Розділ 1. Я не хотів би тут бути.
Я встав з коня. На моїх очах бриніли сльози. Я згадував лиця і перекинуті стільці… В мене стислося серце як і у той момент…
До мене підбіг хлопак і міцно мене обійняв.
“Все гаразд” — почув я через шум у вухах.
Я просто обійняв хлопця і з моїх очей почали крапати сльози.
— Я не думав що все так обернеться, я не хотів…
— Я знаю, я знаю. Не переймайся, все гаразд.
— Мати казала не плакати ніколи, але я плачу…
— Це нормально.
Ззаду нас почувся жіночий голос. Я обернувся і подивився на дівчину.
— Житоми́р, покажеш новенькому корпус?
— Так, пані Свята, — промовив він.
Через сльози і шок я не дивився куди мене привезли. Тепер я подивився навколо. Поряд стояв великий жіночий монастир. Поряд з ним стоїть велика будівля у два поверха. Це був звичайний дитячій будинок який тримали колись молоді жінки та чоловіки, а тепер тут залишилися тільки два дідусі та дві бабусі, ну і пару дітей вирощених тут. Кожен з них втратив свою другу половинку ще дуже давно, у інциденті з відьмою у селі. Для всіх відкинутих та одиноких дітей.
“Ненавиджу” — пролетіло у мене в голові.
Я подивився на хлопця спереду мене. Він здавався і знайомим і незнайомим одночасно. Каштанове волосся і бурштинові очі… Це те що кинулося мені у очі. Він допоміг мені встати і я взяв свої речі і ми пішли до будівлі.
Він одразу мене повів у жилі кімнати. Коридор, десятки дверей котрі ведуть невідомо куди. Він постукав у одну з дверей і спитав чи є вільні кроваті, йому відповіли що так. Хлопак відкрив двері і пустив мене у кімнату.
Я мовчки кивнув і зайшов.
Він всміхався, його посмішка і емоції… наче песик. Був би у нього хвіст, він би мабуть замахав ним.
— Мене Житомиром звати, інші нехай самі кажуть свої імена, — він тепло усміхнувся на подивися на інших хлопців у кімнаті.
— Мене звати Ігор, — промовив один з хлопців простягуючи мені руку та відкладаючи глиняну фігурку котру він тримав у руках.
— Дан, — коротко промовив я та потис його руку і повернувся на іншого хлопця у кімнаті, — а тебе як звати?
— Мирон, — я підійшов до нього і він теж потис мою руку.
— Тут ще одного немає. Його черга сьогодні допомагати пані Святі, тож познайомишся ввечері, а тепер, пішли, я тобі покажу всю територію, тільки речі тут залиш.
— А куди я можу?... — всі одночасно показали мені на одну з пустих кроватей. Я усміхнувся та поставив сумку. — Дякую.
Коли я поставив, Житомир мене почав тягнути у сторону виходу і поточно розповідав про всі коридори та проходи, я покірно піддався його волі. Він викликає довіру. Навіть батьку я так не довіряв. Ми вийшли на заднє подвір’я.
— Дивись, ми чистимо подвір’я по черзі. Завтра моя черга, тож я візьму і тебе з собою. Далі. Тут є не тільки хлопці, а й дівчата. Всі займаються тим, чим хочуть, але наприклад бревна дівчатам не дають таскати, тож це на наших плечах. В основному йде розподілення що дівчата допомагають саме старшим людям, а ми повинні слідкувати за двором дитячого будинку. Зрозумів?
— Зрозумів… — Мій мозок намагався швидко все обробити.
До нас підійшла якась дівчинка і попросила допомоги, їй на вигляд було років 8, цікаво, чому вона тут? Але це потім. Треба було допомогти перенести столи. Житомир погодився і погладивши голову дівчини повернувся на мене.
— Так скажемо, твоє перше завдання, пішли.
Він тихо засміявся і пішов за дівчинкою. Я пішов за ними теж усміхнувшись.
Мене привели у іншу частину заднього двору, де дівчата накривали на столи, але декілька столів стояли неправильно, вони були зсунуті.
