Знаходячись на піку своєї могутності, Ацтекська Імперія розпочала своє падіння в 1519 році. Дивлячись документальні передачі, фільми й серіали, здається, що це було дуже давно, а насправді це не так. Тільки подумайте 1519 рік! Іспанці, на чолі з губернатором Куби Ернаном Кортесом, вторглися на територію південно-західного узбережжя Мексиканської затоки. Всього 11 кораблів, 508 солдатів, 16 коней і декілька гармат, стали початком кінця самобутньої імперії. Хоч іспанців було так мало, порівнюючи з чисельністю ацтеків, чому завойовники перемогли? Все просто, технології. Ацтеки нічого не змогли протиставити 10 важким і 5 легковим польовим гарматам і 13 мушкетам, котрі мав Кортес.
Зроблю невеликий відступ, і розкажу про пищаль.
Пищалі, з'явилися в останній чверті XIV століття, це назва ранньої середньої та довгоствольної вогнепальної зброї. Спочатку їх конструкція мало чим відрізнялась, але вже згодом їх різноманіття сильно збільшилося, як і місце застосування. Були ручні пищалі(ручниця, самопал). Також, були пищалі, котрі призначалися для стрільби з фортець. Розміщені на триноги чи лафета(станок для артилерійської системи, на якому закріплюється ствол гармати) , вони призначалися для стрільби зі стін. Хочу зазначити, що словом “пищаль” часто називали гармати. Вони були фортечні, облогові, польові, полкові, стінопробивні.
Вони виготовлялися з різних матеріалів: заліза, бронзи, чавуна, міді і сталі. Ядра використовувались з заліза або з чавуна. Для ручних пищалей були кулі.
Ручниця – дульнозарядна рушниця. Калібр — від 12,5 до 25 мм. Виготовляли з кованих залізних смуг або відливали з бронзи. На початку нагадувала просто пряму палицю з дулом, до котрої лише потім почали прикріпляти деревʼяні ложі(для з'єднання окремих її деталей і зручності під час стрільби). Важила така зброя 8 кілограмів, дальність стрільби до 150 метрів. Вони не мали замка(відповідає за займання заряду). Часто з однією ручницею управлялися двоє стрільців. Один її тримав, другий запалював заряд розжареним дротом або ґнотом(призначений для передачі вогню зарядам). Якщо ручницю використовував один стрілець, то йому було необхідно знайти якусь опору. При цьому він тримав в одні руці ґніт, а в другій ложе.
Технології не стоять на місці, тому тільки звичайний димний порох(суміш з селітри, деревного вугілля і сірки у вигляді дуже дрібного порошку) замінив зерновий, що спричинило покращенню куль і появу полички(невеликий виступ з рівною горизонтальною поверхнею біля запалювального отвору) зʼявились перші аркебузи, котрі швидко витіснили ручниці.
До цього згоряння пороху було нерівномірним. Також, під час згоряння порох залишав у каналі ствола тліючі тверді частинки, які нерідко призводили до нещасних випадків під час наступного перезарядження зброї. Зерновий порох був вдвічі потужнішим і простим у зарядженні. Крім цього, це забезпечувало безпеку для стрільця, що було дуже важливим. Також, він не потребував для ефективного спалаху додаткового порожнього місця в казеннику(задня частина ствола) ствола, було достатньо проміжків між гранулами.
Аркебузи – довга ґнотова(запалювання заряду здійснюється за допомогою ґнота) дульнозарядна рушниця. З'явилася в XV столітті. Довжина ствола у різних модифікаціях — від 1,2 до 2,4 м, калібр — 12,5—18,5 міліметрів, дальність польоту кулі — до 250 м. Дальність значно більша ніж в ручниці, тому не дивно, що аркебузи швидко замінили їх.
Хто такі мушкетери?
Іспанія, перша країна котра перейшла від пищалей до сучасних мушкетів наприкінці XV ст. Аркебузи не могли пробивати вдосконалені обладунки, мушкети вирішили цю проблему.
Мушкет мав ствол 110—120 см, калібром 20-23 мм, ложу з коротким прикладом, що дозволив зручно прицілюватись і ґнотовий замок. Його вага 6 кг, дільність стрільби до 250 метрів. Вони стали першою масовою зброєю, а стрільці з мушкетами стали називатись мушкетерами.
