Посилання на перший розділ https://drukarnia.com.ua/articles/shlyakh-do-viriyu-liLkM
Розділ 2
Після першого завивання, потяглося друге, трете, четверте…сьоме! Вони всі зʼєднувалися в один голос, обʼєднуючись в зграю. З гучним риком, вовки неслися до Дани і Лева! У лісі все ще панувала ніч, а відчувши прояв сонця, темрява спрямувала на нього всю свою гнітючу лють.
– Хутко! Біжимо! – Закричав Лев, схопив Дану за руку й потягнув в бік дороги, котра простяглася вздовж річки. Холодний туман мчав за ними, наступаючи на пʼяти!
Вони бігли все швидше й швидше, а зграя ставала все ближче і ближче! Лев озирнувся й побачив семеро пар розлючених червоних очей у темряві позаду. Гострі пазурі врізалися в мертву землю, залишаючи за собою глибокі сліди.
Слизький грунт, всіяний колючками, сильно порізав Дані ноги, дівчина почала шкутильгати, але стиснувши зуби бігла вперед. Дорога попереду почала звужуватися, а чорна, густа вода стрімко заливала стежину ліворуч, по котрій наказав їм йти Болотяник! Хлопець з дівчиною зупинилися, не знаючи що робити далі.
Гарчання все насувалося. В них було, не більше, кількох хвилин!
Ліворуч дорога повністю сховалася під холодною водою. Важко було зрозуміти, яка там глибина! Хоча з іншої сторони берега, серед сухих кущів, все ще проглядалася потрібна їм стежина. Вона тяглася на пагорб, котрий не так давно вкривала зелена трава.
– Треба йти праворуч! – Закричала Дана.
– Ні! Болотяник сказав йти вздовж річки! Ми повинні… Повинні щось придумати!
– Не можна гаяти час!
Лев глянув у темряву праворуч й закричав, а потім підхопив Дану на руки і пішов до крижаної чорної води. З кожним кроком глибина ставала все більшою, а ноги провалювалися все далі в багно. З невідомою для людини силою, Лев витягував ноги з лещат болота й йшов далі! Дана намагалася вгамувати його, переконати повернути назад, та він не слухав її. Чийсь освітлений свічкою силует, наближався до них швидко пересуваючись по воді. Здавалося, невідомого зовсім не стримує болото, а навпаки витискає на поверхню! Лев всього один раз кліпнув, як створіння опинилося поряд з ним. Дитина схопила Дану за руку й потягла у воду, та хлопець міцно її тримав!
Вовки зупинилися на краю берега й, піднявши голови до нічної темряви, завили всіма своїми розлюченими голосами! Вони гарчали, кидалися вперед, але у воду не заходили. До них, з дороги, котра повертала праворуч, вийшла тінь. Саме від неї віяло холодом, котрий заморозив усе довкола.
Чорна густа вода, змішана з мулом, почала вкриватися тонким шаром льоду від краю берега. Він швидко ставав все товшим і вже дуже скоро буде готовий витримати вовків. Тінь спочатку всміхалася, а потім голосно й пронизливо засміялася!
Лев відштовхнув поторочу й побіг вперед. Дитина хапала його за ноги, котрі від її ваги, все більше занурювалися в мулисте дно. Дана дістала кинджал і вдарила нечисть, котра ніяк не хотіла від них відвʼязатися. Поріз не тільки наніс рану, а ще й сильно обпік істоті руку. Потороча зі зляканим обличчям пірнула й зникла! Але вже через кілька секунд знову виринула й вчепилася за шаблю Лева. Він знову відштовхнув дитину від себе, а та показала йому звої гострі зуби й посміхнулася. Запаливши огарок свічки, потороча знову повільно почала наближатися до них.
– Геть! – закричала тінь. Дитина злякалась і вмить щезла!
Тінь першою ступила на кригу, а за нею пішли вовки. Вони клацали зубами, завивали. На їх мордах читалося нетерпіння! Вони жадали якомога швидше виконати наказ своєї господині. Жінка, з довгим чорним волоссям та білосніжним лицем, глянула на Лева і Дану, котрі вже майже дісталися до берега й голосно закричала. Вовки кинулися вперед!
