Ти йдеш по хиткому містку, залишаючи за собою вервечку кривавих слідів. Босі ступні примерзають до шорстких дерев’яних мостин і кожен крок дається через силу. Холодно. Вода у річці скута тонкою кригою, під якою можна розгледіти обриси мертвих тіл.
Нерівно дихаєш і подих перетворюється на хмарку пари, щойно стикається з крижаним повітрям. Твої губи потріскались і кровоточать. Сльози на очах замерзли, вії вкрились інеєм. Ти не кліпаєш і не роздивляєшся по сторонах. Не хочеш бачити.
Потрібно перейти через міст. Чому ж так боляче? Твої нігті поламані, долоні та руки вкриті саднами.
Спогади поступово прокидаються. Не послідовно, уривками. Спочатку — каміння, що у тебе жбурляли. Сповнені ненависті лиця твоїх односельців: людей, на чиїх очах ти виросла. Людей, що засудили тебе, навіть не вислухавши.
В очах спалахує гнів, але ти гасиш його зусиллям волі. Не час втрачати голову.
Натомість приходить інший спогад. Про запах зів’ялого листя і скрип долівки під ногами. Твій голос, що тремтить від хвилювання та страху. І сама ти теж тремтиш.
Тоді все почалось. Та хіба у тебе був інший вибір?
***
У старому млині пахнуло забуттям та сирістю. Ще трішки — смертю та осіннім смутком. Ти застигла на порозі, не наважуючись зайти в середину. Мабуть, ще б довго отак простояла у нерішучості, якби не почула голос господаря.
— Я відчуваю твій страх, — промовив упир буденним тоном, замість привітання.
Ти, від несподіванки, зробила крок вперед та кивнула, погоджуючись з його словами. Бо страх був: липкий, холодний. Ти навіть не намагалася його приховати.
Упир виявився не таким, як ти собі уявляла. Він сидів на лаві, згорблений, кутаючись у темного плаща. Його застигла постать нагадувала великого пораненого птаха. Обличчя бліде, сухе, але не потворне. Хоч людського у ньому було мало.
Поки ти йшла сюди, молилася про різне. Про те, щоб бабусині байки про упиря, що мешкає у покинутому млині коло цвинтаря, виявились правдою. І про те, щоб упир був на місці, а не на полюванні. Тому вирушила до нього не глупої ночі, а в час, коли осіннє сонце лиш почало хилитися до обрію. А ще, молилася про те, щоб упир не розірвав тебе на місці, а вислухав. Бабуся казала, що він не вбиває без причини, бо ще пам’ятає — як воно: бути людиною.
Він слухав тебе, не перебиваючи. Про твого брата. Твої недолугі виправдання, що ти б не наважилась прийти сюди, потурбувати господаря, якби не Мишко. Брат хворів, згасав, мов свічка. Останньою надією на порятунок був упир: казали, що за життя той був відьмаком.
— Знахарем, — поправив він.
А потім посміхнувся — сумно і якось ніяково. Так, що на мить став схожим на живого. Лише на мить… Але цього було достатньо, щоб повірити. Йому і в нього.
— То чого ти від мене хочеш? — запитав безколірним голосом.
— Врятуйте мого брата! Інакше він помре…
— Всі люди помирають, — в його голосі не було співчуття. — В цьому ваша найбільша перевага.
Він не рухався. Дивився крізь тебе. Здавалось, що упир вже прийняв для себе рішення, а зараз просто чекав, коли ти врешті-решт підеш і даси йому спокій.
— Мишкові ще десяти літ немає, — ти не відступала. — Десять лиш на Різдво виповниться…
«…Якщо доживе», — ці слова так і не зірвались з твоїх вуст, бо промовити їх була несила.
Ти не відводила погляд, дивилась йому прямісінько в очі. Ти ще боялась, але вже не його. Боялась не за своє життя, а того, що зараз прожене тебе геть і не допоможе. Боялась повернутись додому і побачити, що для Мишка вже стало занадто пізно.
