28 листопада. Тиждень як уже поїхала, від мене, Катерина Іванівна. Коли я чекав її, то не міг писати. Добре мені було, тому і не писалось. Зараз, коли вона вже поїхала, коли я знаю, що її мама, її засватала за іншого, що уже йдуть у них весільні приготування, я знов згадав за папір і чорнило, за свій щоденник.
Мені здається, що коли людині добре, вона не пише романи і вірші, і не малює картини, не знімає кіно і не фотографується. Коли людина щаслива, то вона просто щаслива, їй і в голову не приходить щось писати, малювати або фотографувати. Принаймні так у мене. Та як тільки приходять тяжкі хвилини, тут же ручка скользить по папері, пензель по полотні і одна за одною спалахують фотокамери. Творчість - це втеча від реальності. Якщо людина щаслива, вона не втікає від реальності, вона живе нею, вдихає її, ковтає її. Як тільки реальність робиться важчою - людина втікає від неї. Втікає у іншу реальність - видуману. Не знаю як у всіх, у мене приблизно так. Тому я й не писав до тепер. Тепер же - коли участь моя і її уже безповоротно вирішена,- залишається лиш увеселити себе спогадами, роздумами і покласти їх на цей папір.
Катерина Іванівна була сонцем. Виглянула, засвітила, зігріла і пропала. Хмари, чорні хмари тепер замість неї, а вона буде світити тепер іншому. А я старітиму в своїй кімнаті, сам, з цими стінами і павутиною. І револьвер мій зараз лежить на столі біля мене, під рукою. І куля там одна є. Я зараз пишу і дивлюсь на нього, але згадати чому він на столі, а не під підлогою, де був схований,- я не можу. Здається, коли я готувався до приїзду її, я згадав, що розказував їй за нього, і за шість куль у барабані. Вона просила, чи то навіть наказувала мені, щоб я його розрядив. Револьвер вона дозволяла залишити, тільки без куль. Я пішов у ліс і зробив п'ять вистрелів. Коли настав час шостого, я подумав... і не вистрелив. Не знаю чого і для чого. Але одна-єдина, не використана куля ще є у ньому до тепер. Я боявся що Катя потребує показати її револьвер, тому хотів витягнути цю кулю. Пригадую, що я дістав його з під підлоги, але в той час у вікно постукав Анатолійович і я вийшов на двір. Револьвер увесь цей час пролежав на столі.
Катя навіть не була у мене дома. Ми гуляли біля озера майже весь день, потім вона ночувала у Параньки, а зранку назначила побачення, але взамін там було лиш письмо від неї, а сама вона була уже в дорозі додому. У листі вона і розказала про все. Тепер ясно, що вона приїзджала попрощатись назавжди. Тепер я все розумію. Розумію свою майбутню безперспективність. Розумію що кожен рік тільки старітиму і робитимусь гіршим. Веселості вже нема у мені. Світлого, ясного розуму теж. Живої душі у мені нема. Всю душу мою Катя одним листом своїм висушила. Серце моє б'ється якось машинально, як механізм а не орган, без смаку до життя. Дивна думка осяйнула мене зараз, коли я пишу ці слова. Здається я знаю навіщо я залишив цю останню кулю. Може я мав назвати свої мемуари не щоденник злочинця, а щоденник самогубці.
Чути гавкіт собак. Чути що це не наші собаки. Я знаю як гавкають наші собаки. Це не наші. Їх декілька, дві або три. Вони ще далеко, але звуки ніби йдуть в нашу сторону. Здається що зі мною вже таке десь було. Здається що я вже десь це проходив.
Хай гавкають, тай куля ще почекає, а щоденник все-таки треба дописати. Хоч цей гавкіт, що здається наростає поволі,- страшить мене чомусь. Навіть якщо це військова поліція, навіть якщо це рейд в нашому селі,- пригадую недавно був рейд в іншому селі недалеко нашого, навіть якщо тепер у нашому, то гавкіт вівчарок ще далеко, і я ще вспію написати дещо.