Лев поставив Дану на ноги й дістав шаблю, а дівчина спрямувала лук зі стрілою на вовків. Холодна вода омивала її ноги, котрі одразу почали замерзати. Біль розійшовся від пальців ніг і піднімався все вище.
– Вам не втекти! – Закричала жінка в чорному вбранні. Вона спрямувала руки вперед! Від чого зграя кусючих мух полетіла в бік хлопця з дівчиною.
Відмахуючись від комах, Лев відбивався від вовків. Дана натягла тятиву й вистрілила в одного з них, той одразу впав замертво. Хлопець рубанув вовка, котрий першим налетів на нього, відрубавши йому голову. Відступаючи, крок за кроком до берега, вони повільно просувалися до дороги. Ті пʼятеро вовків, що залишилися, швидко оточували їх з усіх боків.
Вода повільно почала повертатися до річки, на перший погляд, звільняючи шлях. Та тільки вона повністю зникла, холод заморозив мул, в котрому одразу застрягли ноги Лева і Дани.
– Ось ви і попалися! – засміялася жінка. – Ніхто не може втекти від мене!
– Досить! – Закричала Дана. Дівчина вдарила кинджалом, по змерзлій землі, звільняючи ноги і зробила крок вперед. Відчуваючи неймовірну силу всередині свого серця, вона голосно сказала, – Хай сонце осяє цей ліс! Хай живі дерева, тягнуть свої гілки до неба! Чистою водою я виганяю нечисть з цього місця!
Крізь хмари почали пробиватися перші промені сонця. Вовки заскавчали й почали підбирати хвости, а жінка відступала у темряву, в котрій народилася й жила. Її хижий погляд, красномовно казав – це ще не кінець. Ніхто до цього, не міг прогнати темряву з цих володінь!
Лев доторкнувся до холодної землі:
– Земля відновлюється, я відчуваю це.
Туман розсіявся під теплими променями сонця. Все набувало кольорів. Із землі почали проростали перші паростки запашних трав і квітів. Лід розтанув, а темрява все зникала, віддалялася, як і вовки з тією невідомою. Вони ніби та мряка, котра несподівано зникає, але тільки буде нагода, завжди повертається.
Дана підходила до дерев і немов будила їх від сну! Від її теплого дотику, хвороба йшла геть. Стовбури дерев прогрівалися, а на гілках почало зʼявлятися перше листя. Весь бруд зникав з води, хоча вона все ще залишалася темно зеленою.
– Як ви це зробили? – Ховаючись серед очерету, котрий тільки зʼявився, спитав Болотяник. – Як ви змогли її прогнати?
– Ми поки що самі не знаємо. – Відповів Лев. Хлопець нарешті міг перевести подих. Дана підійшла до вже теплої води й занурила в неї ноги. Вони поколювали, підпікали, але, незважаючи на це, швидко почали загоюватися.
– Хто ви такі? Я не бачив таких людей як ви!
– Ми…– Лев глянув на дівчину, – Ми намагаємося самі це зрозуміти.
– Хто була та жінка? Чому вона хотіла нас вбити? – Спитала Дана.
– Я боюся промовляти її імʼя. – Зашепотів старець. – Якщо вона дізнається про мене, то мені вже ніхто не допоможе! Я й так багато вам сказав.
– Ти тільки вказав нам шлях. – Зауважив хлопець.
– Я й цього не повинен був робити…Дякую, що врятували ліс. Він помирав, як і всі духи цього місця. Ще б кілька днів і мене б теж не стало.
– Та жінка повернеться? – Спитав Лев.
– Вона завжди повертається, а вам краще йти. Люди все вам розкажуть.
Вода хлюпнула і Болотяник зник.
Лев допоміг Дані підвестися і вони разом пішли далі по дорозі. Тепер, після того що вони зробили, ліс поступово змінювався. Темрява зникала, а на її місце приходило нове життя. Чим далі хлопець з дівчиною йшли, тим більше зелені зʼявлялося позаду. Ніби вони несли весну на своїх плечах.
Вже за кілька годин, ліс залишився позаду, як і річка. Вона повертала праворуч, до млина, а Лев з Даною пішли ліворуч, де за гаєм виднілося село.
Воно тягнулося по широкій рівнині, котра закінчувалася ще одним лісом на сході. Охайні білі хатини прикрашені візерунками квітів, тішили око.