Ми підійшли до цих столів, та взяв по одному столу з Житомиром, ми поставили їх так як вони повинні стояти. І так ми зробили з усіма столами.
Сівши на лавку, я запитав:
— А чому вони взагалі були зсунуті?
— Вчора одна з дівчат вчила інших плесті вінки, тож вони і були зсунуті.
— Зрозумів тепер.
— А тепер все ж таки, пішли покажу тобі територію, — він став біля мене і почав показувати на різні частини території. — У тій частині в нас велике поле з різними овочами та злаками. У тій частині де зараз ти бачиш групу хлопців, там колодязь. А у лісі поряд є невелике озеро на яке нам іноді дозволяють ходити на риболовлю.
— А у тій частині що? — Я показав на пустий степ який було видно. Це місце, як видно, було на якомусь невеликому пагорбі.
— Там просто степ. По розповідям старших, там колись були братські могили козаків, але це достеменно нікому невідомо. І там можна ходити, якщо що. Якщо знайдеш кістки, кричи що є сили, — він засміявся.
— А якщо я заклякну?
— Ну… Тобі прийдеться тоді швидко рухати своє тіло щоб побігти геть, а то не дай Лорі, тебе ще до Іролу утягнуть.
Я засміявся наче нічого не сталося. Житомир теж підхватив мій сміх.
Через деякий час ми все ж таки заспокоїлися.
Житомир продовжив розповідати про все що було навколо. Закінчив він вже коли сонце заходило за горизонт.
— Тож якось так. Я показав тобі все що могло бути потрібним.
— Дякую.
— Нема за що! — Він усміхнувся і обійняв мене, я обійняв його у відповідь.
Через деякий час я залишився у кімнаті зі своїми сожителями. Вони всі лягали спати розмовляючи про щось. Я не хотів їх слухати. Але деякі фрази мені все ж таки не вдавалося пропустити повз.
Взявши до рук свою постіль, я застелив ліжко і перевдягнувшись у щось більш для сну, ліг під ковдру.
Хлопці теж всі полягали і один з них навіть почав хропіти, я усміхнувся: “Прямо як батько. Як... батько…”, я перестав усміхатися та заплющив очі. Я так швидко забув за сім’ю. Як я міг посміти… Я зітхнув та знову спробував відволіктися. Уявляючи якісь пейзажі під небом. Я заснув.
Снилося мені щось… Дивне. Якась дівчина у рубашці з льону. Вона дивилася прямо на мене і підійшовши до мене, вона поцілувала моє чоло. Я закрив очі і наче провалився у пустоту піді мною. Різко прокинувшись від цього я подивився навколо. Вже був ранок, хлопці ще спали. Гаразд. Я підвівся і застелив ліжко, а потім зібрав деякі речі і пішов вмитися.
Через декілька хвилин, коли я повертався від бочок з водою, я почув знайомий голос, голос Житомира, він вже був одягнений у повсякденний одяг і допомагав жінці переносити ящики з овочами.
— Вам потрібна допомога? — крикнув до них я.
— О, прокинувся! Та ні, але через кілька годин я піду на поля, хотів тебе з собою запросити. Підеш?
— Піду.
Я швидко зайшов та переодягнувся, з’їв хліба з медом який приніс мені Житомир, а потім пішов з ним на задній двір.
— Зараз роса пропаде і ми підемо. Ти як взагалі після вчорашнього? Ти ж тільки приїхав, а я тебе вже змушую працювати.
— Я не знаю, — на моєму обличчі з’явився сум і на очі знову накотили сльози, посеред горла став ком. — Я боюся за майбутнє. Мені просто боляче. Кожен раз коли я згадую лиця… мене починає нудити. Крики сестри думаю, зі мною назавжди…
— Якщо ти не хочеш розповідати, можеш не відповідати. Я знаю як це, тож не переживай. Я завжди поруч і все буде добре, — він підійшов і обійняв мене. Так ми простояли деякий час, поки він не відійшов. — Пішли на поле, може робота тебе відволіче.
