Розділ 9. Інтерлюдія, в якій говорить той, хто мовчав раніше
Вони думали, що вони особливі. Я теж так думав. Спочатку.
Темрява жила у їхніх очах. Я ж міг її лише бачити. Відчувати. Це боляче. І солодко водночас.
Коли тебе торкається те, чого ти позбавлений. Те, що по праву мало б бути твоїм. Те, що ці нездари так і не навчилися цінувати та використовувати за призначенням.
Якби я тільки міг… А в тім, я можу. Забрати те, що дісталось комусь випадково.
Хтось скаже, що та книжка потрапила мені до рук випадково. Я ж так не думав. Це була доля. Відповідь на мої молитви. Потемнілий від часу папір, потерта палітурка і таємниця, що ховалася за вицвілими буквами. Це знання вартувало всіх скарбів світу. І тепер воно належало мені.
Мене навіть бентежило наскільки просто це було. І чому ніхто не здогадався раніше.
Втім, відповідь була очевидною. Вони сліпі. Засліплені власною силою. А я єдиний, хто міг це побачити.
Перший раз став для мене одкровенням. Вона кричала. А я стискав її шию допоки крик не завмер і опір не ослабнув. Найважче було зупинитись, але вчасно згадав, що від мертвої не буде жодної користі.
Вона ще дихала. І якби справді вміла володіти своєю силою, то мені було б нічого їй протиставити. Навіть чекав її опору, був готовий, що у мене нічого не вийде. Але вона виявилась цілковитою нікчемою. Дозволила вставити собі до рота кляп з ганчір’я та лежала спокійно, ніби запрошувала до любощів. Дурепа! Вирішила, що мені потрібне її тіло. Але ні, любонько, ти мені потрібна для іншого.
Мій ніж зайшов в її плоть легко. Прямісінько під очним яблуком. Я натиснув сильніше, повільно провернув по колу, зрізуючи повіки. Щоб між нашими поглядами не залишалось жодних перепон. Вона забилася піді мною. Намагалась вирватись, але було пізно. Занадто пізно для неї.
Ніж обводив контури очниці з непристойною легкістю. Пітьма заливала ще зрячу зіницю, роблячи її непроглядно чорною. І тоді я зробив останній порух, гасячи світло для неї назавжди.
Вирізати друге око так акуратно не вийшло. Ця дурепа крутила головою, а з її затканого кляпом рота виривались глухі крики.
Довелось стиснути горло сильніше і тримати поки не заспокоїться.
Далі було потрібно витягнути очі з її закривавлених очниць. Спочатку спробував зробити це лише пальцями. Але око постійно вислизало. Боявся стиснути сильніше, щоб не роздавити. Здогадався підважити ножем. Спочатку одне око. Потім друге.
Від вигляду її очей на своїй долоні хотілося блювати. Але на які жертви не підеш заради своєї мети. Спробував відтерти їх від крові й слизу, але швидко зрозумів, що це марно.
Найважче було примусити себе запхати очі собі до рота. Це було гидко. Спробував одразу їх проковтнути, але горло схопила судома і я закашлявся, випльовуючи їх на долоню.
Я мусив закінчити те, що почав. Бо чоловік має робити те, що повинен. Без компромісів. Навіть коли це важко.
Особливо, коли це важко.
Треба думати про них, як про ліки. Просто гірка пігулка, яку потрібно випити аби зцілитися. І я це зробив. Поклав їх до рота і стиснув щелепи, відчуваючи як очні яблука тріскають на зубах. Як солона драглиста маса розтікається по піднебінню. Це було жахливо і прекрасно водночас.
Тепер темрява належала нам обом, але я досі не міг її контролювати. Тому залишилось зробити останній крок. Загнати ніж в шию напівпритомної жінки.
Гадав, що це буде легше, але лезо виявилось занадто тонким і коротким. Тому розріз вийшов не рівним, а крові було занадто багато. Не страшно. Кров мене не лякала.
З нетерпінням чекав її останнього подиху і нарешті грудна клітка під моїм коліном здійнялася й опустилася востаннє. І тоді це сталося.
Кожна клітинка мого тіла наповнилась силою. Чужою силою. Але був впевнений, що зовсім швидко навчусь її контролювати.
Той погляд був несподіваним. Невчасним. Я його швидше відчув, ніж побачив. Чоловік з очима дитини. Як давно він тут?
— Чому ти вирізав очі моїй сестрі? — запитав він.
Відповідь прийшла сама, її підказала пітьма. Його хворий мозок не пручався, відчинився переді мною, готовий слухати накази. І я наказав.
— Їй без очей краще видно. Спробуй і сам побачиш.
І він зробив це. Не зміг опиратися моїй волі та осліпив себе. А за декілька днів я розтрощив його дурну голову об кам’яну стіну камери.
Нарешті я володів тим, чого прагнув все життя. Нарешті міг робити те, що раніше було мені недосяжне. Тільки сила виявилась тимчасовою. Вже через три дні від неї залишались лише краплі. Я втрачав свою темряву. Вона не хотіла приживатися, лилась з мене як із дірявого відра. Моя перша жертва виявилась слабкою. Потрібно знайти іншу, сильнішу.
І я знаходив, бо знав де шукати. Стільки років поспіль слідкував за ними — нікчемами, яким пощастило народитися з силою, яку вони навіть не могли усвідомити. Спостерігав за ними ще тоді, коли і гадки не мав, що це мені знадобиться.
Чому ж сила зникає? У книзі сказано, що одного ритуалу достатньо, щоб привласнити її собі назавжди. Невже я роблю щось не так? Можливо, жінки для моєї цілі не підходять і потрібно спробувати забрати силу у чоловіка?
Так, це має бути чоловік. Достатньо сильний, щоб цей товстий хряк Гоббс більше не смів сказати, що я обираю лише тих, хто не здатен чинити спротив.
А коли ця сила стане моєю — ми зустрінемося на рівних. Подивимося чого ти будеш вартий без своєї переваги.