– Добре, що ти не послухав мене і не пішов праворуч. – Тихо сказала Дана. Дівчина розуміла, якби не Лев, вони могли б вже загинути.
– Я просто вирішив довіритися Болотянику.
– Але чому? – здивувалась дівчина.
– Він не показався мені лихим, щось підказало мені вірити йому.
– Він сказав, що не бачив таких людей як ми. Як ти думаєш, що це означає?
– Можливо ми не люди? – Лев засміявся. Це все здавалося дуже дивним. – А якщо насправді, то можливо він просто давно не бачив людей. Ліс довгий час був в такому стані. У будь якому випадку, скоро ми все дізнаємося. – Лев вказав правою рукою на перші хатини, котрі показалися вдалині.
Чим ближче вони підходили, тим ясніше ставало, що в селі не так і багато людей. Багато домівок було кинуто, тому вони недоглянуті, не побілені стояли порожніми. Городи поросли високою не скошеною травою, де місцями пробивалися кульбабки.
Перша жінка, котра їм зустрілася, здивувалася коли їх побачила. Вони привіталися, але вона лише з остарох подивилася на них. Йдучи далі, Лев і Дана зустрічали такі самі погляди, що дуже їх здивувало.
– Вітаю! – сказала Дана до чоловіка, котрий проходив біля них. Він якраз йшов на луг з четвіркою кіз. – З ким ми можемо поговорити? Ми тільки прийшли і хотіли б попросити прихисток на ніч.
– Ми не приймаємо чужих, особливо тих, хто вийшов з чорного лісу! – Насупив він брови.
– Але ми можемо поговорити з кимось? Ми б хотіли знати де ми і …
– Йдіть до старости. – коротко сказав він і вказав на хату одразу за ними.
– Дякую. – Ледь встиг промовити Лев чоловіку, як той пішов собі далі.
– Я чомусь думала, що люди тут більш привітні. – Сказала Дана.
– Я теж.
– Що ти думаєш про все це?
– Що вони мають право не довіряти нам. Ми справді прийшли з чорного лісу. А як ти бачила, там живе лише темрява і нечисть.
– Тепер ні. – Дана посміхнулася і першою пішла до дверей старости.
Старостою виявився поважного вигляду чоловік. Його довгі вуса й борода тяглися аж до грудей, а волосся в нього було підстрижене рівно над очима. Одягнений у простору сорочку і штани червоного кольору з довгими холошами, котрий закривав частину тулуба й ноги. Для зручності, він заправив їх у взуття. Він стримано привітав молодих людей і запропонував присісти на лаві біля хати. Всередину, впускати їх одразу відмовився.
– Як вас звати? – спитала дівчина й посміхнулася.
– Ведан. Що вам треба? – Спитав він і закурив люльку.
– Ми прийшли з чорного лісу…
– Ніхто в селі не допоможе вам. В тому лісі живе лише нечисть, котра шкодить, калічить і вбиває наших людей. Приносить тільки нещастя! Вся звірина тікає, врожай не росте! Люди хворіють! – Він тільки збирався встати, але Дана його зупинила.
– Ми не завдамо шкоди, нам лише треба знати де ми і все. Цього буде достатньо.
– Це село зветься Жабʼє. Куди ви йдете?
– Нам наказало знайти Вирій. – Одразу відповів Лев.
– У Вирій? – Ведан був вкрай здивований. – Хто ви такі?
– Це Лев, а мене звати Дана. – З насторогою відповіла дівчина.
– Я не про це! Ви нечисть чи мерці? – Чоловік встав і почав відходити від них. – Надія! Тягни вили! Клич усіх! – закричав він своїй жінці.
– Ми просто люди! – спробувала запевнити його Дана, але вже було занадто пізно.
Надія вибігла з хати й одразу почала голосити. Люди з усього села збігалися до хатини старости. Кожен намагався взяти хоча б щось, що може зійти за зброю!
– Ми не хочемо лиха! Ми просто шукали прихисток на ніч! – спробував заспокоїти наляканих людей Лев. – Ми прокинулися у житньому полі і йшли крізь ліс! Там за нами гналися вовки і ще хтось..
– А хто ще? – Спитала Надія.
– Ми не знаємо, Болотяник побоявся назвати її імʼя. – Чесно відповіла Дана.
– Вони дружать з нечистю! – Закричав хтось з натовпу.