— Можливо.
Я пішов за ним та мені він дав косу, та показав на участок який треба викосити.
Швидко зловивши темп та вагу коси, став ходити лініями, викошуючи траву.
Сам же Житомир взяв плетені ящики та почав висаджувати лук.
Ближче до вечора, ми закінчили. Коли я вже повертав гострий інструмент до сараю, дівчата брали граблі, та весело розмовляючи про щось, пішли збирати траву яку я викосив. Вони вдвох виглядали мило.
Я повернувся до поля та взяв корзину наповнену іншим луком, допомагаючи новому другу.
За розмовами про цибулю, та те, що треба ще картоплю посадити, ми дійшли до будівлі. Там вже в нас забрали місткості з залишками посадної цибулі інші хлопці та понесли у підвал.
Головна жінка покликала нас до себе та сповістила що сьогодні буде тест з магії. Ми тихо покивали та пішли до заднього двору, де сіли на одну з лавочок та почали знову розмовляти.
— Тест з магії? Щось подібне мені розповідав дідусь коли вже був на своєму смертному ложі.
— А можна більше інформації?
— Про…
— Тест.
— Ну… Просто приїжджає викладач з академії та веде лекцію. Більше він не розповів, бо “коли прийде час – ти дізнаєшся, але поки що, не варто тобі знати. Хоча ти і без того пройдеш”. Якось так.
— Дивно… Але гаразд…
Усіх хто був на задньому дворі покликали у головну кімнату. Ми піднялися та пішли туди, заходячи після високої дівчини зі старшої групи.
— Діти, це Грозан Северинович. Далі пан Грозан розкаже усе сам, — промовив один з наймолодших викладачів у притулку.
— Вітаю усіх. Як мене вже представили я – Грозан. Ви можете до мене так і звертатися. Сьогодні я до вас прибув щоб провести лекцію з магії. Всі це називають “тестом”, хоча це скоріше просто лекція. Головне, не засніть, — він м’яко усміхнувся. — Сьогодні я вам розкажу за те, хто такі захисники та які вони бувають взагалі. Зазвичай, виділяються три типи: астральні, матеріальні та духовні…
Поки пан Грозан спокійно вів лекцію, я не зводив погляду з того, хто сидів поруч з ним. Ця дівчина… Вона мені нагадувала мою сестру. Вони дуже схожі. Або майже ідентичні. Вона… теж дивилася на мене. Її погляд виражав лише холод, коли я почав її роздивлятися. Вона злегка торкнулася вчителя і вказала на мене, через що, моє серце впало у Ірол, а після, трохи посміхнулася мені, вказуючи на щось поруч зі мною. Я розвернувся. Поруч стояв хлопак, нагнувшись над мною. Від неочікуваності, я різко закрив собі рота та розвернувся до підлоги. По мені пройшовся холод.
Житомир потягнув мене за рукав, та сказав пошепки мені на вухо:
— Я теж його бачу. Не переживай. Ось у чому тест. Подивись на інших.
Я прибрав руку від роту, та подивився навколо, деякі дивилися на мене з нерозумінням, а ще один хлопець дивився на дівчину біля Грозана.
— Тобто… Це… І є увесь тест? Побачити цих двох?
— Двох? Я думав тільки хлопця… Ти бачиш ще когось?
— Дівчина поряд з Грозаном…
— Паном Грозаном, а не просто Грозаном. Тільки нам можна його так звати, — ми почули голос з-за спини. За нами стояв той хлопець та дивився на нас, м’яко посміхаючись. Ми лише декілька разів кивнули. — І ні. Бачиш он того хлопця? — він вказав на того, хто теж дивився на дівчину. — Тільки ти та він можуть її бачити. Гей! Чудо! Скажи щось, не будь такою злою!
— І що мені сказати? Що ти дідько волохатий, чи що?
— Геееей!!! Я тобі твої кігті повідриваю, будеш так казати!
— Гаразд-Гаразд. Мовчу-Мовчу!
— Бачиш? — Я знову озирнувся навколо та зловив на собі погляд Грозана.