Служба мушкетера не була легкою. Їх робота була важкою й жорстокою. Мушкетер ніс на собі важке приладдя: мушкет(довжиною 180 см і важив 6-7 кг), підставка «фуршет» (без підставки важкий мушкет не втримати). Заряджався мушкет довго, постріли лунали рідко (мушкетер доживав до 5-6 пострілів). Також для мушкетерів вигадали спеціальне шикування — «равлик». Вперше цей стрій застосувався в 1515 році. Один з мушкетерів описав бій так: «…Бій був занадто згубний і нерівний для французьких лицарів. І осипали іспанці їх свинцевими кулями. Вони вбивали не так, як арбалети, часто куля пронизувала одразу двох воїнів чи двох коней…»
Відомо, що запальнички існували вже 1520-х. Вони були примітивними, хоча працювали як сучасні. Рукою крутили колесо, воно терлось об кремінь і з'являлися іскри. Хто перший змайстрував рушницю з механізмом запальнички невідомо.
Колісцевий замок це єдиний винахід Леонардо да Вінчі, який масово вироблявся за його життя. У своїй праці «Codex Atlanticus» він привів схему будови колісцевого замка для пістолета, який заводився ключем. На зміну старим ґнотам(в цьому випадку, стрільцу завжди необхідно було мати доступ до відкритого вогню), прийшов курок з затиснутим шматочком кременя під курком і полицею розташовувалося коліщатко з рискою. У полиці зʼявилась кришка, щоб порох не здуло вітром.
При заведенні ключем пружини, яка після натискання на спусковий гачок приводила в рух коліщатко і опускала на нього курок з кременем (спочатку з піритом(кресалом)), в результаті тертя викресалися іскри, що запалювали пороховий заряд. Цей замок перевершував поширені в ті часи ґнотові замки. Перезарядки, при цьому, залишилась стара: в ствол клали порох, кулю, пиж(прокладка, що запобігає висипанню порохового й дробового заряду з патрона), вминали все шомполом( металевий, дерев'яний або комбінований стрижень для чищення й змащування каналу ствола та інших частин стрілецької зброї). У колісцевому замку був гачок, але на ньому запалення здійснював не ґніт, а шматок колчедану (м'якого матеріалу) чи кременю.
Колісцевий замок був стійкий до вологи і надійнішим за кремневий замок(сніп іскор для запалення порохового заряду отримувався шляхом одноразового удару кременю по кресалу), який давав осічку навіть без видимих на те причин.
У колісцевого замка були й недоліки: складна будова, дороговизна, недостатньо висока якість сталі. Також він боявся бруду. Насічка коліщатка швидко зношувалася, якщо використовувався твердий кремінь. Мʼякий кремінь не псував коліщатко, але швидко кришився сам і забруднював замок. Якщо стрілець втрачав ключ для заводу механізму, зброя ставала некорисною. Ви зараз, можливо, подумали “Чому?”. Відповідь, на це запитання, я знайшла. Посередині замка, на осі, розташовувалося коліщатко з нарізною поверхнею. Воно крутилося від ланцюга, намотаного на вал колеса. Ланцюг тягнула вниз плоска пружина. Накручували ланцюг на вал ключем. При натиску на гачок пружина стискалась, змотувала ланцюг і колесо крутилося. Тому, при втраті ключа, нічим було накрутити ланцюг, колесо не крутилося, ну і, як наслідок, рушниця не стріляла. В польових умовах замінити його було неможливо. Замок складався з 30 - 35 деталей, котрі не кожен міг виготовити, тому серед піхоти поширення він не мав.
Та не зважаючи на ці недоліки, це був перший тип механізму придатний для пістолета.
Перший пістолет з'явився в 1590-х. Озброювалися пістолетами спеціальні полки кавалерії, згодом вершників прозвали пістольєрами.
Ґнотовий замок був незручний, а колісцевий дуже дорогий. Кремневий замок став найвдалішим запалювальним механізмом XVI ст. Він працював так: рушниця чи пістолет заряджали з дула, на підставку сипали порох, гачок з кременем відводили назад (при цьому стискалася підгачкова пружина), і готово — можна робити постріл. При натиску на гачок кремінь бив по пороху і лунав постріл. Був лише один недолік: від натиску на гачок до пострілу проходило 1-2 секунди.
Більше ста років кремневий замок ставили тільки на мисливські рушниці. Кожна країна мала свій власний кременевий замок, найвідоміші були: шотландські, англійські, голландські, шведські, карельські, іспанські, італійські, португальські і турецькі кременеві замки.
В 1605 році зʼявилася надійна конструкція, яка стала основою для вогнепальної зброї. Її винайшов францюзький зброяр Марен Ле Буржа. Вона була названа – французьким замком.
В 1641 р. в військових рушницях з'явився кіл-ніж, що допоміг піхоті оборонятись від кавалерії.
З 1650-х років кременеві рушниці стали основною зброєю піхоти. Скорострільність залишилася старою – один постіл в хвилину, при цьому залишився старий стрій «лінійний» і одночасні постріли групою. Далекобійність кременевої рушниці була 150—200 метрів, але з відстані 50 м пробивався стальний обладунок.
