вразити того нового офіціанта в нашому кафе.
- Ну так, а чому і ні, якщо тобі це не цікаво, то я не винна, до того ж він милий, і гарний…і зможе утримувати сім’ю.
- Мг-мг, ви подивіться як далеко ми вже застрибнули, не кажи гоп, поки не перестрибнеш, от тобі моя єдина порада, а так роби що хочеш – так може Клар і була права, він гарний, і милий, але все одно щось тут було не так, якийсь він був, занадто простий чи що, не знаю, загалом мене він явно не влаштовував.
Але я ні на що таке і не розраховувала, і як я вже казала, мене не цікавлять подібні теми.
- Так, ну що, тобі вистачить пів години, на перевдягтись.
- М-м, ну думаю так, а там набереш якщо що.
- Окей, давай тоді – Емілі зайшла додому.
- О доню, привіт, ну як школа.
- Ам, ну знаєш, як завжди, нудно, тьмяно, не цікаво, а ну хіба що Нел сьогодні в черговий раз виділився і ось, гербарій подарував.
- М, ну слухай, квіти це теж не погано, як для підлітка.
- О-о тату-у, не починай, я ж вам вже казала, ноги в цьому домі ніколи і нікого не буде.
- Ну, не зарікайся, я теж за твоєю мамою довго бігав, але ж зрештою он, наздогнав, та ще й з наслідками.
- Хм-хм, тату-у.
- А я кажу не ображай хлопця, може він такий самий гарний, як і ось, цей гербарій.
- Зранку це були квіти.
- Ну-у подумаєш, трохи прив’яли, але загалом, виглядають то начебто не так і погано? Хіба ні?
- Хм, ну гаразд, я до себе, зара підемо з Клар до кафешки.
- Гроші потрібні!
- Ні, дякую! – я засіла в себе в кімнаті, і поринула в думки.
А може то і дійсно спробувати дати йому шанс, він наче не такий вже і поганий, добре треба буде над цим якось подумати, до того ж сподіваюсь він не сильно образився на ту фразу, хоча я зрештою забрала квіти, але то не важливо.
Я пролежала у себе в кімнаті, допоки не подзвонила Клар.
- Ну то як, ми йдемо чи ні? Я вже виходжу.
- Так, звичайно, зараз я взуюсь, і вилітаю…ну що, ходімо покоряти твого амура в фартуху.
- Ой припини.
- До речі макіяж супер.
- Хм, дякую, так добре, ходімо.
- Так – дівчата зайшли до кафе, та сіли.
- Он він, дивись…ти тільки поглянь, поглянь на ці кучері, і на цю ідеально випрасувану сорочку, м-м, він просто таки ідеал, о боже він йде до нас – дівчина прикрилась меню.
- Доброго дня. Вам щось підказати, чи ви вже визначились?
- Ам, мені будь ласка американо, з молоком, а подрузі-і.
- Морозиво…ванільне.
- Мг, кава з молоком, і морозиво, це все? Чи бажаєте чогось іще?
- Та ні, це все дякуємо.
- Добре, очікуйте замовлення.
- О боже, ти бачила, бачила.
- Та що, те як ти від сорому і слова не могла промовити, і ховалась за меню так, що он, аж поцілувалася з ним.
- Ой.
- Мг, от тобі і ой, краще б ти з ним була така рішуча як з цим меню…
- Та-ак, тож ваша кава, і ваше морозиво, приємного, якщо будуть ще побажання, кличте.
- Мг-мг, о боже ти бачила як він на тебе дивився?
- Що?! Та що ти верзеш, на кого?
- Та на тебе, кажу ж.
- Та він на нас обох так дивився, бо то його робота, дивитись на усіх з посмішкою, йому за це гроші платять.
- Та ні, ні-ні-ні, я усе бачила.
- Ой та що ти там бачила.
- Так-так, я усе-е бачила.
- Ой та припини – дівчина схопила сумку та каву, і вийшла геть – дістали, зранку цей Нел, потім батько, а зараз ця, всевидюча – дівчина повільно поверталася додому – от же ш, теж мені, подруга, навіть не вийшла, не подивилась, куди я пішла, а до біса, не хочу нічого.
- Агов почекай!
А-а! Та що ще?
- Та що?!