— Бачу….
— А я - ні… — Житомир здається заплутався.
— Всі хто у кімнаті! Кивніть якщо та дівчина зараз скаже будь який фрукт! Вас двох це теж стосується.
— Мммм…. Дуб? — вона почала казати, проте ніхто не кивнув. — Трава? Соняшник? Яблуко? — ми вдвох з тим хлопцем кивнули. Це було надто дивно.
— Думаю, що на цьому, я можу відпочити, — він пішов до Грозана та ліг дівчині на коліна головою.
— Ти… щось зрозумів? — Житомир звернувся до мене пошепки.
— Ні… Ну… Трошки так… Але мало…
— Потім розкажеш, — я лише кивнув.
Ще протягом години Грозан розповідали про захисників, їх сили, відмінності. А потім розповідали за істот.
Після лекції Грозан покликав нас трьох до себе, поки усі покидали зал та йшли спати. Наймолодших, відносили вже сплячих.
— Тільки ви троє прийшли тест. Зазвичай з одного тесту я забираю не більше ніж одного… а тут троє. Хоч щось запам’ятали з лекції?
— Тільки другу частину, після того як він відійшов… — відвівши погляд я глянув на Житомира.
— Половина це теж добре. Ви потім все одно будете слухати те ж саме у Академії.
— У Академії? — голос подав інший хлопець.
— Так. По виповненню 14 або 15 років, коли буде набір, ви поїдете до Академії Вишерозу. Поки вам нема через що переживати, тому просто... Живіть, діти. Назвіть мені ваші імена.
— Дан…
— Житомир…
— Марко.
— Чудово. За шість років ви попадете до академії. Ну… Ви приїдете до нас. Ще побачимося. Удачі вам, — він ніжно усміхнувся та пішов до виходу, а потім, сів на коня та поїхав геть, підганяючи його.
Ми вдвох дивилися йому вслід, потисли один-одному руки та розійшлися по кімнатах. Треба трохи відійти від цієї події…
Зранку нас трьох до себе покликала одна з викладачок.
— Вас трьох поселять разом на деякий час. Ви будете відсторонені від основної кількості доручень по будинку, але все ж таки, замість цього, ви будете навчатися. Ми, старші, розкажемо вам усе що вам треба знати до попадання до академії. Завтра я, та молодші, поїдемо у село. Ви їдете з нами, допоможете трохи з продуктами, а також, ми з вами купимо необхідні вам матеріали для навчання.
Ми втрьох уважно слухали та кивали на це.
— А поки що, швидко йдіть спати, бо завтра з першими півнями треба буде встати.
Ми кивнули, розкланялися та розповзлися по своїм кімнатам.
Мене зустріли не самим привітним поглядом, чи то вони заздрили, чи то вони вже спали, а скрипучі двері, які ніхто ніяк не змаже вощиною, підло проскрипіли. Я тихо сунувся до кроваті і навіть не переодягаючись, просто ліг на суміш мілкої соломи та пір’я.
Мене розбудив Житомир що тихо сіпав мене за плече, намагаючись не розбудити інших у кімнаті. Я подивився на нього, а потім у вікно.
— Ще навіть не світанок… І півнів я не чув… Чому ти мене будиш?... — мій голос був чи то шепітом, чи то тихим сіплим риком. Він скинув з мене ковдру і потягнув з кімнати. — Що в біса сталося? — він тихо продовжував мене тягнути за межі кімнати. Я піддався та вийшов за ним.
— Ти серйозно нічого не помітив?
— Якого біса, Житомир? Що сталося?
— Пішли.
Він все ще тримаючи мене за передпліччя, витягнув з будівлі та насильно підняв мою голову до неба. Небо було з відтінками брунатного, багряного та ізумрудного забарвлення.
— Щ-що…?
— Ось і я про те ж! Нам взагалі на вулицю вночі не можна, але чорт забирай… ЩО це?
— ХТО це. Ось у чому питання, — ми різко обернулися, позаду нас був один зі старших – Дідусь. — І так, Житомир. Вам сюди не можна. Тому швидко у будівлю.