У 1670 р. з'явились перші набої (в аркуш паперу загортали порох і свинцеву кулю вагою 30 г).
Штуцер – нарізна(зброя , що має гвинтові нарізи в каналі стовбура для надання кулі обертального руху, забезпечує стійкість на траєкторії, дальності і купність стрільби) дульнозарядна рушниця. У другій половині XVII було спрощено заряджання скороченням дула і збільшенням калібру. Спочатку, тип зброї що вийшов, мав сильну дороговизну у виготовлені, тому з 1712 року незначною кількістю штуцерів озброювали офіцерів, також її використовували на полюванні. Після здешевлення, почав зʼявлятися серед легкої піхоти. Завдяки нарізам, штуцери гарантували кращу влучність, ніж гладкоствольні рушниці. Дальність стрільби була до 300 метрів, у гладкоствольних дальність приблизно 100 - 150 метрів.
Едуард Говард, англійський хімік, в 1799 році вивчав реакції зʼєднання гримучої ртуті із селітрою. Виявилося, що при сильному ударі суміш вибухає. Сила вибуху була в 5 разів сильніша за силу пороха. Говард помістив заряд ртуті в ствол рушниці, котру після пострілу рознесло на шматки. Це стало найбільшим відкриттям зброї кінця XVIII ст.
Новий запалювальний механізм для рушниці винайшов Шотландський пастор А. Форсайт в 1807 році. Він отримав назву “хімічний”. В народі його називали “флаконний”, через форму пристрою.
В 1815 році невідомий англієць вигадав нове доповнення до набоя — капсуль.
Капсульна зброя перезаряджалася так: після надходження набою в дуло, капсуль надівали на трубку, гачок ставили в бойове положення. Ця зброя була дуже надійною. Працювала у будь яку погоду без збоїв, і робила постріл одразу після натиску на гачок. Але мінус в неї теж був. Капсуль був дуже крихітним і його часто губили.
Слід відзначити Самуеля Жана Паулі. Він створив унітарний патрон (метальний заряд , займистий елемент і куля укладені в один цільний виріб) та зброю під нього. Це спрощувало і прискорювало процедуру перезарядження вогнепальної зброї. Паулі представив свій винахід в Парижі в 1812 році. На жаль, впровадити унітарний патрон у виробництво завадили, на думку збройного експерта Йєна Хогга, міркування того, що така зброя була безвідмовною в руках підготовленого стрільця, але якби вона опинилася в руках рядового солдата Наполеонівської Армії , неминуче виникли б труднощі.
Йоганн Дрейзе – той хто розпочав нову еру в світі вогнепальної зброї. Він довгі роки працював над своїм винаходом – новою гвинтівкою. Це почалося в 1809 році, ще молодий німець приїхав в Париж і випадково став підмайстром Самуеля Паулі.
Дрейзе, у 1836 році, запропонував прусському уряду нарізну гвинтівку, яка заряджалась з казенника(задня частина ствола). Після випробування гвинтівку було прийнято для озброєння піхоти під назвою «легка капсульна гвинтівка зразка 1841».
До винаходу Дрейзе гвинтівки, які стояли на озброєнні армії Пруссії, заряджалися з дула, тому потребували багатьох дій для перезаряджання. Через це вони не володіли швидким темпом стрільби.
Щоб заряджати з казенної частини гвинтівки, Дрейзе влаштував особливий механізм – затвор. Він був влаштований таким чином, що рухався по осі ствола в спеціальній циліндричній коробці. Пригвинчений до казенного зрізу, він рухався взад і вперед. В останньому положенні замикав ствол під час пострілу. Його назвали – ковзним.
Крім цього, Дрейзе помістив кулю і капсуль разом у паперовій оболонці(гільзі). Тепер заряджання зводилося лише до вкладання патрона в казенну частину ствола.
Його патрон складався зі свинцевої кулі яйцеподібної форми, яку було вкладено у виїмку папкового циліндра(шпігеля). З протилежної сторони був впресований коржик ударної суміші. Шпігель з кулею містився в паперовій гільзі, в яку спочатку всипався порох.
Щоб здійснити постріл, всередині затвора гвинтівки знаходилося особливе пристосування, зване ударником, з тонкою і довгою голкою, яке в момент пострілу силою стиснутої спіральної пружини швидко рухалося вперед всередині затвора, голка проколювала патрон і своїм кінцем запалювала ударну суміш.
Недоліки у голчастих гвинтівок теж були: голка, через те що була дуже тонкою, часто ламалася. Порох в паперовій гільзі часто сирів. Також, на початку пострілу відбувався прорив порохових газів, тому був потрібен обтюратор(пристрій, що запобігав прориву).
