Доброго дня! Не так давно почала викладати розділи книги “Шлях до Вирію” на Букнет . Анотацію і передмову переглянуло достатньо людей, щоб я вирішила викласти тут перший розділ! Хочу заздалегідь попередити, розділи частіше будуть оновлюватися саме на Букнет, тому в кого буде бажання, може підписатися на мене там, щоб слідкувати за останніми новинами:)
Розділ 1
Дівчина спала міцним сном. Її волосся нагадувало житні колоски, котрі ширилися навколо. Вони гойдалися від подиху вітру, а одразу під ними, неначе змії, тяглися вʼюнкі гілки плюща.
Вітер повіяв ще сильніше пробуджуючи молоду дівчину. Позіхнувши, вона відкрила світло карі очі.
– Як довго я спала! – Сказала Дана й підняла руки до сонечка. Дівчина підвелася й оглянула все навкруги.
Серед житнього поля зростав один єдиний старий дуб. Його важкі гілки, місцями звисали до землі, створюючи тінь. Темно зелене листя блищало під променями сонця й немов кликало Дану до себе.
А от за межами поля, починалася темрява, котру розповсюджував чорний як ніч ліс. Там завмерши стояли мертві дерева з голими гілками на котрих не було жодного листка. Немов життя покинуло ті землі! Дану тягнуло в той ліс, але спочатку, дівчина вирішила підійти до старого дуба. Щось виблискувало біля його могутнього коріння, це одразу привернуло її увагу.
Торкаючись своїми долонями до житніх колосків, ніби погладжуючи їх, вона йшла вперед. Волосся дівчини було розпущено, але щоб не заважало і не спадало на лоба, що їй дуже не подобалось, вона заплела ці локони в коси, котрі зібрала на потилиці. Білу вишиванку Дана заправила у синю спідницю, котра спадала аж до землі. Пояс на талії, коричневого кольору, теж був вишитий, але вже виноградним гроном. Босими ногами, Дана йшла вперед, звідки відчувався не тільки поклик, але вже і чийсь погляд.
Присутність, котру помітила дівчина, не була ворожою, та все одно, вона вирішила бути насторожі. Дана не боялася, що хтось стрибне на неї з дерева і спробує нашкодити, бо щось підказувало, вона зможе дати відсіч.
Сонце піднялося ще вище, коли дівчина підійшла до дерева й підняла очі до гори, щоб розгледіти його верхівку.
– Вітаю! – сказав хтось позаду неї.
Дана озирнулася. Позаду стояв хлопець, трохи вищий за неї. Біляве волосся, як і в неї, трохи спадало на вуха. Карі очі гляділи весело, неначе сміялися. Хлопець був одягнутий в таку ж білу вишиту сорочку як і вона, тільки поверх неї ще був коричневий жилет. Сині штани підперезав світло коричневий ремінь.
– Хто ти? – Здивувалася Дана.
– Той, хто не так давно зліз з цього дерева. – Посміхнувся він.
– А імʼя в тебе є?
– Є, чому б йому не бути? – Хлопець засміявся. Сміх нагадував про сонячне проміння. – Буду радий познайомитися, моє імʼя Лев.
– А, я Дана.
Потиснувши руки, дівчина з хлопцем посміхнулися один одному.
– Ти знаєш де ми? – Спита Лев, випередивши з аналогічним питанням Дану.
– Я не знаю, але дізнаюся. Ти давно тут?
– Не впевнений. Знаю тільки те, що прокинувся на кромці дуба. Потім, коли зліз на землю, вирішив оглянути тут усе, але далеко не пішов, бо побачив тебе.
– Впевнена, ми дуже скоро з усім розберемося. – Дівчина посміхнулася й, нарешті, підійшла до коріння дуба.
Те що вона знайшла, дуже її здивувало. Поки вона розглядала знахідку, до неї приєднався Лев.
– Це ж справжні скарби! – голосно сказала дівчина.
– Це ж просто лук.
