Розділ 10, в якому, щоб бачити темряву — очі не потрібні
Будинок виглядав порожнім. Старим і занедбаним.
З одного боку стіни вився плющ. Вікна забиті дошками, а черепиця на даху поросла мохом і покосилась. Сад довкола спорожнів і заснув. Жодних слідів, жодного натяку, що тут міг бути ще хтось, окрім Гоббса.
Коли він прийшов до тями в кімнаті ворожки, то не зміг одразу згадати де він бачив цей будинок. А потім спогад, яскравий, як спалах.
Сім років тому. Сержант нещодавно перевівся до їхнього відділку і відчайдушно прагнув сподобатись новим колегам. А Гоббс у ті часи ще намагався удавати люб’язність. Тому прийняв запрошення і разом з колегами приїхав у гості. Хоча нічого, крім ніяковості для господаря та інших гостей, його візит не приніс.
Так, це був саме той будинок. Сержант отримав його у спадок після смерті родича і тоді — сім років тому, розповідав, що збирається привести його до ладу. Судячи з вигляду будинку — його плани змінились.
Інспектор розщібнув кобуру та завченим, дещо заповільним, рухом вихопив з неї револьвер. Перевірив барабан та перелічив кулі. Шість. Має вистачити.
Двері виглядали не дуже надійними. Можливо, їх вдасться вибити з першого удару. Або пострілу.
«Годі вже зволікати», — наказав собі Гоббс.
Він відійшов на крок назад, розраховуючи траєкторію удару.
Але двері з тихим скрипом відчинились самі. Дивно. Вікна забиті дошками, а двері не замкнені?
Двері відчинилися ширше. З будинку на нього дивилась пітьма.
В середині будинку пахло кров’ю і смертю. На столику біля входу горіла гасова лампа. Від її тьмяного світла народжувались химерні тіні. Гоббс посміхнувся. Він взяв лампу, залишену люб’язним господарем, та роздивився навкруги.
Тіні, схожі на змій, зашипіли. Потягнулись до нього своїми щупаками. Нашіптували свою брехню сотнею голосів.
Він їм не вірив. Майже.
Десь здалеку долинав сміх Лілі, що дзвенів у темряві срібним дзвіночком. І колискова.
«Як далеко ти здатен зайти, Мілтоне?»
Повітря, важке й густе, застигало в його горлі, зі свистом проривалось крізь стиснені зуби.
«Так далеко, як буде потрібно.»
***
Пізніше, коли світло лампи згасло, залишивши його на одинці з темрявою, він знову слухав тишу. І кроки вбивці на другому поверсі. Чого він чекає?
— Я знаю, що ви тут! Спускайтесь негайно!
У відповідь лиш сміх.
Гоббс вихопив револьвер та звів гачок, цілячись на звук.
Кроки наближались, ставали все гучнішими. Варто було лише заплющити очі, як звуки приходили до норми. Але він мусив бачити.
Біля балюстради з’явився темний силует. Високий і худий. Він йшов, похитуючись та шаркаючи ногами. Тримаючи руки біля горла. Бінс.
Він запізнився.
Констебль на мить завмер біля поруччя, але не зупинив свій рух. По інерції нахилився вперед, втратив рівновагу та з жахливо-глухим звуком впав донизу. Неподалік місця, де стояв Гоббс.
На ватних ногах, він підійшов до тіла. Хоча наперед знав, що там побачить.
На місці очей Бінса чорніли криваві рани, а обличчя перекошене гримасою болю. Розпанахане горло досі кровило. Його тіні тепер належали іншому.
Гоббс проковтнув в’язку слину. Дихати ставало все важче.
— Навіщо ти пішов сюди сам, синку? — він схилився над хлопцем, стиснув його ще теплу, вимазану кров’ю, руку.
Від болю й жалю перехопило подих. Він мусив подбати про його безпеку. Мусив захистити. Хіба ж важко було передбачити, що Бінс не послухається його наказу? Азарт полювання у його очах був більш промовистим за всі сказані слова. Хлопець став ще одною жертвою його самовпевненості.
Він помститься, хоч знав, що помста не вгамує біль. Не поверне мертвих, не загоїть рани. Але дозволить дихати на повні груди.
— А тепер ми можемо поговорити на рівних, інспекторе.
Сержант Вілкінс, в оточені тіней і пітьми, спускався сходами. Від нього тхнуло гниллю. І небезпекою.
Гоббс ще ніколи не бачив Вілкінса таким. В савані темряви, обплетений тінями, сержант нагадував велетенського павука, що вийшов на полювання.
— Хіба обов’язково було чіпати хлопця? — спитав він охриплим голосом, цілячись йому в голову.
— Його смерть не була марною, — відповів сержант і додав з посмішкою: — І ваша не буде. А от револьвер краще киньте, а то ще поранитесь.
Натомість Гоббс стиснув зброю міцніше. Він готовий був вистрілити, але щось постійно заважало зосередитись.
Сміх Лілі, що звідусіль лунав срібним дзвіночком.
«Я сумую за тобою, татко.»
Дитяча ручка, яку було видно з-під уламків диліжанса.
«Вам не варто цього бачити, сер. Вони всі мертві.»
І все, що йому лишається — це холодна в’язка пітьма, що оселилася в порожнечі під серцем.
«Коні понесли. Вочевидь, злякались чогось, сер.»
Вони злякалися його.
Гоббс опустився на коліна, бо ноги вже не тримали. З очей текли солоні сльози. Хоч чоловіку плакати не годиться. Але вигляд дитячої ручки серед уламків розламує його світ на «до» та «після». Сльози теплі, не зважаючи на холодний вітер. І червоні.