- Вибач-те, ви забули розрахуватися, бо-о ваша подруга від мене відмахнулась, і теж пішла, а вас було ближче наздоганяти – хм-м боже, як мене це все дістало.
Дівчина кинула кілька доларів в невелику папочку в його руках та пішла геть.
- А номер!
- Відвали – навіть не озираючись вона показала хлопцеві середній палець і направилась далі.
- Ну і вали.
- Бидло, фу…мерзота, як я ненавиджу ось це все.
І так, як тільки я зайшла додому, на мене одразу ж насипалось купа питань на кшталт, а що сталося, а що таке, а чому ти так рано? Дійсно? Вам і досі це цікаво, або взагалі цікаво? Чомусь я у це доволі слабо вірю, але я ледь як мимоволі відповіла на усі ці питання, і побігла до себе, закрилася в кімнаті, і продовжила залипати в телефон, хоча на завтра була купа домашки.
Три роки потому
І от мені вже вісімнадцять, відносини з батьками повністю зійшли нанівець і я деколи навіть не хочу через це спускатись снідати, і ледь не зі сльозами на очах тягну усе це до себе.
А от з тіткою ми на диво по троху відновили спілкування, і як сказала вона, в той момент вона мене в жодному випадку не звинувачувала, бо я була всього лише дитиною, і нічого не вирішувала, тож на цьому ми і примирилися.
Вона відкрила мені багато на що очі, в тому числі і на те, чому вона в результаті все таки покинула домівлю самовільно.
На школу я не забила, як хотіла спочатку, оскільки зрозуміла що мені врешті потрібен вищий результат для вступу в університет.
І нещодавно, після останньої розмови з тіткою, в мене виникли деякі бажання, з якими, вона навіть зголосилася мені допомогти.
Оскільки картки в мене ще не було, ми вирішили що гроші на ці бажання вона буде відправляти мені поштою, і кудись в місто, а не у наше поселення, бо плітки тут розліталися зі швидкістю звука.
Тому раз на місяць, а то деколи і частіше, зазвичай так бувало на канікулах або влітку, вона висилала мені певну суму грошей, і якусь дрібничку, на кшталт сонцезахисних окулярів, чи якогось брелка на сумку, з моїми улюбленими персонажами з фільмів, бо за причину з’їздити в місто я казала саме поїздку в магазин, або на пошту за посилкою з Амазон.
Тож я приїздила, забирала посилку, та відкладала ці гроші в потаємну скриньку, яку зробила сама поки нікого не було вдома, зробивши з картону невеликий ящичок, та запозичивши в батька пилку, я пропиляла гіпсокартон в себе в гардеробі, за зимовими речами, бо там рідко хто лазив, навіть мама, бо останнім часом, вона почала дивитись забагато телепередач про підлітків, і в одній з них сказали що якщо підліток скриває від вас своє особисте життя на це є дві причини, або в нього є залежності, або ви були поганими батьками і чимось його образили.
Ну але, оскільки мої батьки зробили висновок що вони ідеальні, завжди і у всьому, мати почала регулярно, за моєї відсутності вдома, переривати усю мою кімнати з ніг до голови, я помітила це випадково, коли одного разу залишила вдома навушники а потім знайшла їх не на лампі, як завжди я їх так вішала, а просто на столі.
Тоді я вирішила одного разу сказати що йду гуляти, а сама залишилась сидіти на зупинці неподалік, і коли, накинувши на себе кофтину, яку взяла з собою, пройшла повз свого будинку, і зазирнула у вікно, де було увімкнене світло в гардеробі, та лампа на столі, і так як вечоріло, це дуже яскраво виділялось.
По поверненню додому, я просто мовчки пройшла до себе, попередньо обійшовши три квартали довкола будинку, поринувши у думки, і так само я зайшла до себе.
Ще трохи посидівши в нерозумінні, я одразу написала тітці, на що вона сказала що, це вже порушення моїх особистих кордонів, оскільки я вже майже повнолітня, вони мали б попередньо спросити, чи можлива така дія в мій бік.
Моя тітка виявилась освіченою людиною, вона була незалежною адвокаткою, її зазвичай викликали на судові засідання до якихось особливо небезпечних злочинців, чи олігархів які були спіймані на крадіжці чи хабарі.