— Пане… Хто це і чому це так… виглядає? — мій голос дрижав. Я здається… наляканий.
— Не знаю. І я точно не в праві знати. Якби знав, не сказав би все одно. О… Чуєте звуки дримби? То пані Маківка знову намагається взнати відповідь. Ех… Гаразд. Бігом досередини. Не треба вам це все чути, — він силоміць нас розвернув і ледь не запхав у дім. — Не виходьте. Якщо хочете, можете не спати, але не виходьте і пройдіть, будь ласка, по хлопчачим кімнатам, закрийте вікна.
Я кивнув, а Житомир просто застиг, здається укладаючи усю інформацію у голові. Прямо перед нами, з тихим грюхом закрилися двері і тепер я, потягнув Житомира за рукав, щоб той йшов за мною та допомагав закривати вікна. Він отямився вже коли я насилу протягнувши його через увесь корпус, привів його у головну залу, та сам сів на лаву де ми сиділи під час лекції.
— Ти розумієш яка це небезпека? — його голос змусив мене здригнутися. Він був наляканим… тихим, він здригається. Переходящим то у шепіт, то у тихе сичання.
— Небо?
— Навіть не небо… А той, хто це робить. Цього не знають старші.
— Або не кажуть нам. Можливо вони просто не хочуть нам казати це?
— Можливо… Але це лякає тільки більше…
Я обійняв його та просто тихо притиснув до себе. За декілька хвилин ми заснули, а прокинулися коли заспівали вже півні і… на нас почав кричати Мирон.
— Гей! Прокидаємося, вмиваємося та допомагаємо, — він прогарчав та поніс далі ящик.
— Хтось у поганому дусі… — я потер очі та встав, допомагаючи Житомиру піднятися. Ми вдвох пішли до вмивалень.
Все ще сонні обличчя за мить стали бодрими після холодної води з криниці. Ми пішли назад до корпусу та почали допомагати усім переносити ящики з продуктами та різним крамом. Нам залишилося нещасних два ящики, я взяв один і Житомир теж, і понесли до брички. Усі уже сідали на саму бричку.
Коли сонце вже було над лісом, ми нарешті виїхали до селища.
Поки молодші почали розвантажувати бричку, нас з Житомиром та Мироном взяли під руки старші бабусі та повели до крамничок десь серед хат. Вони постукали у хатку та зайшли туди, продавчиня була дуже здивована чомусь.
— А чого дітей троє? — тепер зрозуміло. Про це раніше казали старші, такого ще ніколи не було.
— Бо так вийшло. Ми ж не приводили б їх сюди просто так, — найстарша вдова зітхнула.
— Але я підготувала тільки один набір… Ви ж сюди приїхали не тільки до мене, так? Походіть десь будь ласка, я підготую ще два набори.
— Добре-добре.
Нас вивели. Це було так дивно. Чомусь я відчуваю себе дитячою іграшкою – мотанкою. У мене надто вірять. Ми знов пішли кудись. Я думав що ми повернемося до краму, але ні, нас повели у поле.
— Давайте поки ми тут, ви спробуєте дещо зробити. У нас є пів дня все одно, — вона відкашлялася та вклонилася у поле. З найближчого лісу вийшла висока, худорлява, біловолоса дівчина. — Пані світляна, покажіть будь ласка обраним те, що вони дійсно можуть.
— Що? Троє? А вони точно всі? Грозя вже зовсім дуба зрубав?
— Пан Грозан був здивований не менше за вас, Пані.
— Гаразд…?
Вона сіла на коліна перед нами. Мимовільно ми теж повторили її рух. Вона взяла руки Мирона першими та злегка розвела їх та між його рук утворилася невелика біла кулька. Від цієї дії я почув відверто огидний запах, але, здається, всім було все одно. Я закрив носа рукою, поки світляна та Мирон пошепки розмовляли. Я не бачив нічого окрім цієї білої кульки.
