У ті хвилини, коли злочинець дописував свій щоденник, гавкали собаки і у двері його стукали люди в формі, на сцену, не очікувано, вийшов ще один персонаж. Персонаж мало відомий, про якого до тепер було сказано зовсім не багато, персонаж майже не помітний і мало видающийся. Та саме він, точніше вона, розвернула події в іншу сторону. На сцену вийшла,- Паранька.
Вона проходила повз хату І. Сергійовича. Магазин, де вона робила, був на іншому боці села, і вона, йдучи на роботу, ніколи не проходила по цій вулиці. Але сьогодні спеціально пішла. Йшла і переживала, так що відчувала що дихання застрягає в грудях.
Буквально хвилин якихось десять перед цим, до неї, не менш схвильований і поблідлий забіг Анатолійович. Саме він її, Параньку, змусив, переконав, упросив піти на той крок. Про Анатолійовича ми ще скажем дещо в цьому Епілозі, пізніше. Анатолійович дав короткі інструкції Параньці, але вона їх майже усі забула по дорозі, поки йшла. Вона навіть почала молитись, але коли підійшла близько до хати злочинця, побачила військових, собак і стукіт у двері, то і молитву, якою молилась постійно,- забула. Паранька зовсім не була боягузкою, але вона боялась.
Вона ще й була акторкою. Зрештою, як і більшість жінок. А у наш час,- і чоловіків. В ранньому дитинстві вона не довго ходила в театр і грала декілька головних ролей, навіть їздили пару трійку раз в столицю на якийсь конкурс.
Але коли Парані стукнуло 16, то мама її, одного вечора, прийшла до неї і зі всією материнською строгістю, заявила : Хватить тобі Параня... треба вже або заміж виходити, або хліб насущний заробляти !
Після цього випадку Паранька ні разу не виходила на сцену, аж до сьогоднішнього ранку. Вона, з юних своїх років пам'ятала, що головне в акторському мистецтві не переграти, не перегнути, що краще вже не дограти, ніж переграти. Тому підходячи до будинку злочинця і бачачи як у його двері майже ломляться два автоматчики а один, поважний, досить молодий чоловік з вусиками і в напастованих до блиску чорних чоботях по коліна, хоча вже замащених сільським болотом, стояв ліниво в стороні і очікував. Тримався він дуже пихато. Тримав він під пахою якусь папку. Напевно ця папка і надавала йому відмінності і причину бути надмінним і зверхнім, більш ніж його двоє інших співробітників з автоматами. Забери в нього цю папку і дай йому замість неї калач,- вигляд лиця його тут же зміниться. Є такий тип людей, що душа в них прив'язана до предметів і від них прямо залежить. Душа в них не як самостійна Богом данна сущність, що призвана до вдосконалення, вічності, добра і радості, а як якась полиця для предметів, або як ящик для різних аксесуарів. І начепи ти на них якусь модну дорогу цацку, тут же їхнє лице залиється пихатістю і зверхністю, а забери ти від них цю цацку і дай огірок, вони тут же розгубляться і в ужасі не будуть розуміти як жити далі. Молодик з папкою був саме такий тип. В цій папці і знаходилась вся його душа, вся його сущність.
Ось тому, то Паранька розуміла що почати треба з нього, що розмотувати треба його. На той час їй було років під п'ятдесят і звичайна жіноча краса вже досить давно зів'яла в ній, хоча вона була ще приємна лицем, проте ніхто на неї вже давно не задивлявся. Що було їй досадно, як незаміжній, але вже й привично. Здається якби хтось приділив її якусь увагу, навіть не ділом, а словом, поглядом навіть, то вона тут же б гаряче і щиро полюбила цього чоловіка, полюбила на все своє подальше життя, хто б він не був. Є такі жінки, що в час довгої самотності, привикші що вже нікому не цікаві, і коли хтось з чоловіків скаже до них людське слово, знайде у них жінку, викаже якусь жалість, участь, якусь турботу, виражену бодай навіть в самих простих речах,- чи то відкритті дверей, розгортанні парасолі, чи піднесення відра з водою, то така жінка тут же влюбиться у нього, влюбиться тільки тому, що він в ній живу людину побачив. Ось така була Паранька, але в селі де вона жила, чоловіків не одружених було мало, тай ті що були, бачили в Параньці тільки продавщицю в магазині. Параня давно змирилась з такою участю своєю. А коли змирилась, то їй стало відразу легше.
Щастя шукай в своєму горі !- вже давно був її так сказати, життєвий девіз, життєве кредо. І саме цікаво, що воно працювало !
