Частина 1
Розділ 5
- Ні… - ледве промовив я і почав бігти далі.
Озираючись, я помітив, що все ж таки залишаю свої нормальні сліди, проте щось перекриває їх. Тобто воно тихо йде за мною. Все ж таки я тут не один. Як це можливо? Невже воно чекало мене біля межі? Чи може йшло за мною від самого будиночку. Чому досі не напало на мене? Хоча раптом воно як дикий звір, що просто чекав, поки я його помічу і тоді воно мене вже схопить.
Це придало мені сил бігти швидше. Я не бачив нічого перед собою, лише золоте сяйво у очах посилювалось та пульсувало, дратуючи мене. Не було чути жодних кроків за мною, але я чомусь знав, що воно все ще йде за мною. Дихати було важко, наче хтось дав мені вдихнути піску, який тепер пік мені легені.
- Біжи… Тікай… - чув я шепіт з-за дерев, - Сюди… Поспіши…
Голоси направляли мене і я чомусь їм довірився, адже вже було все одно куди бігти. Майже почав молитися всім богам, про яких чув, в надії, що це допоможе. Все ж таки це була дурість - лізти вночі до лісу, особливо, до Рощі.
Мокрий від поту одяг налип на спину, в роті відчувався присмак крові, я почав втомлюватись. Ландшафт мінявся, я відчував, що пробігаю то вниз, то вверх, дивуючись, як я ще не впав чи не спіткнувся об щось. Аж тут я налетів на величезне дерево, боляче зішкрябнувши шкіру на чолі. Я схопився за ніж і різко розвернувся спиною до стовбура, готуючись атакувати.
Крізь золоте сяйво я побачив обриси істоти у світлі світанку. Воно було напівпрозоре, з величезною кількістю оленячих рогів, краї силуету теж світились золотом. Істота нагадувала людину на чотирьох звірячих ногах з людськими стопами, була заввишки як кремезний чоловік і наче мала оленячу голову.
Воно стояло за крок від мене і я майже відчував його гнилий подих. Ми просто дивилися одне на одного і ніхто з нас не наважувався поворушитись. Мені не вистачало дихання, хвилями накочувала паніка і я майже втрачав свідомість від страху. Кінець кінцем, байки дідуся були правдою. Чи не був якийсь дух чи ж це сам Хазяїн рощі?
Що буде далі? Було очевидно, що я сам не впораюсь з ним. А він все стояв, нависаючи наді мною, чекаючи чогось. Все здавалось все більш нереальним, мені б хотілося, щоб це був просто дурний сон. Мої руки почали тремтіти від страху і втоми, секунди здавались хвилинами. Аж тут він почав наближати свою пащу до мого обличчя. Щось в мені наче хотіло цього, хотіло наблизитись також. Несвідомо я чомусь почав згадувати все своє коротке життя, ніби він виймав з мене спогади, які я сам забув.
Ось я сижу разом з батьками, мама ще посміхається, тато щось вирізає зі шматка дерева. Надворі весна. Мені тепло і я хочу спати. Дивлюсь на круглий великий живіт мами, тягнусь до неї.
- Там твій братик чи сестричка, Евене. Вже скоро ви побачитесь, - каже мама з теплотою в голосі.
- Сестра… Я впевнений, що це дівчинка, - каже батько.
Настало літо, я дивлюсь на те, як тато готується до чергового полювання. Дідусь разом із ним. Вони щось обговорюють і тихо сміються, напевно, в передчутті успішного лову.
- Евене, я скоро повернусь і ми зробимо тобі твій перший лук, - батько ніжно гладить мене по голові.
Я починаю плакати, бо не хочу, щоб він йшов. Це і був останній раз, коли я його бачив.
Я плачу і наяву. Чому і як я це згадав? Навіщо це зараз? Чи це, той момент перед смертю, коли згадуєш прожите, як кажуть люди?
Я знову бачу спогади.
Бачу дідуся, що обіймає маму, бачу її пусті очі. В сусідній кімнаті плаче сестра. Мама її давно не годувала.
- Ти повинна триматися, хоча б заради своїх дітей, - каже Колум і заспокійливо постукує її по спині, - це не кінець світу, врешті-решт.
Вона мовчить і дивиться у простір, навіть не плаче.
Ось я сижу біля матері, що прикована до ліжка. Знову плачу і беру її руку, кладу собі на голову. Прошу її щось сказати, сам говорю, що люблю її. Вона все ще нерухома і беземоційна. Я продовжую тихо ридати і потроху засинаю біля неї.
Мені боляче це згадувати, тим паче, що я поховав це все глибоко в серці.
Тепер дідусь вчить мене стріляти, хоча я б хотів гратися з дітьми сусідів. Геліс якраз почала ходити і тепер незграбно крокує до нас. Дідусь бере її на руки і крутить, високо піднімаючи. Вона не сміється, взагалі не реагує. Тоді він ставить її на землю, вона чіпляється за його штані і дивиться на мене. Я стріляю.
- Припини… - шепочу я до чудовиська.
Чую тихий сумне зітхання, що виривається з його пащі разом зі смородом гнилого м`яса. Бачу, що від моєї голови до голови істоти тягнеться сяюча нитка. Воно також бачить це все? Чому йому це потрібно? Чому він звучить так, наче співчуває мені?
Більше не можу це терпіти, потрібно зробити хоч щось перед тим, як я знову провалюся у спогади. Стискаю міцніше ніж у долонях, вже готовий всім тілом навалитися на істоту.
Аж тут бачу здалеку знайому фігуру того заможного чоловіка. Він цілиться з лука в нас. Момент, і він стріляє… Так влучно, що стріла проходить крізь тіло чудернацького звіра і зупиняється прямо у моєму чолі. Я осідаю на землю всього за мить і закриваю очі.
Нарешті все скінчилося.