Але здається що Мирон бачив не те, що бачив я. Дивлячись на цей… згусток, він наче спостерігав за табуном турів що біжать степом.
Вона прибрала трохи свої руки та кулька почала втрачати свою форму, світляна знову взяла його руки у свої, та кулька вирівнялася. Вона так повторила декілька разів, поки нарешті в неї не вийшло прибрати руки так, щоб кулька залишилася цілою.
Потім вона встала та Мирон продовжив тримати цю кульку біля рук, спостерігаючи за нею. Запах, на подив, пропав.
Вона взяла за руки Житомира. Все дійство повторилося ще раз, але цим разом – достатньо було одного разу, щоб вона змогла прибрати руки.
Але була ще відмінність – колір та запах. Його кулька мала зелений колір та мала приємний запах парного молока.
Тепер вона сіла до мене. Я думав що моє сердце зламає крихкі кістки та вирветься.
Пані Світляна випромінювала тепло та затишок. Вона взяла мої руки у свої і… Жахнулася. Вона не сказала це. Але її тепла усмішка перетворилася у тонку лінію стиснутих губ, на щось, віддалено схоже на усмішку.
— Милий, а хто був твоєю сім’єю. Тобто… У тебе були ще обрані у сім’ї? — її голос був дуже тихим шепітом. Я теж стишив голос.
— Так, Пані, мій дідусь. Але взагалі вся сім’я підпорядкована Лорі. Наш рід – провісник Лорі.
— Я… зрозуміла… Гаразд… Зосередься на чомусь що під твоїм серцем, наче там камінь. Спробуй подумки його нагріти. Твої руки почне трохи колоти. Не бійся, я поруч. Гаразд?
— Так…
Я кивнув та зробив те, що вона попросила.
Я колись бачив людське серце. Коли на головній площі страчували когось сім'ї Ірола. Вони витягли його сердце поки воно де билося. Не найкращій вид.
Тільки це моє серце, яке буде живим навіть після смерті. Я уявив це, а під ним камінь. І камінь почав палати яскраво-помаранчевою ватрою. Я продовжував це уявляти, коли різко відчув різкий біль у лодонях. Наче мої руки палають вогнем.
Я відкрив очі, злякавшись. Мій погляд впав на мої руки які справді палали, це зовсім не схоже на те, що казала світляна. Легке поколювання!
Я спробував забрати свої руки з її рук, але вона схопила мої зап’ястки та не дала змогу це зробити.
— Вдих. Видих. Зроби це. Заспокойся, — я зробив як вона сказала. Вогонь став сильнішим, але біль припинився. — Поки хвилюєшся нічого не буде виходити. Ох дитя страждати по життю будеш. Спробуй трохи потушити той камінь. Коли потрібно буде, знову нехай палає, але зараз, тримай його зібраним. Не дай йому розколотися від температури.
Я знову зробив те, що вона сказала. Мої руки перестали так палати. Між моїх рук утворилася кулька трьох кольорів: чорного, червоного та білого. Я оглядів руки, вони цілі, не дивлячись на вогонь який був на них. Проте руки світляни змінили колір на ніжно рожевий, наче опік від гарячого чавуна.
— Пані, ваші руки…
— Все гаразд.
— Тоді добре… — Я вирішив не наполягати та потушив каміння до кінця. Кулька пропала.
Я не на жах перелякався. Це було справді боляче.
Мирон та Житомир розмовляли, тепер я чомусь відчував себе покинутим, але… Що це в біса тільки що було?!
Зосередитися на чомусь одному зараз просто неможливо. Зосередитсь на чомусь одному вже звучить майже як жарт. Зосередитись на… А?
— Дан! — до мене звертався Житомир.
— Що таке?
— Нам Пані Світляна пропонує прогулятися на озеро. Підеш?
— А у мене є вибір? — я спитав, сумніваючись. А потім побачив що світляна мотає головою, злегка усміхаючись. — Я зрозумів…
Підійнявшись я поплевся за ними, все ще дивлячись на свої руки, згадуючи тей біль.