Коли я побачив її, то був дуже здивований. Сильно вона змінилась за цей час. В цей вік сильно міняються дівчата і скоро. Пишна, весела, красива. Я дивився на неї, ту яку мені щось говорила, і не слухав, я милувався нею і гірко розумів, що у неї рання весна, у неї квітень в тілі і на душі. А у мене вже осінь. У мене та осінь, коли ось-ось має випасти сніг. День перед снігом. І я не можу, не маю права своїм листопадом спортити її весну. Нехай молоді хлопці їй співають, признаються, водять за руку. Через десять років вона ще буде цвісти, а я вже буду майже дідо. Хіба я маю право так поступити з нею, навіть якщо вона сама і попросить ? Тай вона і не просила, бо виходить за іншого. Вона навіть не посміла мені це сказати в той день, а лиш боязливо написала в листі на другий і втекла. В той день, коли ми гуляли, а більше часу сиділи,- ми навіть збирали квіти і вона плела вінок собі, який потім і забрала з собою. Сидимо ми на пні від зрізаного колись дуба. Великий такий пень що обом є де сісти на ньому. Я постелив на нього свою куртку, і вона жартома назвала її - папаха. Вона каже - Розкажіть щось веселе Іван Сергійович.
А я мовчу, і не знаю що такого веселого розказати.
- Не знаю нічого веселого Катерина Іванівна - відповідаю їй.
- Ну анекдот якийсь розкажіть ! - просить вона.
- Забув я всі анекдоти, тай дурості то, а не анекдоти... - пробурмотав я.
- Тоді ! - вскрикнула вона,- я вам розкажу, а ви слухайте.
Вона розказувала як одній панні пошила не то плаття, заказів було багато так що вона забула пришити один рукав. Розказувала як її мама, купила фіру дров, і її якись мужик переконав, що це не липа, а справжнісінький бук в перемішку з дубом. А коли я пояснила мамі що то не дуб і не бук і навіть знайшла там березу, то мама кинулась за ним бігти, а він втікав. Розказувала вона з жаром і ще щось і так сміялась щиро, так вузькі плечики її стрясались, волосся розпускалось, а вона тільки і встигала його поправляти.
А потім різко відвернеться і заплаче, гірко - гірко. Я їй кажу, - Катерина Іванівна,- ну перестаньте, що з вами ?
А вона :
- Не звертайте увагу. Це пройде. Все пройде колись, так Іван Сергійович ?
Так ми і провели день. Я замітив що зовсім розучився поводитись з дівчатами. Я мовчав, а коли щось говорив то так грубо і часто недоречно, що сам жалів що розкрив рота. І весь-час потирав чоло без причини. Вона ж постійно щебетала і сміялась, то різко відверталась і плакала. В кінці ми ізмучились обоє і мовчали.
Ранком я прийшов на наше місце, а там була невеличка стара корзина і лист у ній, прикритий каменем щоб не здуло вітром. Написала вона не багато. Мол,- простіть мене і не судіть ! Простіть і мою маму ! Після нашої розмови з нею про вас, вона заборонила мені з вами зв'язуватись і зрозуміла що клин клином вибивають. Тут же почала мене сватати. Але варіантів то і не було. Лиш один. Що я вам напишу про нього. Нічого не напишу. Мама каже що то нормальна людина, що з ним можна жити. Він тоже трохи старший, але не настільки як ви. Робить десь в канторі, писарем там якимось, одним словом при державних справах, посада не висока, але якась. Не можу я маму кинути. Одна я в неї. Після її сліз і її безсоних ночей я пообіцяла їй що вийду. Я її і вас люблю. Але думаю собі так, якщо я з вами буду, вона не переживе. Вона й так натянута струна. Вона як перетянута струна, якщо ще чуть-чуть, вона лопне ! А якщо я зроблю по її слову, я її збережу, а ви надіюсь,- не пропадете. Христос з вами ! Ось тому я зробила такий вибір. Не судіть мене. Простіть і прощайте.
Голос собак здається вже у мене під вікном. І який прекрасний ранок. Хоч пізній листопад але як якось по-іншому і прекрасно світить сонце і кидає тіні від дерев на землю. Яка жовто-рижо-бліда вигорівша наскошена трава положена вітрами на землю. Не думав що у такий ранок може статись щось трагічне і безповоротне. А щоденник злочинця закінчено. Тепер лиш його сховати, щоб вони, щоб ніхто не знайшов, принаймні найближчим часом. І зробити то, до чого все йде. Тільки він, так дивиться строго на мене. Я ніколи і не звертав увагу на нього. Федір Михайлович якось подарував мені стареньку ікону. Там Христос на хресті, ще живий але вже видимо в останні хвилини, а в низу ікони один напис вирізьблений на дереві :
Що звети ви мене - Господи, Господи, та не робите того що я кажу ?
