Памʼятаю шкільні роки, коли вже не можеш дочекатись того 14 лютого, щоб нарешті освідчитись у коханні хлопцю з старших класів.
Тоді все було наповнено теплими емоціями та очікуванням “а від кого отримаю валентинку я”. Отримувала я, зазвичай, освідчення в коханні взагалі не від того самого, але й то було приємно.
За кілька днів до свята обираєш ретельно валентинку, вичитуючи кожен рядок, щоб там були саме ті слова, які так прагнеш сказати.
День Закоханих був можливістю зізнатись в своїх теплих, таємних почуттях, і зробити це теж можна було таємно. Дякувати тим, хто придумав ставити ці “скриньки кохання”, в які просто вкладаєш валентинку, а вже “купідони” доставлять її кому треба ❤️.
Зараз я думаю, а який в тому був сенс, якщо більшість валентинок так і залишалась від таємних шанувальників, як і про мої зізнання ніхто так і не дізнався, що то від мене.
Але все ж було приємно, коли несеш додому штук 10 валентинок, з яких 9 — від твоїх подружок)))
В універі вже було більш цікаво. Так як я мешкала в гуртожитку, прихильників у мене було більше) А ще ж стипендія, то інколи передавали не тільки листівки, а ще щось солоденьке.
У ті роки я також чекала дня Закоханих, бо вже тоді можна було будувати якісь стосунки, після того, як зізнались в теплих почуттях один до одного.
Зараз мені 29, я одружена і цього року ледь не забула про те, що 14 лютого — це не тільки середа, а й День Закоханих 😅
Дякую чоловіку, який не забув, і вже зранку стояв біля ліжка з улюбленими трояндами і подарунком.
Та, коли маєш можливість сказати “Я тебе кохаю” і почути “і я тебе” кожного дня, ніякі “спеціальні” дні для цього не потрібні.