– Ти не розумієш, ти тільки глянь! Це золотий горит! Повне спорядження для лука! Ти тільки глянь на футляр. – Дівчина не могла натішитися, дивлячись на цю красу. Футляр, в котрому знаходився лук, був вкритий золотом і надзвичайної краси візерунками. Колоски жита, яблука, грони винограду. Все це ж, було вишито на її сорочці й поясі! Це чітко давало зрозуміти – це для неї. Колчан, котрий лежав поруч, був повний стріл з металевими наконечниками. Всю дугу лука, невідомий майстер, прикрасив різьбленими візерунками. Середня його частина, тобто руківʼя, мала намотку блакитного кольору. А поруч з горитом, в траві, лежала шабля. Тільки дівчина потяглася до неї, як Лев схопив її першим! – Що ти робиш? Я перша її побачила!
– Але в тебе вже є лук. – Хлопець насупив брови. – Не можна все забирати собі. Треба розділити все порівну. – Він схилився до трави і щось підняв. – Дивись. Тут ще є кинджал, на ньому теж синє руківʼя. – І подав його Дані.
Тільки вона протягнула руку до кинджалу, як тишу розірвав дзвінкий голос Сокола, котрий, до цього, непомітний кружляв десь у хмарах. Несподівано, птах немов пірнув! Склавши крила, він з неймовірною швидкістю почав наближатися до землі. Та тільки до неї залишилося не більше тридцяти метрів, знову їх розправив й мʼяко приземлився на товсту гілку дуба. Він так сильно стиснув свої гострі кігті, що вони врізалися в кору дерева.
– Довго ж ви спали! – Заговорив до них Сокіл. – І вже знайшли дари? Це добре.
– Хто ти? – спитала Дана.
– Я – Сокіл, Першоптах! Прийшов до вас від батька всіх Богів! Ви повинні негайно вирушати і знайти Вирій, де на вас буде чекати Род.
– Чому ми повинні шукати Вирій? – Спитав Лев. – І хто такий Род?
– Хто такий Род? – голосно перепитав Першоптах і засміявся. – Це ваш Творець! Бог над усіма Богами!
– Тоді чому він сам не може перенести нас до Вирію? – Дана була незадоволена, бо відчувала, що Сокіл знає набагато більше ніж говорить. – Я тільки прийшла до тями і хочу знати чому ми тут? Чому нас тільки двоє і де ми?
– Ви і вам подібні, зобовʼязані знайти шлях самостійно. Ви почуєте поклик! Він приведе вас куди треба чи ви загубитесь у пітьмі!
– Але… – Знову хотіла щось додати Дана, та гірзний погляд Першоптаха зупинив її.
Сокіл дзвінко закричав, змахнув крилами і швидко зник серед сірих хмар. Декілька хвилин, вони стояли мовчки. Здивування від сказаного, було дуже сильним. Вони не знали чому опинилися тут, чому, як сказав Сокіл, так довго спали. Крім цього, їм наказали шукати Вирій, а вони навіть не знали що це!
– Що будемо робити? – Спитав Лев.
– Я не знаю…
– Нам наказали шукати Вирій.
– Але чому? – Дана насупила брови. – Ти помітив, що він міг розказати нам більше, але не зробив цього?
– Можливо, на це є вагомі причини. – Подумавши, відповів Лев.
– Я не хочу гадати, я хочу знати.
– Тоді, пропоную для початку, знайти прихисток, а потім вирішувати, що робити далі. Що скажеш?
– Я згодна. – Відповіла Дана, через кілька секунд роздумів. – Ти готовий йти?
– Звичайно! – одразу відповів Лев. Він оглянув траву навколо, щоб впевнитись, що вони забрали всі подарунки й широко посміхнувся. Йому дісталася неймовірної краси шабля! Сірувато чорні візерунки прикрашали вигнуте й гостре лезо. Руківʼя закінчувалося чорним перехрестям ромбо подібних пластин. Вони були прикрашені золотом, як і горит Дани. Піхви, довгі, вигнуті як і шабля, хтось прошив їх золотими нитками у сонячні візерунки. Чомусь Лев був впевнений, це найгарніша й найпотужніша зброя!
Повернувши шаблю у піхви, хлопець пішов за Даною, котра вже попрямувала до краю житнього поля. Міркуючи про її нетерплячість, він посміхнувся.
Дівчина, в цей момент, думала лише про прихисток, котрий неодмінно треба знайти до темряви. Хоч сонце було ще високо, але вона відчувала, дорога чекає не близька.
