Частина 1
Розділ 3
Як я і думав, дідусь був страшенно злий, коли я підбіг до нього, він схопив мене за барки і почав трясти.
- Я тобі всі вуха то повіддираю! Ти що таке надумав? В могилу звести мене захотів?! – кричав він мені прямо в обличчя.
- Вибач, я хотів просто погуляти, я хотів повернутися поки ти прокинешся.
Мені було дуже соромно і я відчував, як моє обличчя та вуха наче горять від жару. Що ще буде, якщо дідусь дізнається про те, що я говорив з чужинцем, а про Рощу взагалі краще мовчати.
- Погуляти? А якби на тебе напали звірі? Чи ти б загубився? – ще раз струснувши мене, він глибоко зітхнув, заспокоюючись. – Більше так не роби, будь ласка.
- Добре, я обіцяю, - відповів я.
Дідусь обняв мене, трохи боляче вщипнув за носа і нарешті сказав:
- Давай перекусимо, нам сьогодні багато чого треба зробити.
Ми повернулися назад до будиночка, розсілися на колодах біля нього і почали снідати. Дідусь дістав з торби в’яленого м’яса, бурдюк з якоюсь смердючою, явно алкогольною, рідиною, протягнув його мені:
- На, випий ковток. Тепліше стане і спрагу вгамуєш.
- Фу, - скривився я, - я вже краще снігу наїмся, ніж це питиму.
Дідусь посміявся з мене, сказавши крізь сміх, що от подорослішаю, то зрозумію, в чому принади алкоголю, ще й що снігом спрагу не подолаєш. Про себе я подумав, що ніколи не зрозумію.
- Так от, чоловіка бачив, чужинець якийсь, - почав я, - точно не з нашого села, я таких у нас ніколи не бачив. Одягнений заможно, а зброя яка!
- Це ти тільки зараз признаєшся? – з докором питає Коллум.
- Ну, ти тоді злющий такий був, точно вуха повіддирав би, - я посміхаюсь йому і ми разом починаємо сміятись.
- Це ти вірно подумав, - під мигнув він мені, потім трохи зітхнув. - Були ж колись часи, що жоден чужинець в наш ліс зайти не міг. Бог був на нашій стороні!
Я знав, що зараз почнеться чергова довга розповідь про те, як фейрі колись до смерті лякали в нашому лісі чужинців і навіть мешканців сіл, які знаходяться по інший бік лісу. Правда, я вже чув від хлопців правдиві версії цих казочок: тодішні юнаки перевдягалися в лахміття, прив’язували до себе гілки, листя і йшли лякати людей. І хоча я знав про цю правду, мені все одно було дуже цікаво переслуховувати ці байки, адже я уявляв, як мій дідусь також брав участь у таких іграх.
- Що, кажуть, чужинці дійсно помирали від переляку, коли ви їх полохали?
- А то! – гордо виставив груди дідусь. – Гей! Взагалі-то, це були духи, а не ми! Я просто заговорився…
Я бачив по його очах, що думками дідусь десь там в роках своєї юності. Коли ще можна було так глузувати з чужих, перевдягаючись духами, коли часто влаштовували свята на честь лісу, його духів та богів і їм можна було поклонятися. Але, нажаль, нова церква повільно, але вірно вводила обмеження та заборони на поклоніння старим ідолам. Старі кажуть, що з приходом нового Єдиного Бога померли наші старі, що духи покинули ліс, осквернений чужою вірою, бо там, де ступають єдинобожці, вмирає все магічне та надприродне.
- А ти бачив богів, чи хоч духів, коли вони ще були тут? – раптово спитав я.
- Звісно, кожен, хто застав ті часи, хоч раз бачив їх, - дідусь загадково спрямував свій зелений погляд кудись поміж дерев.
- Які вони були? – я затамував подих. Хоч я і не вірю у всю цю містику, але після вранішніх подій, чомусь ця тема мене почала дуже цікавити.
- Всілякі різні… - дідусь почухав потилицю під шапкою, - були й схожі на нас, а були такі, що ніякими відомими словами не опишеш. Особисто я зустрічав добрих фейрі. Мені пощастило, вони були у вигляді гарненьких дівчат, - дідусь підморгнув мені.
- Не сумніваюсь, - я закотив очі доверху. – А такі, злі, які вони? Такі, що тут були.
- Злі вони і досі є, я думаю. Добро легко злякати і втратити. А зло занадто глибоко пускає коріння, його так просто не здихаєшся. На те воно і зло. Були тут, кажуть, якісь зграї Аннона, диявольські собаки. Здоровенні злі пси. Коли вже трапилось тобі їх зустріти чи почути їх виття, то недовго тобі залишилось землю топтати, - дідусь зітхнув, - Так, добро все те вже нас покинуло.
Я подумав, що так-то великі собаки це не так й страшно, я очікував почути про якихось страшних духів чи привидів. Чи про щось невидиме, що приходить вночі до людей, залишає на снігу легкі сліди. Мороз прокрався під мій одяг, і я відчув, що по шкірі мурашки пробігли. З однієї сторони, якась дурна юнацька мужність штовхала мене дізнатись, що то було, можливо, навіть влаштувати засідку вночі. Але розум казав, що навіть якщо це не страшний монстр з Хащі, а дикий звір, то що я, малий сопляк, буду робити, коли він мене помітить і захоче напасти. Також я все ще сумнівався в правдивості того, що я бачив, може, я просто не прокинувся, а бродив, будучи ще між сном та реальністю, тому мені ввижалися ті сліди.
- Годі вже нам ляси точити, еге ж? Пора вже і справою зайнятись, - встаючи, сказав дідусь.
Цей день ми продовжили перевіряти пастки, ставили нові. Зібрали трохи здобичі. Я вже подумки чистив шкури на ковдру мамі, сподівався, що десь там в своїй свідомості, вона дуже пишатиметься мною. І ось ми вислідили зайця. Моя перша справжня здобич! Я був настільки схвильований, що коли вже мав його на прицілі своєї стріли, не міг її просто пустити. Тварина наче відчула своїм звірячим чуттям, що вона в небезпеці і повернулась рівно в мою сторону, сіла нишком і дивилась, здавалось би, прямо мені в очі. Погляд її маленьких червоних очей був дивним, наче людським, свідомим. Наче вона цим поглядом питала мене «Ти справді вистрелиш? Тобі вистачить духу, слабка дитино?». Я не знаю скільки я так стояв, проте в мить тварину вразила чужа стріла – дідусь не витримав - вбив.
- Що ти так довго? Звір не чекає, поки ти мужності наберешся. Як зловив на мушку, то стріляй! – він підійшов до білого тільця, щоб підняти його та кинути в мішок.
- Вибач, наступного разу я точно вистрілю, - винувато опустив очі я.
Десь позаду почувся тріск гілки і звук тихих коротких кроків. Я повернувся, щоб глянути, можливо, то був ще один заєць чи птиця, але нікого не побачив.
І знову відчуття, що ми тут не одні.