Тож, бита життям Паранька націлилась на молодого гордуна з вусиками і папкою. І коли вона уже порівнялась з цими трьома військовими, чи то поліцейськими, її очі і очі молодчика зустрілись, як це часто, випадково, десь на дорозі зустрічаються поглядами незнайомі люди і тут же відвертаються один від одного. Ось цей секундний час, коли вони зустрінуться поглядами, знала Паранька,- треба використати, бо в противному разі, план Анатолійовича, який він її вмовив виконати, майже приречений на невдачу.
В цей то момент, вона лицю своєму надала такий вигляд, такий вираз, ніби насмішка змішана із здивуванням. Молодий чоловік з вусиками і папкою ледь здивовано глянув на неї і застиг на декілька секунд. Ніщо так не б'є гордих людей як насмішка з них. Гордяк чи гордячка тільки показує і говорить, що чужою думкою не переймається. Але насправді найбільше саме гордуни переймаються чужою думкою про них, і чужа насмішка з них,- це як холодний, крижаний душ для їх парникового серця. Тоді як людина смиренна, кротка, легко зносить чужі насмішки, вони ніби відбиваються від неї, чи скользять по ній. І хоч така людина чує насмішку в свій адрес, але ці насмішки не як гострі стріли попадають в неї, а як краплі води, дощу, тільки стікають з неї. Парані пощастило в цей ранок, бо перед нею був не смиренний чоловік, а гордун. А самолюбство гордуна ранити дуже просто, навіть дитині.
Тому то насмішка, разом із здивуванням на лиці Параньки, зачепили до глибини душі молодчика. Так як він розумів, що насмішка прямо відноситься до нього. Тут-то він і зачепився за неї. Тут-то вона і розмотала його.
Здивований свій погляд, Параня, від молодого чоловіка направила на автоматчиків і засміялась, прикривши губи долонею, так ніби хотіла приховати свій сміх, ніби він зовсім нечайно вирвався з неї і вона поспішила його сховати.
Молодий чоловік ще більше здивувався, але Паранька відвернулась від них і пішла швидким, незалежним, твердим кроком своєю дорогою. Вона знала, що ще декілька секунд чоловіки ці, її будуть проводити своїми поглядами і знала, що коли вона пішла від них, то показала не зацікавленість в ситуації що склалась, і тільки після цього, коли вона продемонструвала їм ось цю незацікавленість, тільки після цього вона різко обернулась і заговорила до них спокійним, веселим голосом :
- Сильніше стукайте пане начальник ! Може хтось вам і відкриє ! Цю хату всі обходять стороною, бо у неї дурна слава. Там кажуть, старі люди, повішеник жив, а потім одна отруїлась. Після того там ніхто не живе, кажуть там навіть два духи є ! Привиди ! Може вони вам відкриють якщо сильніше будете їм гримати !
Тоді офіцер крикнув їй :
- Як же тут ніхто не живе коли тут у стайні коза,- брешеш бабо !
- Та коза то є, але коза тут по одній причині, не законній, крадена коза! - ніби шепотом відповіла Паранька.
- Як крадена ? - дещо здивовано, але все ще з недовірою пробурмотав офіцер і вусики його ледь розійшлись в різні сторони. Автоматчики перестали гримати і розвернулись до Параньки.
Паранька самим добродушним і стидливим кроком, і всім виглядом своїм, підійшла до офіцера і майже пошепки сказала, що живе тут такий тип один,- Анатолійович, він проспорив одному в карти свою козу !
Автоматчики зареготали і один з них пробурмотав :
- Дурьоха !, як можна в карти проспорити, в карти тільки програти можна, а проспорити можна, то тільки коли спорити.
- Мовчати !- крикнув офіцер до автоматчика і з заблищавшимися очами сказав до Параньки :
- В кого той Анатолійович вкрав козу і сховав тут ?
- Як у кого ? - здивовано заговорила Паранька :
- Він тільки в одної і тої ж краде. Самогонку краде, гроші краде, тепер вот козу у неї вкрав, всі в селі знають в кого !
- В кого ? - через зуби і нетерпляче спитав офіцер.
- В жінки своєї. Вкрав в жінки свої, а сказав що пси роздерли. Приніс якісь роги якоїсь кози і сказав ось тільки то і лишилось, жінка його до тепер ще ридає, як згадає собі що пси козу роздерли.
Офіцер задумливо подивився в сторону, а потім на автоматчиків. У всіх них був особливий вираз лиця. Той вираз, коли можна наживитись на чужому горі. Той вираз, коли, якщо коза вже і вважається з'їденою собаками, то ніде, так сказати, в нічийому господарстві вже не числиться як жива одиниця. То чого б її не конфіскувати як крадену ? а потім, десь за селом, тайком пустити під ніж на шашлик, на троїх голодних мужиків, а внутрішності її, які не їдяться, згодувати вівчаркам.
Паранька розуміла хід їхніх думок. Але хотіла ще вдарити контрольний...