Лев глянув на всіх цих заляканих людей. Йому стало неймовірно шкода кожного з них. Що ж таке з ними сталося, що вони стали такими? Міркуючи про це, він і не помітив, як навколо нього почало зʼявлятися сонячне сяйво. Воно заспокоїло людей, котрі вже багато років бачили лише темінь, котра ширилася з лісу по їх полям.
– Хто ви такі? – Ще раз спитав Ведан.
– Ми люди, такі самі як і ви. – Запевнила Дана.
– Люди не можуть так як ви. – Сказала Надія. – Навіщо вам потрібен Вирій? – Дівчина зрозуміла, що хоч жінка не приймала участі в розмові, але підслухати все встигла.
– Нам передав наказ Рода Сокіл. – відповів Лев.
– Люди, розходьтеся! Все добре! Вони не нечисть! – Наказав Ведан. – Пройдімо до хати.
Опинившись в хаті, Дана одразу присіла на лаву. День видався важким, втомлені ноги боліли. Зараз, в неї було лише одне бажання, це поспати. Лев думав про те ж саме. Він не сподівався, що дорога до села буде простою, але навіть не підозрював, що за ними влаштують справжнє полювання.
– Надія, – лагідно звернувся він до жінки. – Нагодуй наших гостей, а я поки відповім на їм запитання.
– Добре, любий. – Жінка заспокоїлась одразу, як це зробив її чоловік. Дана з насолодою дивилася на цей союз і на затищок, котрий розливався від цього кохання.
– Ви казали про Вирій? – Перепитав Ведан.
– Так, нам наказано знайти його, але ми не знаємо де шукати, – тихо сказав Лев, – і не знаємо, що це таке.
– Вирій, це там де проростає світове дерево, де живуть боги. На деревах сидять птахи, – почав розповідь чоловік, – але то не птахи, то душі наших предків, котрі чекають часу народитися знову. Ми віримо, що як будемо вести чесне життя, то неодмінно туди потрапимо. Зустрінемо наших рідних, котрі пішли туди раніше за нас.
– Але як туди потрапити, якщо ти живий? – Спитав Лев.
– Я не зможу підказати. Знаю лише те, що за повірʼям, зозуля має ключ до воріт Вирію. Та не впевнений, чим це зможе вам допомогти.
– А чи не могли б ви нам розказати за ліс? – спитала Дана. – Що там трапилось?
– Не так давно, цей ліс оголосила своїми володіннями Мара. – Останнє слово, він промовив майже пошепки.
– Хто вона така? – запитав хлопець.
– Дружина Чорнобога, та що гасить життя. Вона несе хвороби, страшні сновидіння й холод. Всі ми вже натерпілися лиха від її нічний потвор. Деякі пролізли в наші домівки й несуть безлад і нещастя. Саме через це всі так налякані. Вибачте нас, ми прийняли вас за її прибічників.
Надія почала розставляти на столі глиняні тарілки й горщики. Одразу в хаті запанував запах запашних страв. У Лева й Дани заурчало в животі.
– Поїште, а потім я покажу, де ви зможете залишитися на ніч.
– Ми дуже вам вдячні, Ведан. – Сказав Лев від щирого серця.
Сонце вже почало опускатися до обрію, коли Дана і Лев нарешті лягли на приготовлені для них місця, щоб відпочити. День виявився складним й насиченим, але завтра буде не легше. Поклали їх спасти в сараї, котрий стояв одразу біля хатини Ведана і Надії. Для них приготували сіно й вкрили його льняним простирадлом. Дана з Левом дуже швидко заснули, а уві сні знову опинилися в тому жахливому лісі. Все сновидіння, до самого світанку, вони бігли крізь холодну воду, крізь сніг і лід, до сонця. Та воно кожен раз віддалялося від них. Позаду чулося гарчання й швидке дихання вовків, котрі гналися за ними. Тому коли вони прокинулися, то відчували себе втомленими й розбитими.
Тільки півень проспівав, село ожило. Всі прийнялися до роботи, котру ніхто за цих людей не зробить. Жінки готували, доглядали худобу. Чоловіки працювали в городі, а потім йшли в поле. З самого ранку і до вечора, кожен встигав зробити багато різних справ, щоб потім провести залишок дня з сімʼєю.