Гвинтівка мала неабиякий успіх. Тому це змусило всі європейські держави переходити на зброю, яка заряджалася з казенника.
Також, в тому ж 1836 році, францюзький зброяр Лефоше винайшов свою рушницю й унітарний патрот для неї. Його гільза була не паперовою, а картонною.
В 1842 році Луї-Ніколя Флобер винайшов унітарний набій кільцевого запалення. Це стало проривом в галузі вогнепальної зброї. Він поєднав всі елементи в одному латунному набої разом(ударний капсуль, заряд пороху і кулю). Цей патрон є малошумовим.
Лондонський зброяр Ланкастер у 1852 році випустив рушницю і патрон нової конструкції. Патрон Ланкастера мав запалювальний склад у центрі дна гільзи. Постріл відбувався, коли бойок ударяв, при спуску курка, по зовнішній оболонці прикритій мідною пластиною з отворами.
У 1856 році, Берінгер удосконалив патрон Флобера. Він збільшив і посилив гільзу, подовжив кулю і помістив до неї метальний заряд. Патрон швидко поширився серед військової зброї, а потім мисливської й спортивної.
У військовому застосуванні патрон кільцевого запалення незабаром поступився місцем патрону центрального бою, але зберігся в спортивному і в мисливському використанні.
Набій центрального запалення – це металевий набій для вогнепальної зброї де капсуль розташовано по центру донця гільзи. На відміну від кільцевого запалення, капсуль набою центрального запалення зазвичай окремий компонент, який встановлено заглиблену порожнину в гільзі і заміняється при перезаряджанні.
Набій центрального запалення покращували Беатус Берінгер, Бенджамін Ульє, Гастін Ренетт, Smith & Wesson, Чарльз Ланкастер, Жюль-Фелікс Гевело, Джордж Морзе, Франсуа Шейде, Хайрем Бердан та Едвард Муньє Боксер.
Інший вид набою центрального запалення було винайдено французом Клементом Поттетом в 1829 році, але зброяр не вдосконалював свій набій до 1855 року.
До 1866 року була широко поширена гвинтівка Енфілд зразка 1853 року. За її допомогою, солдат міг здійснювати три постріли за хвилину. Невдовзі зʼявилась нова розробка – гвинтівка Снайдер-Енфілд. Автором був американський інженер Джейкоб Снайдер. Нова гвинтівка робила десять пострілів за хвилину. Після випробування, її одразу прийняла на озброєння Британська армія. Також, з 1866 року почалося масове перетворення гвинтівок на Королівській фабриці зброї. Гвинтівка нової моделі зберегла оригінальний стовбур, ложе , рушничний замок та курок.
Достатньо швидко, у 1871 році, ці гвинтівки були зняті з озброєння. Їх замінили на Мартіні-Генрі. Не зважаючи на це, Британська індійська армія використовувати рушниці Снайдер-Енфілд до кінця XIX століття .
Ударно-спусковий механізм Мартіні-Генрі(Гвинтівка Пібоді-Мартіні) був розроблений американцем Генрі Пібоді(через це, американські моделі називаються Пібоді).
Гвинтівка Пібоді-Мартіні – такої гвинтівки ніколи не існувало, це лише сучасна узагальнююча назва сімейства британських і американських гвинтівок. Швейцарець Фрідріх Мартіні доробив гвинтівку, котру розробив шотландець Олександр Генрі. Після цього, вона була прийнята на озброєння Британської армії. Виходячи з цього, американська гвинтівка має назву Пібоді, а британська Мартіні-Генрі.
Пібоді сильно поступалася похідній від неї британській гвинтівці. Мартіні-Генрі перевершувала її своїми балістичними якостями і використовувалась аж до початку першої світової війни. Різні модифікації цієї зброї, продавалися в різних країнах та деяким приватним особам. Також, її застосовували для полювання на велику дичину(як приклад, ведмедів).
Слід зазначити, що вона була однозарядною. Ложе виготовлялось з якісного американського горіха. Цівка(передня частина рушничної ложі , що закриває стовбур повністю або частково) мала довжину 750 мм. Приклад зміцнювали сталевим потиличником(захищав від віддачі) з ромбоподібною насічкою. Також була антабка(щоб кріпити гвинтівку до ременя) для зручності.
Ця гвинтівка застосовувалась проти російських військ у російсько-турецькій війні(1877-1878).
На заміну Пібоді, в 1908 році, прийшла гвинтівка Мартіні-Маузер. Мала гарний бій і скорострільнісь, але відрізнялась низькою живучістю. Патрони бездимного пороху були надто потужними. Ствольна коробка, після сотні пострілів, ставала непридатною.
Сподіваюсь, вам було так само цікаво як і мені! Всім добра!