- Там напевно черга вже в магазині, треба бігти... - зіваючи і не зацікавлено проговорила вона, а потім різко прошепотіла :
- Нині вночі один привіз бочонку самогонки на корі дуба. Казав не самоганка, а армянський коньяк ! Вже напевно зібрались мужики наші, кричати будуть, ну вас... !
Паранька махнула рукою і майже що побігла в магазин. Треба сказати, що не кожен, далеко не кожен може відмовитись від халявних пару кілограмів м'яса, ще й на свіжому повітрі, під димок, ще й з самогонкою на дубі і ще й в робочий час. Паранька знала, що ніякої самогонки з дубом насправді не буде сьогодні тай і ніколи не було в неї в магазині, але це не було важливо, так як можна було сказати потім, що поставка затрималась, коли б автоматчики прийшли в магазин і продати їм звичайну самогонку. Тай хати з привидами і повішениками в їх селі ніколи не було.
Коли вона відходила від них, вся на емоціях, на тих емоціях коли розумієш що виконав все настільки добре, наскільки ти міг в той момент, то її мучило лише одне бажання, - оглянутись назад, щоб подивитись чи вони клюнули на її слова ? чи вони пішли в стайню по козу?
Вона заставляла себе не обертатись, але з кожним кроком це було важче. Обертаючись можна було видати свою зацікавленість,- і цим вони б щось запідозрили. Але вона себе заспокоїла і почала думати. Перше, що їй подумалось - що більше не чути стукоту по дверях. А коли вона пройшла ще пару кроків то почула жалісливе мичання кози і зрозуміла, що все пішло по плану. Біля магазину її вже чекав поблідлий Анатолійович, і тільки що її побачив з кута вулиці, одразу кинувся їй на зустріч, щоб усе розпитати.
Коли це все відбувалось, чим саме займався наш самий головний герой, Іван Сергійович, не відомо. Відомо лишень то, що він залишився живий і не ушкоджений. Відомо також що він потім, в наступну зиму зовсім потух, згас. Навіть ще постарів з вигляду, але все змінив приїзд Федора Михайловича в кінці лютого.
Коли Ф. Михайловичу було розказано про Івана Сергійовича і про лист від Каті, в якому вона писала що виходить за іншого, а потім і даний цей лист в руки його, то він прочитавши його і моментально вибухнув. Вибухнув різкими істеричними кроками по кімнаті, ламанням і викручуванням своїх рук і майже що і криками на Івана Сергійовича і Анатолійовича :
- Ну як ви кажете що все поняли, що все зрозуміло в цьому листі, а головного то не зрозуміли ! Ви кажете що все поняли, але самої суті то не поняли ! Тай і як ви її зрозуміти могли ? Як ви цю Катю зрозуміти могли, коли ви її слова розумієте лишень ? а її саму не розумієте ? Щоб жінку зрозуміти треба на тільки її слова розуміти ! Слова деколи і мішають ! А в таких випадках,- слова найчастіше і мішають ! Тут не словами треба розуміти. Тут серцем своїм треба розуміти жінку, а не словами одними .
- Дівчину ! - перебив Сергійович !
- Жінку !- наполягнув Ф. Михайлович і додав:
Жінку слова її тільки мішають розуміти ! Її треба по-інакшому розуміти, серцем своїм ! Навіть не серцем, тут серця мало буде, а душею цілою! Навіть, тут і душа не вмістить, тут усім своїм їством, своєю утробою треба напружитись і зрозуміти. Навіть не напружитись, а відчути, треба усім своїм їством відчути її, і тільки тоді і зрозумієш, коли відчуєш, а вони сто раз її лист прочитали і тому думають, що зрозуміли все в ній ! Вам то, Сергійович ! я не дивуюсь, вам лиш тридцять недавно, а Анатолійович то життя прожив, життя прожив, а розуму не нажив ! Та вона, Катя, приїзжала тільки й того, щоб її не відпустили! Щоб її відпустили, але й не відпустили ! Щоб її пообіцяли. Щоб перед нею справжнього себе ти відкрив, і у всьому признався і всього пообіцяв. Щоб вона бачила, бачила і розуміла, що вона має діло з чоловіком, а не з подружкою. Деколи треба бути і подружкою, а деколи треба нагадати що ти ще і чоловік ! Вона тому й приїзжала, що б подивитись чи є в тобі чоловік. Якби вона хотіла вийти за іншого, то чого їй приїзжати сюди, до тебе ? Можна було б об'явити тобі про її плани вийти за іншого в листі і не приїзджати сюди. Але нє, вона приїхала і ще й цілий день провозилась з тобою на озері. Вона приїхала тільки для того, щоб себе показати, себе показати і про біду свою сказати тобі. Мовляв - бачиш яка я ? Молода, жива, добра