Наші герої вийшли з сараю, а їх вже чекала Надія. Вона запропонувала їм сніданок, на що Лев і Дана одразу погодилися.
– Виходить, ви шукаєте шлях у Вирій? – спитала вона, хоча вже знала на це питання відповідь.
– Так. – Відповіла Дана й поклала собі ще кілька ложок каші в тарілку.
– Чоловік правильно сказав, тільки в зозулі є ключ від воріт. Раніше, мені бабуся розказувала, ключ мала ворона, але вона розгнівала богів і була покарана.
– А що вона зробила? – Спитав Лев.
– На жаль, я вже не памʼятаю. – Одразу сказала жінка й посміхнулася. Вона взяла щось біля печі й простягнула Дані. – Тримай, не гоже ходити босою, особливо, якщо йти далеко.
Дана взяла в руки черевики. Вони ідеально підійшли до її ноги! Невисокі, шнурувалися ремінцями.
– І ось це теж буде тобі в нагоді. – Надія підійшла до Дани й повʼязала їй на голову червону стрічку.
– Я дуже вам вдячна! – Дівчина підвелася й радісно обійняла жінку. – Чим я можу вам віддячити?
– Я б не хотіла вас просити, але … Коли будете йти, то зайдіть, будь ласка, до млина. Там працює мій син. Він все жаліється на водяницю, котра постійно ламає колеса. Може вам вдасця з нею домовитися.
– Ми з радістю це зробимо. – Сказав Лев і посміхнувся.
– Люди, котрі вчора повернулися, казали нам з Веданом, що коли ви прийшли до нас, то ліс весь позеленів! Туман і холод пішли, можливо і перевертні людьми стануть.
– Про що ви? – Запитав хлопець.
– Я чула, ви казали, що за вами гналися вовки. Та то були не вони, а перевертні. Ще вовкулаками їх кличуть. Десь з місяці три назад, семеро дівчат і хлопців пішли до річки за водою, а потім не повернулися. Ті хто їх шукав, бачили лише вовків, котрі бродять на краю узлісся. Хоч би з ними все було добре.
– А як їм можна допомогти? – Спитала Дана, та дівчина розуміла, що всіх повернути вони вже не зможуть. Та як сказати це Надії?
– Коли Мара наклала на них закляття, то вдягла на шиї мотузку. Якщо ви побачите їх знову, зірвіть її, це повинно допомогти повернути нашу молодь.
– Ми зробимо все що зможемо. – Пообіцяв Лев.
– Дякую вам! – Жінка була щаслива. – До речі, зозулі відлітають на схід, можливо і ваша дорога туди веде.
Попрощавшись, Лев і Дана подякували ще раз за гостинність й подарунки. Дівчина не могла повірити, що нарешті в неї є черевики! Тепер, жодні колючки їй не страшні!
– Перепрошую! – Підбігла до них жінка. Лев згадав, що бачив її біля будинку старости, коли всі збіглися Ведану та Надії на допомогу.
– Так? – сказала Дана.
– Мене звати Чеслава. – Жінка, вдягнута в спідницю і сорочку з квітучими вишивками, підтримувала бриль на голові прикрашений стрічками. – Дано, чи не могла б ти зайти до моєї хати, будь ласка?
– Вам треба якась поміч? – спитав Лев.
– Потрібна поміч Дани. – Швидко відповіла Чеслава.
– А що сталося? – здивувалася дівчина.
– Моя донька, народжує, а поветуха пішла з села, ще тиждень назад і не повернулася!
– Чому ви вирішили, що я зможу допомогти?
– А як же може бути інакше? – Жінка ніби не розуміла, чому у Дани виникло таке запитання.
– Добре, ходімо. Я спробую допомогти.
Вони швидко йшли до хатини, котра знаходилася майже на краю села. Біля плетеної огорожі росли рожеві та червоні косарики. На прямих стеблах було багато колосоподібних суцвіть, серед котрих виднілися тонкі мечоподібні листки. Біля самої хатини, жінки посадили ромашки та чорнобривці. Все намагалися підтримувати у чистоті, що дуже тішило око.
Тільки вони зайшли в хатину, Дана одразу відчула щось всередині себе. Молода дівчина лежала на ліжку, а поруч з нею стояв її чоловік. Чеслава підбігла до доньки й протерла їй обличчя холодною водою.