Ти пообіцяла йому «що завгодно», аби твій брат вижив. Він вагався, хоч і не довго. А потім просто простягнув руку, мовчки чекаючи, поки ти підійдеш. Наче дозволяючи тобі передумати.
Його шкіра пахнула зів’ялим листям. Рухи були чіткими та виваженими. Ти бачила, як видовжувалися його ікла, як райдужку заливало чорнотою. Він не був жорстоким — просто голодним. Пив жадібно, проте обережно. А потім різко відштовхнув від себе.
— Приходь завтра, в цей самий час, — промовив приглушеним голосом. — Я приготую ліки. А зараз — йди, мені важко стримуватись.
Цього разу ти не сперечалась.
За кілька днів Мишко видужав. І ти, як домовлялись, почала приходити до млина щотижня, дозволяючи йому втамовувати свій голод. Ти б зробила для нього навіть більше. Але він не просив. А ти не наважувалась запропонувати.
Інший спогад був про холод. Ти пам’ятала, як осіння мряка пробралась тобі під шкіру. Оселилася під серцем, шкребла змерзлими пальцями нутрощі, студила кров. Ти куталась у теплий кожух та все одно, ніяк не могла зігрітись.
А ще був голод. Злий, ненаситний. Наче й не твій, ніби те відчуття належало комусь іншому. Ти ставила пастки на зайців у лісі, раділа коли вдосвіта знаходила в них ще тепле пухнасте тільце.
Часто не могла дочекатись, поки м’ясо просмажиться. Зривала його з вогню, обпікаючи пальці, жадібно ковтала, похапцем пережовуючи. Відчуваючи на язику смак теплої крові. Тоді голод ненадовго відступав.
Ти пам’ятала смак крові. П’янкий, солодкий. Як тоді, коли знайшла ще живого, пораненого, зайця. Його задня лапа застрягла у пастці, він роздер її до крові, намагаючись висмикнути. Він пахнув страхом й жагою до життя. Неймовірне поєднання.
Не втрималась, кинулась до нього. Перш ніж усвідомила, що робиш — дістала ножа та провела лезом по шиї переляканої тварини. Припала вустами до рани, жадібно пила теплу кров. Аж допоки не випила всю, до останньої краплі. Тоді, вперше за довгий час, ти відчула себе ситою. І холод, твій постійний супутник, відступив. Не на довго, але навіть цього було достатньо, щоб відчути себе щасливою.
Мишко видужав, сміявся та радів життю. Ось що важило. Все інше — просто незначущі дрібниці.
Минула осінь, прийшла зима і річку скували перші морози. Мабуть, тоді ти забула про обережність.
***
Вони витягнули тебе з ліжка вдосвіта, заспану й беззахисну. Вигнали на вулицю в самій сорочці, босу та простоволосу. Тебе трусило від холоду. Від страху. У вухах дзвеніло. Погляд плив, всі обличчя злились в одне.
— Хвойда! — тітку Варвару перекосило від злості.
Вони бачили, що ти ходиш до млина? Надумали бозна-чого?
— Злягалася з упирем й сама такою стала! — підхопили інші.
Бачили, як повертаєшся з лісу, з впольованою звіриною? Можливо, помітили сліди крові на підборідді та одежі?
Ти б могла пояснити, розказати правду… Але хтось жбурнув перший камінь. Ти впала на землю, затуливши голову руками. У тебе летіло каміння та грудки змерзлої землі.
— Не чіпайте її! — по-дитячому дзвінкий голос брата примусив людей на мить замовкнути.
Лише на мить. А далі, оскаженілий натовп продовжив свою розвагу.
Мишко підбіг до тебе, обійняв, намагаючись затулити власним худорлявим тілом. Підвела погляд, сподіваючись, що вони не кривдитимуть дитину. Та шал в їхніх очах не згасав. Каміння полетіло й у нього.