і чесна,- а тут мене під вінець як під ніж поведуть. А ти...?! А вона лиш хотіла щоб ти її взяв під крило своє. То ти на неї дивишся своїм блудливим поглядом. А вона на тебе чистим поглядом дивиться, як на тата, як на захисника дивиться, як на ангела охоронця, і вона то і хотіла відчути, відчути і почути що її збережуть, що її не віддадуть. Що нею не пренебрежуть. Що вона в тобі ціну якусь має. Вона вже давно сама собі не належить, коли приїхала сюди в цю диру до тебе - як же ти цього не зрозумів ?! Вона вже тобі належить, але сама ще собі у цьому не зізнається, і ти цього не побачив в ній, не прочитав у ній. Так вона усі ці три місяці, поки ти тут соплі жуєш, вона ці три місяці подушки сльозами мочить своїми. Ночами думає собі,- якби любив, не відпустив би, якби дорога я йому була , не махнув би рукою. А він тільки листи кілометрові писати вміє, тільки ручкою по папері махати вміє, а як прийдеться сентименти відкинути і пальці в кулак зажати, то тут же і - " я все зрозумів... я все зрозумів, то твій вибір, бажаю щастя вам !" А який тут вибір її ? Та який вибір у 17 років ?! Вона свій вибір у твої руки віддала. А ти його на землю кинув. Вона вже може тебе і зненавиділа за цих три місяці! Вона коли вийде за нього і нещасна буде, вона не себе буде винити в своєму нещасті, і не маму свою, і навіть не свого чоловіка. А ти будеш винний у її горі. Ти один будеш винний у її нещасті, як же ти цього не хочеш побачити?! Як же ти дальше свого носа не можеш бачити !?
Потім Ф. Михайлович заспокоївся і вже трохи повільніше почав говорити, ніби роздумуючи в голос. Та це все не я... Не думайте що то я такий знаток бабського серця, душі жіночої, сам я деколи нічого в них не розумію і плутаюсь. Це все мені Параня вчора розтолкувала, ще до того як я лист читав. Не дурна баба. Тільки вона просила щоб я про то вам не сказав. Ну і ладно, сказав то сказав, тільки ти їй Ваня тепер двічі винен. Що спасла тебе тоді, і що Катю тобі пояснила ! Пам'ятай то і довго в боргу не лишайся! До Паски у неї з ним весілля не буде, бо піст, тобі треба до Паски там побувати, тільки таємно побувати, щоб не ославити нещасну і знайти десь її, щоб ніхто не бачив і сказати, мовляв так і так, дурак був, дурак був і дурак є, все життя себе винити буду, і ти мене винити будеш, чи не втекти би нам Катя ? Не на все, не на завжди, а так... Щоб рани зализати і щоб все заспокоїлось, а мама... з мамою потім, через тиждень-другий поговорим, так і напишеш їй в записці, або я напишу, або разом їй напишем,- В пропажі моїй нікого не винити, сама, так сказати, погодилась на втечу. На втечу погодилась, але вашого благословення на шлюб чекаю, чекаю і без нього не вийду. Але зараз... зараз мусіла так зробити. Не хочу ні його, ні вас втрачати. Втратити когось одного з вас, рівне що померти наполовину. Не судіть мене, не судіть нас обох,і чекайте. Як тільки зможу,- напишу.
Ф.Михайлович ще довго говорив. Майже до ранку. І вже під ранок І.Сергійович написав листа до Катерини Іванівни. Анатолійович і Ф. Михайлович йому помагали і поправляли. В листі він вибачався за малодушність і просив про ще одне побачення. На цей раз він обіцявся приїхати в своє село,до неї, але тайком, не замітно, на " нічку лиш одну" на "годинку лиш одну " для того лиш, щоб "сказати останнє своє слово" і "зробити останню пропозицію" . В цьому листі, він також писав, що в незалежності від її вибору, обіцяв поважати її вибір і не "змушувати до нічого". В самому кінці листа він написав що надіється на її благородство і широкість серця, і безкорисливу доброту її і що тому вона погодиться на цю таємну зустріч із ним. Що якби таке прийшлось писати до іншої, то він би не написав такого іншій, але до неї,- написав без вагань, бо вірить, що хоч вона і розчарована ним, його малодушністю розчарована, але серце її не може бути довго злим і вона послухає його, погодиться на це побачення. Що знаючи її справжню, яка вона є, він меншого і не очікує від неї.
Лист був відправлений через Параньку на другий день. Відповідь не прийшла. Але через місяць, в кінці березня, коли майже зтаяв сніг, І. Сергійович покинув, покинув назавжди це село де він жив, точніше переховувався останні роки. Він поскакав у своє село.