Тай і яка різниця зараз мені, що там пише, що там вирізьблено. Яка різниця що він строго на мене дивиться. Я ж не містик якийсь, я реаліст. А реаліність така що є я, пси, і одна куля в револьвері. Часу у мене ще десь хвилини 2-3, не більше, бо уже чую кричать і гримають в двері. І я знаю що робити !
Більше ні слова, більше у щоденнику злочинця не було ні слова. Коли я знайшов цей щоденник в одній уже майже розваленій хаті, тоді я ще був дитиною, вчився в школі. Написаний щоденник було каряво, з помилками, прийшлось просити Христю. Я і мій друг намагались розбирати каракулі і диктували Христі, вона ж писала. Два тижні лишалось літніх канікул і ми хотіли встигнути до кінця літа. Зараз я вже дорослий, але добре запам'ятав я ці дні, ці моменти. Ми спеціально не заглядували в кінець щоденника, щоб не спортити інтерес. Хоч Христя часто просила про це. І коли ми дочитали щоденник до кінця,- Христя бризнула слізьми. Я сів на річковий пісок, тільки мій друг Коля задумався.
Всі мовчали і тоді він кинувся бігти. Пробіг трохи і вернувся до мене, взяв мене за руки, підняв і змусив бігти з ним. Ми бігли до його хати. Христя так і сиділа на піску, перечитувала останні слова щоденника, але вже не витирала очі, вже не плакала.
Ми прибігли до хати мого друга і у стайні він дістав з-під стриху кусок старого пакунку. Цей невеликий пакунок обмотаний ганчірками ми знайшли разом з щоденником. Але чомусь цей пакунок відклали, забули за нього і зайнялись тільки щоденником. Коля судорожно рвав тряпки, мені цікаво було що там у пакунку, але я не розумів чого у нього тріслись руки. Він щось бурмотав мені і собі,- що зараз буде ясно, тільки би, тільки би... Спочатку виднілась ручка револьвера а потім і він сам.
- Розумієш ?!- тихо, майже шепотом спитав мене Коля ?
Я мовчав, тоді він добавив вже майже криком :
- Він не міг себе застрілити, а потім піти і замотати револьвер і сховати разом з щоденником. Щось змусило його передумати !
Коля націлився револьвером у землю і нажав курок, але револьвер не спрацював, вистрелу не було. Від часу коли злочинець писав свій щоденник, до дня коли ми його знайшли пройшло років десь із 40, тому механізми не спрацювали. Тоді Коля, переконавшись ще декілька раз, що револьвер не працює, почав витягувати барабан. Пройшло пів години поки ми вскрили барабан і відразу замітили там кулю. Одну єдину кулю. Я витягнув її і побіг на ріку до Христі.
Я показав її їй але вона спочатку нічого не зрозуміла. Прийшлось їй все пояснити. Ми не знаєм що було з злочинцем далі, знаєм лиш що він все-таки не застрілився, а чи він був упійманий, чи втік,- не відомо. Ця історія застигла і покрилась туманом невідомості. Але Христя моя, тепер вже моя жінка, зібрала деякі відомості, можна сказати слухи, хоча вона наполягає що деякі ці слухи документально підтверджені. І якщо ці слухи впорядкувати, то можна скласти більш-менш зрозумілу картину про подальшу участь злочинця і Каті. Я довго спорив з нею. Вона хотіла щоб я вписав ці слухи в щоденник злочинця. Я цього робити не хотів, бо це вже не був би щоденник. Щоденник це щось документальне, а слухи, навіть якщо вони мають претензію на правдоподібність, це все одно слухи. Тому я не хотів мішати щоденник зі слухами, документальність з нічим не підтвердженими, або майже не підтвердженими свідченнями деяких людей, які нібито чули цю історію і знають її продовження. Цих людей вже нема в живих, тому невдасться підтвердити їх слова точно. Але в кінці кінців прийшлось піти з Христьою на компроміс, і я запропонував що щоденник злочинця так і залишиться щоденником. Ні слова я у нього не добавлю, а слухи, ті що вона назбирала, і в які свято вірить, я винесу в окрему главу,- в Епілог, і в цьому Епілозі й виложу те що вона просила, те що вона взнала, а вже чи правда це, і чи взагалі таке може бути,- хай вже кожен читач сам для себе вирішить.
