Частина 1
Розділ 4
В той день я так і не вполював самостійно жодного звіра, що було досить прикро, але чи то діяв якийсь закон невезіння, чи то події ранку так на мене подіяли, але з наближенням вечора, з кожною годиною і нахилом сонця до горизонту, я почав почувати себе дивно, руки мої пробирало дрижання, трохи почало кидати в піт, а згодом стало важко дихати і я не зміг фокусувати свій погляд на одній точці, наче очі ніяк не хотіли дивитись туди, куди хотів я, а самі по собі зводились чи до крон дерев, чи до долу. Дідусь помітив, що, схоже, мені ставало зле.
- Евене, давай на сьогодні завершимо, - він несильно ляснув мене по плечу, - я проведу тебе з півдороги до зрубу, а далі дійдеш сам, добре? Дорогу ти наче вже знаєш.
Я видавив із себе якийсь невиразний звук згоди і спробував вкотре вдихнути на повні груди. Але мені знову не вдалося, здавалося, наче лице мені закрили подушкою і повітря просто не вистачає. І чи то мені ввижалося, чи то й справді так було, але під час таких глибоких вдихів по краях мого поля зору я бачив золоте сяйво.
- Діду, - протягнув жалібно я, бредучи по широкому сліду Колума, - я бачу дивні речі.
- Ти просто втомився чи не звик так довго бути на морозі, хлопче, - відповів дідусь.
- Ні, я бачу якесь золоте сяйво, - сказав я майже пошепки, адже вже не міг дихати.
Дідусь обернувся і на мить в його очах я помітив жах, але потім він швидко підбіг до мене та почав плескати мене по обличчю. Це не дало жодних результатів, тож він схопив бурдюк з поясу та, притримуючи мене за щоки, добряче влив мені у горлянку огидної рідини. Всередині запалав вогонь, але я прийшов до тями, хоч мене і нудило від питва.
- Легше? - стурбовано запитав Колум.
- Т-так, - відкашлюючись відповів я, - але більше не давай мені цієї бридоти.
Він засміявся з полегшенням, втім, швидко знову став серйозним. Потім допоміг мені звестися на ноги, обтріпав від снігу, і ми продовжили наш шлях лісом.
- Що це було? Чому мені стало так зле? Що це було за сяйво? - сипав я питаннями.
- Звідки я знаю, - неохоче відповідав дідусь. Мені здалося, що він прекрасно все знав, але чомусь не хотів мені розповідати.
Я вирішив на якийсь час відчепитись від нього, врешті, я маю про що сам подумати. Це почалось з того сну і мого втручання в рощу. Можливо, я підчепив якогось злого духа або ж розсердив самого Хазяїна рощі. Хоча я досі в це не вірив, проте такі можливості ставали все більше вірогідними. Можливо, відповіді я знайду, коли знову піду туди. Тож я вирішив завтра рано, поки спить дідусь, знову знайти те місце.
Повернувшись до хатини ми знову приготували нехитру вечерю і, після того, пішли спати. Дідусь був малослівним цього разу і я його не займав зайвого разу. Було видно, що він щось обдумує і це щось його дуже бентежить. Чому ж він нічого мені не каже? Не хоче лякати чи не знає, як це мені пояснити? Втім, скоро я сам знайду відповіді на свої питання… Якщо мені пощастить, звісно.
Я провалився у сон без снів, такий темний, що мною заволоділа тривога. Прокинувся я ще до світанку у бентежному передчутті чогось незвичайного або страшного. Думки про рощу стали майже нав`язливими, наче вона сама хотіла, щоб я прийшов, наче хотіла нарешті відкрити свої таємниці. Я тихенько встав, взяв лук та стріли, не забув і про ніж, про всяк випадок. Скажу дідусеві, що вирішив сам перевірити капкани і когось, можливо, вполювати, коли повернуся. Коли я вийшов надвір, то у сірому передсвітанковому світлі знову побачив сліди біля будівлі. Щось блукало колами, але не могло зайти. Мене вкрили мурашки, але, водночас, я відчув дивний спокій, наче ця істота, чим би вона не була, є дружньою. Наче так і має бути. Дивно було те, що сліди тільки показували звідки воно прийшло, кружляли біля будиночку і зникали у цьому колооберті.
Я рушив по слідах, що вели до нашого житла, впевнений, що це приведе мене до рощі. Інколи я бачив якісь золотисті відблиски у заглибленнях від лап чи ніг, тобто це означало, що я на правильному шляху. Не знаю, скільки я так крокував, але в одну мить відчув знайомий спалах. Я тут, а слід зник.
Досі не почало світати, чорні силуети дерев здавалися трохи лячними, а морозне повітря застигало у роті холодними кристалами. Я подався вглиб рощі. Всюди мені ввижалися тіні, що ховаються за стовбурами, коли я намагався їх розгледіти, чувся шепіт у гойданні гілок, здавалося, роща не спить у цю годину, вона повна життя, і все живе зараз спостерігає за небажаним гостем. Я відчував погляд сотень очей звідусюди водночас, але цього разу я не буду боятися.
Міцно тримаючись за ніж на поясі, я старався вгамувати цокотіння зубів та тремтіння тіла. Тут нічого та нікого немає. Тут тільки я та якісь звірі. Я можу дати собі раду, адже у мене є зброя. Врешті-решт, я завжди можу просто побігти назад, як минулого разу. Я обернувся подивитись на свої сліди і майже скрикнув - їх не було, замість них я побачив сліди тієї істоти, що кружляла біля будинку.