Біля краю поля починався густий сірий туман. Він немов хвилі, відступав до лісу, а потім знову, в спробах просунутися далі, повертався назад ховаючись від сонячного проміння. Дана намагалася розгледіти, що на них чекає далі, але не змогла. Набравшись хоробрості, вона увійшла у темряву лісу.
Лев ще раз глянув на дуб, на котрому не так давно прокинувся, немов прощаючись з ним, і зробив крок у туман за Даною.
Опинившись серед мертвих дерев, дівчина завмерла. Вона намагалася знайти хоча б один зелений листок, але життя покинуло цю місцину. Немов завмерлі в часі, дерева спали, очікуючи коли нарешті їх осяє сонце. Та воно не могло пробитися через хмари, через туман, котрий піднімався вище самих верхніх гілок! Ніч вкрила все довкола, захопила у свої тенета й не відпускала.
– Дивись. – тихо сказав Лев і підійшов до найближчого дерева. Він ледь доторкнувся до гілки, як вона тріснула. – Дерева хворі.
– І земля теж. – Дана присіла до грунту й побачила, що він нагадує більше мертву массу ніж те з чого зароджується життя. – Треба йти звідси.
– Згоден.
– Добре, що в нас є зброя. Тут таке відчуття, ніби за нами хтось спостерігає. – Дівчина доторкнулася до кинджала.
– Я теж це відчуваю. Ходімо.
Вони рушили далі, намагаючись не затримуватися. Хоча місцями пройти було дуже складно! Слицька земля, місцями переходила у справжній лід! Котрий немов навмисно був вкритий гострими чорними голками. З них стікав гній, повністю знищуючи мальовничість замерзлих пагорбів. Зелена маса стікала до річки, котра, Дана чомусь була впевнена, не так давно була чистою й повною риби. Та тепер, тут все змінилося.
На мить, всього на мить, дівчина побачила зелений гай, котрий переходив в густий старовинний ліс. Всюди зростала запашна бурштинова трава й блакитні квіти. Тільки марення зникло, перед нею постав той самий краєвид, але в ньому вже не було нічого мальовничого.
– Я бачила…
– Я теж. – Одразу сказав Лев. – Раніше тут все було інакше. Чому цей ліс так змінився?
– Не знаю. Можливо тут затаїлося щось темне? Коли я думаю про це, по шкірі йдуть мурахи. Немов я відчуваю холод, лід, ніч, хвороби..
– І смерть. – Закінчив за неї хлопець.
– Так. – Тихо сказала вона.
Підійшовши до замерзлого болота, в котре перетворилася річка, Дана і Лев вирішили трохи перепочити. Прохолодний вітер дув зі сходу, через що, ноги у дівчини сильно змерзли. У Лева були чоботи, а вона чомусь залишилась без взуття. Тому, Дана вирішила, як тільки вони дійдуть до першого ж села, неодмінно виправить цю недбалість.
В цій місцині було важко сказати, чи день зараз, чи ніч. Зірок на небі не розгледіти, а променям сонця сюди не пробитися. Дана потроху почала дрімати, спершись на свої руки, котрі вона поклала на коліна, як відчула чийсь пронизуючий погляд…
– Хто ви такі? – почувся зі сторони замерзлої води чийсь низький голос.
Лев швидко підвівся й дістав шаблю, він намагався знайти очима того хто говорив до них, але нікого не побачив.
– Що ви тут забули? – в цей раз, голос більше нагадував відлуння.
– Покажися! – Сказала Дана й підвелася. Дівчина подивилася на воду покриту льодом й побачила колоду. – Дивись! – Вказала вона на неї. – Коли ми прийшли її тут не було!
На їх очах, колода вкрилася зеленою травою, але під тиском туману, вона одразу почорніла й згнила. Важке зітхання рознеслося в повітрі. Хтось заплямкав і нарешті виглянув. Це виявився дивного вигляду старий чоловік. Сиве волосся спадало аж до спини, жовте широке обличчя поросло сірою шерстю, а довгі руки тяглися прямо до колін. Вбраний старець був у коричневу рясу, котру всю покрила плямами зелена багнюка і цвіль.