— Зупиніться! — крикнула, коли побачила кров на братовому чолі.
Випросталась, притискаючи Мишка до себе. Більше нічого зробити не встигла: голову розкололо від болю, а тебе поглинула чорнота.
***
Ти прокинулась у власній могилі. Вибралась на поверхню, ламаючи нігті. Земля промерзла, тебе полінувались закопати глибоко. Які недалекоглядні.
Їм пощастило, що ти не прагнула помсти. Хотіла лиш забрати брата і вирушити світ за очі.
Сніг обпікав босі ступні холодом. Шлунок зводило від голоду.
Перше, що побачила, коли вийшла за огорожу цвинтаря — тітку Варвару. Мертву, з розірваною горлянкою, з застиглим жахом на обличчі.
Упир напав? Розлютився, що у нього відібрали улюблену іграшку?
«Мишко! Невже теж…?» — ця думка примусила бігти. Не розбираючи дороги, ранячи стопи об гострі камінці.
Ти зупинилась біля містка. В ріці теж були трупи. Найбільше боялася — впізнати в комусь з них худорляву фігуру брата.
Жах скував твою пам’ять. І спогад, що майже виринув з глибин твоєї душі, зник, залишивши лиш неспокій. Ти щось згадала. Майже згадала.
Спершу хотіла бігти до млина, за допомогою. Й сама себе спинила: з господарем млина краще зараз не зустрічатися.
Десять кроків через місток дались важко. Ти долала їх цілу вічність.
Село наче вимерло. Ні, так лише здавалось. Ти відчувала, як у сонних хатах за зачиненими дверима та вікнами, червоною ниткою б’ється життя. Страху не було. Лиш відчуття порожнечі.
— Мишко! — закликала брата, стукаючи у вікно. Сили зайти крізь двері, не було.
«Невже не чує?»
Почув. Вибіг із хати, впав у твої обійми.
— Сестричко, — захлюпав носом, — жива!
Не відповіла, лиш обійняла сильніше.
— Така холодна…
— Замерзла, братику, — говорити важко. — Як ти?
Відсторонилася, щоб роздивитися його обличчя: все в синцях та саднах. Мабуть, твоє виглядає ще гірше.
— Мене зачинили у коморі. Опритомнів під вечір, нещодавно вибрався. Хотів побігти до твого упиря за допомогою… А там — всі мертві. Злякався, вирішив дочекатися ранку.
Пощастило, що хлопець тямущий. Не ризикував даремно.
— Це ж він їх вбив?
Ти кивнула. Хто ж іще?
— Через тебе?
Відвела погляд.
— Сестричко, що з тобою? — його голос тремтів, як він сам.
А ти — ні. Відчувала, що все твоє єство, уся увага зосередилась на одній-єдиній точці. Тонкій жилці, що пульсувала на шиї брата. Рот наповнився слиною і власною кров’ю: ікла видовжились і прокололи губу.
Брат відсахнувся. Дивився з острахом. Спочатку не зрозуміла, що боїться він саме тебе. Простягнула до нього руки. Не для того, щоб схопити — щоб обійняти, заспокоїти. Боляче бачити, як він задкував від тебе. Невже не тямив, що ти швидше відгризеш собі руку, виб’єш зуби, ніж скривдиш його? Кого завгодно — тільки не його.
Та не змогла вимовити ні слова. Не встигла.
Інстинкт наказав діяти. Підскочила на рівні, застигла з витягнутими руками та благанням у погляді. Тебе це не врятувало. Мишко не зупинився, а ти — не захотіла спиняти. Іржава сокира цілила у серце. Біль був нестерпним, але смерть не прийшла. Лише темрява.
Коли Мишко, ридаючи, торкнувся твого обличчя, ти розплющила очі, що світилися темним вогнем. Руки, вже не твої, стиснули його зап’ястя. Впившись зубами в шию брата, ти востаннє почула його подих. І вперше — власний справжній голос: голос голоду, що вже не потребував дозволу.