«Ніколи не хочу згоріти заживо…» — промайнуло десь у підсвідомості поки я продовжував волоктися за ними.
Нарешті мене вивели до густх заростів очерету, за якими ледь-ледь виднілося озеро. Зараз для мене це виглядало як чистого роду болото, лае запах про те не казав. Ми сунулися у сторону. Пані Ірина, старша вихователька, розпитувала світляну про недавні події у селі та місті.
З вуст світляни зривалися історії одна за одною: то про славного козака що повернувся; то вона почала розповідати про те, як темняви затягли якогось чоловіка у воду, а вину скинули на світлян, а вони ж невинні і що вона весь день провела слухаючи історії та невдоволення; то вже вона ледь не втопила якусь жінку, бо та хотіла Пані Світляну втопити, бачте, ніби світляна збавила чоловіка тієї жінки.
Ми нарешті вишли до берега. Видно, люди підготувалися до ближнього літа. Скоро почнуться ігрища у воді та на берегах, жертви та купання, вінки та ватри. Берег чистий, без гілок чи листя, місцеві розставили жертовні возики, куди можна скидати залишки їжі, у кінці дня, а то і рідше, світляни та темняви кружляють у танцях, передаючи залишки їжі померлим родичам тих, хто це залишив.
Ми сіли купкою на берегу, проте святляна залишилася стояти біля верби, їм не можна сідати у подібних місцях, у присутності людей.
Ззаду почувся голос дівчинки:
— Житомир? Так і знала що ти тут будеш! Пані Святляно, Пані Ірино, — вона низько вклонилася їм.
— Мальво! — він встав та обійняв її, а потім затащив до нас за руку та посадив поруч. — Знайомтеся, Дан, це – Мальва, Мальво, це – Дан, той про кого я розповідав.
— А ти не казав що у тебе дівчина є, — я жартома штовхнув його плечем та розреготався коли побачив злі вирази їх облич.
— Дане! Святий Лорі, ти справді невгамовний! А ще, надто швидко змінюєшся! То ти сидів весь блідий, а тепер оно, червоний, ще й плачеш від сміху! Мальво, не звертай на нього уваги… — тепер вже і Мальва не стримала легкої посмішки. Усі окрім Житомира сприйняли жарт.
— Ну вибач! — Я піднявся та штовхнув його ногу своєю, все ще посміхаючись.
— Ми знайомі з дитинства, але це не означає що ми якось там закохані чи щось таке. Досить надумувати дурниць.
Ми сиділи так до полудня, а потім, пішли тією ж дорогою що і прийшли. Мальва йшла поруч та розказувала Житомиру історії.
Ми вийшли на поле. Я побачив напівпрозору дівчину, яка дивилася на мене, я зупинився, проте ця дівчина у раз обернулася косулею з палючими вухами, та підійшла до мене, кладучи голову на плече. Моїм тіло розлилося приємне тепло, хоча я і не розумів що коїться. У мить косуля зникла, а я відчув що моє волосся тормощить м’яка рука Пані Світляни.
— Молодець хлопче… Ніро благословляє тебе. Я теж благославляю тебе. Захисти світ та стань тим, ким тобі дано.
Я відчув руку на спині та колючий холод, проте не рухався, наче моє тіло не дозволяло.
Я простояв так деякий час, перед тим як відкрити очі. Я побачив що я… лежу. На траві та наді мною стоїть Житомир. він допомгім мені встати та ми пішли до тієї хати куди нас заводили раніше, світляна лишилася біля лісу, ставши згустком білого туману, істинна форма.
Ми зайшли туди та нам видали три зв’язки.
У кожній з них була книга, якісь зошити, пера та вугільні чорнила, ніж, мішечок з травам та просто деілька плетених з льону мішечків. Нас вивели та Мальва розпрощалася з Житомиром, та ми всі чотирьох пішли назад до брички, де молоді здається вже все і продали. Ми приїхали сюди з посадочними продуктами, тож їх швидко забирають, на щастя.
Ми сіли у бричку та нас повезли назад до притулку.
Додому…
І тепер, це мій дім на сім років…