– Це моє болото, а ну йдіть геть! – Суворо сказав він їм. Густі брови вкрили майже повністю його зелені з прожилками жовтого очі.
– Хто ти? – Спитала Дана. Дівчині було цікаво, бо це перша істота котру вони зустріли після того як покинули житнє поле.
– Я Болотяник, а ви йдіть геть! Це моє болото, а вам тут не раді!
– Ми трохи перепочинемо і підемо. – Сказав Лев, ховаючи шаблю в піхви.
– Ти б не ховав її, якби був розумним. Ви що не боїтеся мене? Я ж Болотяник! Я можу втопити вас! Завести в болото, де вас затягне трясовина!
– Ти ж сам казав щоб ми йшли геть. – Дана чомусь посміхнулась.
– Казав, – Болотяник наблизився трохи ближче. – Ну той що? Я завжди можу передумати!
Перед ними зʼявився маленький вогник, котрий почав кружляти довкола, а потім полетів в бік води. Лев хотів піти за ним, але Дана одразу його зупинила. Побачивши, що старець хитро усміхається, дівчина дістала лук і стрілу. Тільки вона направила стрілу на Болотяника, той одразу насупив брови.
– Ти чого? Не треба! – Замахав він своїми довгими руками.
– Все ще хочеш нас потопити? – Дана зробила грізний голос, але насправді не збиралася відпускати тятиву.
– Ні! Я просто хотів вас налякати! Зазвичай я б потопив вас, завів подалі в болото, але зараз…воно змерзло.
– Що тут сталося? – Спитав Лев.
Болотяник подивився уважно на дівчину з хлопцем, оглянув все навкруги, немов хвилювався, що їх підслухають.
– Вам справді краще піти. – Прошепотів він, а потім додав ще тихіше. – Поки вас ніхто не помітив.
– Ми шукаємо прихисток на ніч, можеш підказати в який бік нам краще піти? – Лев присів навпочіпки, біля самого краю річки.
– Йдіть вздовж річки по дорозі. Нікуди не звертайте і дойдете до села на краю лісу.
– Дякую. – Сказала Дана і сховала лук.
Коли вони вже збиралися йти, Болотяника вже помітно ніде не було, навіть колода, за якою він ховався, зникла. Та варто їм було зробити кілька кроків, знову відлунням залунав його голос.
– Не звертайте з дороги, ні в якому разі!
Вирішивши послухати поради старого, вони рушили далі по дорозі. Чим далі Лев і Дана йшли, тим темніше ставало навкруги. Холод пронизував вже до кісток! Всі гілки вкрив лід і гострі колючі шипи. Хворі дерева схилилися до землі, це дуже засмучувало Лева, котрий бажав хоч якось їм допомогти. Та що він міг зробити? Як можна вилікувати землю, розвіяти морок туману й повернути сюди світло?
Хлопець підійшов до дерева, на краю дороги, й поклав на стовбур свою теплу руку. Відчувши, страждання й згасаюче життя, Лев уявив, як дерево тягнеться вище за важкий туман і торкається до променів життєдайного сонця.
– Що ти робиш? – Спитала Дана.
– Бажаю, щоб дерева зцілилися, туман розвіявся, а трава знову почала вкривати цю землю.
Теплі промені пробилися крізь темряву, осяюючи замерзлу річку. Сніг та лід, котрі місцями вкривали частину дороги і войдому, почали потроху танути. Світло ширилося все далі й далі, поки не освітлило всю дорогу позаду них. Молода трава пробилася з цієї мертвої землі й потягла свої паростки до неба!
– Це ти зробив? – Здивувалася дівчина. Хлопець лише посміхнувся на її питання.
Вона дивилась як швидко зникають тіні позаду, як лід зникає залишаючи за собою бруд. Інтуїтивно Дана підійшла до води й доторкнулася до неї пальцями.
– Я бажаю, щоб вода очистилася й тут знову зʼявилася риба. Бажаю, щоб ліс знову жив!
Дана глянула на Лева, котрий споглядав за тим, як вода починає світлішати! Та мить радості була короткою, далеко в лісі, де все ще панував морок, почулося протяжне завивання. Грізний рик, неначе грім, прогримів навколо й спрямувався у їх бік. Їх помітили.
Всім гарного і головне спокійного вечора!
