Частина 1
Розділ 2
Прокинувся я раніше дідуся, ще й не почало світати. Я вирішив тихенько вийти на вулицю і пройтися недалеко від будинку. Відкривши дверцята, прошмигнув надвір і сподівався, що дідусь не прокинувся від скрипу петлиць, адже тоді він би заборонив мені ходити лісом без нього. Коли я подивився на сніг біля будиночку, то ледь не скрикнув, там було багато різних слідів, деякі вели прямо до дверей і від цього мені зробилося морозно і не на жарт страшно.
Невже мені це не наснилося. Цей слід був дивний - наче від людини з 4 ногами і дуже вузькими та тонкими ступнями, причому слід був зовсім неглибоким, наче істота ледве торкалася кінцівками землі. Я пішов до місця, де ми палили багаття і знову мене чекало здивування - сліди зайця йшли прямо від попелища і бігли кудись в сторону рощі, а кісток від з'їденої нами тварини не залишилось. Хоча мені було страшно, проте якийсь порив допитливості штовхав мене йти за цим слідом. Можливо, я зможу побачити те, про що розповідали старці у селі?
Звіряча стежка плутала у кущах, йшла через буреломи, але таки вивела мене до рощі. Не знаю чому, але я відчував, що межа між звичайним лісом і лісом Рогатого бога була досить чіткою і уловимою. Коли я намагався зосередитись і роздивитись, що знаходиться по ту сторону невидимої лінії, мої очі ніби застилала напівпрозора золота пелена, простір починав йти хвилями і здавалося, ніби я бачу якісь високі тіні, що точно не належали деревам.
Я зробив глибокий вдих і на видиху ступив у Рощу. В цю саму мить мої легені наче зжали в кулак, а золоте сяйво в очах осліпляло так, що вигоріли навіть думки. Але як швидко це почалось, так швидко і припинилось. Розплющивши очі я побачив… нічого. Просто дубовий ліс. Тут було трохи світліше, ніж у іншому густому ялиновому лісі, дерева стояли не так близько один до одного, тому і світла тут було більше. Єдине що було незвичним, це тиша. Коли я був за межею, то чув рух лісових тварин, можливо, білок чи синиць. Проте тут було так тихо, що я чув биття свого серця. І ця тиша не була якоюсь спокійною, хоча я не бачив нічого живого коло себе, я знову відчував, що на мене хтось дивиться. Вирішив пройти трохи далі і потім повертатися, скоріш за все, дідусь вже прокинувся і мене добряче відтягають за вуха за те, що я пішов від нього. Хоча я знаю, що дідусь це не від зла, він мене дуже любить, навіть більше за Гейліс, просто боїться мене втратити тут, як колись втратив мого батька.
Я пройшов ще з півкілометра, проте нічого цікавого чи дивного не побачив, ліс як ліс. Коли вже розвернувся, щоб піти назад, то почув позаду себе тихий скрип снігу, і коло самого вуха чийсь теплий подих і шепіт:
- Біжи... Не обертайся...
Я не чекав ні секунди, побіг так швидко, як ніколи не бігав і чомусь вірив, що в жодному разі мені не можна обертатися. Я старався бігти вздовж своїх слідів, щоб не заблукати. Тим часом, скрип став голоснішим, можна було зрозуміти, що той або те, що мене переслідує пришвидшилось разом зі мною і воно було вже дуже близько. Мені було дуже страшно.
В якийсь момент я відчув, наче щось зачепило край мого плаща, від чого постарався бігти ще швидше. Вже зовсім скоро мені почало ставати зле, серце калаталося десь в горлі, а у роті був неприємний металевий присмак крові і мене почало сильно нудити. А дуби не кінчались, але мені не можна зупинятись, принаймні до кінця Рощі.
Мені здалось, що біжу я вже вічність, поки золота пелена знов не стала перед очима і я опинився посеред ялин. Зупинився на мить перепочити і відновити дихання. В цей момент я знов почув скрип снігу коло себе і краєм зору зачепив чийсь темний силует. Я думав, що не можу так просто зараз померти, тому приготувався бігти знову. Але як тільки я відштовхнувся від землі, відчув, що мене схопили за комір і з великою силою потягнули на землю. Я впав, заплющивши очі і завмер, очікуючи нападу.
- Ти куди так біжиш, дурне? – почув я голос.
Людський голос.
- Агов, хлопче, ти чого так перелякався? За ведмедя мене прийняв? – заговорив незнайомець знову і з якоюсь насмішкою.
Я підскочив і вирячився на чоловіка, що стояв переді мною. Він був високого зросту, одягнений по-заможному з гарною зброєю: на його поясі крізь плащ було видно мисливський ніж та ріг, що були прикрашені золотими пластинами з вичеканеними на них сюжетами, де собаки заганяють звіра.
- Там... Щось переслідувало мене, - все ще задихаючись після бігу видавив із себе я, - тому тікав, думав воно знов нагнало.
Чоловік подивися собі за спину, туди, де була межа Рощі. І знов повернувся до мене:
- Але там немає нічиїх слідів, крім твоїх.
Я теж глянув туди і дійсно, там, поміж дубів, був лише мій слід.
- Встати ти встав, а прокинутись забув? – засміявся вже по-доброму чоловік.
В цей момент я подумав, в якому безглуздому становищі я зараз знаходжусь і від надлишку почуттів та втоми я просто почав плакати.
- Ну-ну, буде тобі плакати, - чоловік похлопав своєю рукою по моєму плечу, - все нормально, з кожним таке могло статися. Це, певно, твоя перша ночівля в лісі?
Його погляд був дуже теплим і від цієї дружелюбності від незнайомої людини мені поступово ставало легше. Згодом, сльози висохли і я згадав дещо.
- Мій дідусь! – я ляснув себе по лобі. – Я залишив його одного, і він зараз, мабуть, дуже хвилюється.
Наче у підтвердження моїх слів через мить ми почули крик зі сторони будинку.
- Евен! Евен, бісове ти дитя, де ти є?!
Чоловік усміхнувся і коротко кивнув мені на прощання, і я побіг в сторону голосу дідуся Коллума.