От чому вона часто подорожувала та дуже часто не мала часу на якісь банальні речі, їй навіть стосунки завести було ще тим квестом, а про дітей я і взагалі навіть не питала, хоча вона казала що хотіла собі дитину.
До речі у підтвердження своїх слів вона надсилала фото, а іноді навіть селфі, з зали суду, або з камери для допиту, хоч це і було заборонено, і от один з таких випадків, усе зруйнував.
Ми були на якомусь черговому застіллі приуроченому якомусь святу, було багато народу, бо за цей час батьки обзавелися тут достатньою кількістю друзів і знайомих.
І от в один з моментів я залишила телефон на столі, і пішла допомагати усім іншим на кухні, в той час мені прийшло чергове повідомлення від тітки.
- Заціни який чолов’яга в мене сьогодні на суді, просто вогонь, не був би він підсудним, я б забрала би його собі додому – і прикріпила фото того самого підсудного, і тато, зі своєю цікавістю, глянув мені на екран, де було чітко видно, саме повідомлення, і від кого воно.
Ви б бачили його палаючі очі від гніву, він ледь не кинувся на мене, кидався у мене всім що попадало під руку, кричав, лаявся, називав зрадницею, та винуватив у тому що я не бережу пам’ять про бабусю, та не маю жодної краплі поваги до нього, та мами.
Що ж, це стало останньою краплею.
В ту ж мить я пулею полетіла на гору, схопивши зі столу телефон, і почала судомно написувати тітці, про те що мене вже все це остаточно дістало, і я їду звідси.
Я поспіхом зачинила за собою двері та підперла їх тумбою, бо батько зі злості почав тарабанити у двері, і ледь не зніс їх з петель.
А я хапала усе найважливіше у сумку, благо що я зараніш почала складати чемодани, і ховати їх у ту саму гардеробну.
- О господи гроші – я поспіхом, тремтячими руками витягла ящичок зі стіни, і почала перераховувати гроші, добре що все було в крупних купюрах що полегшувало рахування в кілька разів.
Я чула як раз за разом тумба відсувалася від дверей, і шкрябала металевими ніжками по дерев’яному полу, бо замок вже не витримав, і просто виламався.
Боже я так не нервувала мабуть ніколи в житті, я поспіхом вкидувала речі в сумку, та ледь не з ноги запихала усе до країв.
В цей час мені відписала тітка і сказала щоб я їхала до міста де вона орендує мені тимчасово кімнату, або номер готелю, і тікала якомога швидше з того місця.
Так я і зробила, дочекалася поки стукіт стихне та з усіх ніг помчала до заднього виходу прориваючись через натовп з сумкою та чемоданом.
На щастя мені вдалося вирватися на зовні, і я стрімголов помчала на зупинку, з якої якраз відходив автобус.
- Боже яке везіння, почекайте! Зачекайте! Зупиніться будь ласка! – я бігла і кричала як могла, бо зрідка поглядаючи назад, бачила як за мною біг розлючений батько, і коли я глянула в останнє, перед тим як забігти в середину, я побачила щось металеве в його руках.
Щойно двері зачинилися я закричала на водія, щоб він рушав, і він, мабуть від переляку, почув мене, і завівся так швидко як тільки міг.
Коли ми проїздили повз, я побачила здивований та вражений натовп, котрий буквально вилився з будинку, а з переду стояла заплакана мама.
- Дівчино, розраховуватись будете?
- Що? – це питання привело мене до тями, та повернуло до реальності.
- Кажу розрахуватись вам є чим?
- А так звичайно, зараз – я почала мацати свої кармани в пошуках гаманця – ось, тримайте, тільки такі, менше немає.
- Та я і не здивований – коли я озирнулася в середину салону, то побачила купу збентежених очей, котрі завмерли на мені, а мене одночасно охоплювали подив, що я зрештою змогла це зробити, хоч і на кілька місяців раніше ніж планувала, жах, від того що скоріш за все на мене подадуть у розшук, страх, перед невідомим, як мені себе поводити далі, що робити, куди йти, і сором, перед усіма тими людьми котрі побачили ту виставу, та усім цим переповненим автобусом.
- Ваша решта.
- А?
Пишіть в коментарях як вам, і коли викладати наступну частину, усім гарного дня)