Він мусить це зупинити. Мусить натиснути гачок.
— Розплющте очі, інспекторе, — голос Вілкінса зовсім поруч, вириває його з кошмару.
Він підкорився. Просто не зміг опиратись чужій волі.
Гоббс приходив до тями поступово. Спочатку усвідомив вагу револьвера у правій руці. Руків’я, зігріте його теплом і слизьке від поту. А дуло холодне. Притиснуте до скроні. Вказівний палець смикався на гачку, готовий натиснути. Але перш ніж зробити це, його зупинив голос.
— От бачите, Гоббс, я казав, що це може бути небезпечно. Киньте револьвер.
Рука ослабла і безвольно опустилась, кидаючи револьвер на долівку.
— Мушу зізнатись, — промовив Вілкінс зневажливо. — Я чекав від вас більшого. Думав, що будете гідним суперником. А так… ви такий, як інші. Не заслужено володієте скарбом.
— Навіщо вам це? Від сили більше проблем, ніж вигоди. Ви не зможете тримати її вічно під контролем, вона зірветься.
Вілкінс розреготався.
— Кому потрібен контроль? Тільки старий дурень, на кшталт вас, може вважати, що сила — це тягар. І я вас з радістю його позбавлю.
Чужа пітьма тиснула лещатами. Душила. Пробиралась під шкіру. Вимагала скоритись. Тому Гоббс зробив те, що було найлегшим. І найважчим водночас.
Двері клітки з лязкотом відчинились і пітьма зірвалась з повідця. Загарчала, бризкаючи слиною. Кинулась на Вілкінса. Вчепилась в його пітьму зубами. Рвала її на шмаття.
Вкрадена темрява спінилась. Закипіла. Випустила свої пазурі та вчепилась гончаку в горлянку. Боляче.
Тіні заметушились. Кружляли сполоханими птахами по кімнаті. Просочувались крізь стіни. Зводили з розуму. Кричали сотнею голосів та замовкали, варто було лиш заплющити очі. Але заплющувати їх було страшно.
Серце стиснуло. Обдало холодом. Ще трохи і воно не витримає. Можливо, це на краще. Але перед цим необхідно дістати зброю, застрелити мерзоту…
Та револьвер зник. Гоббс шукав його по кишенях і не знаходив. Ніяк не міг пригадати куди ж він його подів. Натомість намацав щось гостре. Поранився об лезо стилета.
Гончак кинувся знову, схопив павучу лапу та щосили смикнув. Поранена тінь зашипіла, а разом з нею Вілкінс.
І Гоббс, користуючись тимчасовою перевагою, накинувся на нього. Збив його з ніг, встромив стилет під ключицю і заволав від болю. Ключиця виявилась не сержантовою, а власною. Кляті тіні все спутали і тепер не ясно, що було ілюзією, а що реальністю.
Хоча ні. Біль був цілком справжнім.
— Якби ви не були потрібні мені живим, — промовив Вілкінс, — то дозволив би вам самому себе прирізати. Це було б навіть весело.
Тіні зводили з розуму, нашіптували: якщо дозволити вирізати собі очі, то все припиниться. Напевно, він мав би опиратися. Та хіба був у тому сенс?
Очі. Йому потрібні його очі. Віддати?
Тільки він забув щось. Важливе. Згадати б що саме.
Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
Тоді, нехай забирає? А разом з ними — і його пітьму. Він так стомився. Стомився опиратись.
Ніж в руках Вілкінса ковзав по його обличчю, даруючи прохолоду. А коли неглибоко ввійшов в його плоть, під самим оком, було майже не боляче.
Тепла кров стікала по щоці. Лоскотно. Хотілось витерти. Від незграбного руху, його огрядне тіло втратило рівновагу. І щоб не впасти, він оперся на руку. Завмер, коли відчув під пальцями холод металу. Рефлекторно стиснув руків’я револьвера.
— Обережно! — заричав Вілкінс. — А то пошкодите свою єдину цінність.
Ну звісно. Йому були потрібні лише очі. А що, якщо…
Гоббс різко подався вперед, і ніж ввійшов глибше. Пробиваючи рогівку, пробуджуючи темряву. Гасячи світло.
— Як ти посмів? — прошипів Вілкінс, з невірою витріщаючись на криваву масу, що витікала з очниці інспектора. Він висмикнув лезо і вгатив кулаком по його обличчю.
Різкий спалах болю привів Гоббса до тями. Опиратися було важко, але вже можливо. І він зміг натиснути гачок. Оглушливий звук пострілу примусив тіні замовкнути. А потім ще один. І ще.
Вілкінс дивився на нього, ніби не вірив. І Гоббс не вірив теж. Вдалося?
Спочатку з рук Вілкінса випав ніж. А через секунду і сам сержант, хапаючись за серце, впав на підлогу. Тіні відступили, а пітьма опала, розтеклась чорнильною плямою.
— Очі, — через силу прошепотів сержант. — З’їжте мої очі. Не дозволяйте силі пропасти намарно.
Зміст цих слів не одразу дійшов до Гоббса. А коли дійшов, то він вчетверте натиснув гачок. Цього разу куля влучила сержанту прямісінько в око.
Гоббс йшов у темряві, похитуючись і тримаючись за стіни. Повітря бракло і серце пронизував холод. Та вціліле око змогло розгледіти обриси дверей. Тепер, коли чужа сила не тримала, відчинити їх було легко.
Він вийшов назовні та важко оперся на стіну. Ноги ослабли і йому довелось сісти. Потрібно відпочити. Серце кололо. І кожного разу, коли воно стискалось — стискалось так сильно, що здавалось, більше не відпустить, — йому чувся дитячий сміх. І колискова.