– Ти знаєш, що треба робити? – Спитав Лев. По хлопцю було помітно, що він нервує.
– Здається, так. – одразу відповіла дівчина.
Дана підійшла до рожениці й поклала на її вогкого лоба свою руку.
– Не хвилюйся, все буде добре. Я Дана. Як тебе звати?
– Світояра. – Відповіла вона й закричала від болю перейм.
– Твоє імʼя означає – світла сила, тому я попрошу тебе дихати носом і тужитися, коли я скажу. Тобі все до снаги. Добре?
– Так! – Крізь біль кричала вона.
– Підготуйте чисті рушники і теплу воду, треба буде омити дитя. – Наказала Дана Чеславі.
Перевіривши, чи готова дитина виходити, дівчина взяла Світояру за руку й сказала тужитися.
– Повільно зроби глибокий вдих і спрямуй всі зусилля на нижню частину тіла. Так, молодець, роби це плавно. Коли потуги зупиняться на секунду, постарайся розслабитись. Молодець, знову глибокий вдих…
Дана лагідно поклала теплу руку на живіт дівчини і та знову зробила глибокий вдих. Її чоловік нервувався, бо це була їх перша дитина.
– Люба, в тебе все виходить! Ти сильна! Ти моє сонце! – голосно сказав він.
– Ще глибокий вдих і тужся останній раз. – Дана підійшла до неї з переду й схилилася до ніг, дивлячись на голівку дитини, котру вже чудово було видно.
Всього мить і немовля лежало на руках Дани.
– Це дівчинка! – Сказала вона й загорнула дитину в рушник. – Вітаю! Рости гарною і сильною, як сонце. Про твій розум і силу духу дізнається кожен. Сонцедара.
Молода матір важко дихала, але була щасливою. Чеслава зі сльозами на очах, дивилася як Дана кладе немовля на груди своєї доньки.
– Ми вам дуже вдячні, це перша здорова дитина, котра народилася тут за багато часу! – плакала від щастя Світояра. – Перша за багато років.
– Це все через Ма..– хотів спитати Лев, але Чеслава зупинила хлопця.
– Не можна промовляти її імʼя в хаті. Це запрошення для її прибічників! Сусідка, була не обережною, й до неї завітала Нічниця.
– Хто вона така? – сказала Дана.
– Ходімо надвір, хай моя люба Світояра відпочине.
Сонце висіло високо в небі, час наближався до обіду. Дана й не знала, що пройшло вже так багато часу.
– За повірʼями, Нічницями стають відьми після смерті, у яких за життя не було дітей. – Жінка присіла на лавку. – Була одна у нас така, жила біля краю лісу…Вона поперла два роки назад, після цього, наші немовлята перестали спати, перестали їсти, народжувалися кволими і хворими. Може ви знаєте, що нам робити? Якщо вона дізнається про мою онуку, то одразу прийде до неї!
– Не виходьте вночі на двір, не виносьте дітей, поки ми спробуємо знайти вихід. – Впевнено сказав Лев.
– Дякую! Я вам так вдячна! Ви справжнє сонце! Життя цього села немов засяяло з новою силою! Я принесу підношення у вашу честь! – Жінка заплакала, а Лев, щоб її заспокоїти, взяв стару жінку за руку.
– Все буде добре. Де була хатина тієї відьми? – спитала Дана.
– На краю лісу, в годині ходьби від млина.
– Нам час вирушати.
– О! Я не можу відпустити вас з пустими руками! Тримайте! – і жінка вручила Дані в руки кошик з їжею в дорогу.
Виходячи з села, вони помітили зовсім інші погляди. В людях точно сталися зміни. На них гляділи з теплотою, без страху, хоча вони були тут лише один день! Всі посміхалися, а в очах читалося знання, котрим вони вирішили не ділитися з Даною та Левом. Але хлопця з дівчиною, це не турбувало, бо нарешті вони знали напрямок. Хоч Дана ще не була впевнена, що хоче шукати Вирій, але могла сказати точно – скоро вона зможе прийняти рішення. Наразі, вони з Левом вирішили, для початку, допомогти цим людям, а далі…вже як поведе їх доля.
Посилання на книгу на сайті Букнет
https://booknet.ua/book/shlyah-do-viryu-b426137
Всім Добра!
