День 1.
Страх. Втраченість.
Мабуть саме так я і можу описати свої емоції після першого дня.
Мені було страшно, і якщо чесно, щоденнику, я це пишу на другий день. Бо тільки зараз до цього додумалася.
Коли я дізналася що мої батьки померли, єдине що я робила протягом декількох годин – мовчки дивилася у підлогу школи.
Що сталося? Вибух на атомній електростаніції.
Мої батьки працювали там, а тепер... Лежать у братських могилах.
Мені страшно. І досі. Я знаю що я скоро помру. І від цього страх тільки більшає. Я придумала собі роботу: я спочатку, до евакуації, допомагала медикам переносити хворих, а потім проводила мирне населення до автобусів евакуації.
Я була дуже близько до станції коли був вибух, тому... Мені було байдуже. А так я хоч трошки допомогла. Що ж зараз? Зараз... Місте пусте. Я прибираю вулиці... Хочу відкрити якусь бібліотеку та почитати книги. Можливо знайду якийсь відкритий архів і перенесу усю документацію у менш радіоактивну частину міста...
Я сьогодні не сплю, бо боюся померти уві сні. Завтра треба буде сходити взяти їжі у магазині... Все одно вона більше нікому не потрібна. Вона просто згниє...
День 2.
Я згадала як водити машину! Мене колись вчив батько і зараз я згадала! Я тепер не ходжу пішки по місту, а їжджу на машині, це швидше і практичніше
І я сьогодні брала собі їжу з крамнички на моїй вулиці.
І сьогодні я знайшла гору трупів домашніх тварин... Їх було так багато... І їх тіла жахливо покалічені... Здається, їх склали військові.
Також, я знайшла архів та дійсно перенесла багато всього звідти. Я з середини дня фактично до світанку переносила їх.
Вибачте люди, що викрадаю ваш бензин. Він вам більше не знадобиться.
День 3.
Я перевезла половину архіву. Спала у машині, бо так вийшло зручніше. На вулиці було дуже холодно. І я хочу щось приготувати, але світло у всьому місті вимкнули... Газ теж. Та і воду... Добре що є вода у магазинах.
Прийдеться розводити вогнище. Я винесла на центральну площу собі матрац та ковдру, але думаю, що вони не будуть стояти поруч з вогнем... Надто небезпечно.
І з сьогоднішнього ранку я ношу з собою полювальний ніж...
Проблема у тому, що якщо я піддамся лучевій хворобі, я спочатку почну кашляти, а потім і блювати кров’ю. І це.... Неприємно.
Тому я вб’ю себе як тільки відчую перші симптоми – кашель з кров’ю.
Сьогодні я зустріла ще одну людину, але мені прийшлося вбити того чоловіка, як раз таки за допомогою того ножа... Він почав кашляти кров’ю, а я у лікарні бачила як це боляче – помираючи так. Тому я йому перерізала горло. Це не виглядало так боляче, як він променевої...
Я знайшла гітару. Тепер є чим зайнятися поки готується їжа на вогнищі...
День 4.
Я сьогодні вивезла увесь архів, бо знову боялася заснути.
Якщо я засну і уві сні почну відчувати перші симптоми – я навіть нічого не зможу зробити, бо якщо так станеться, я навіть нічого не встигну зробити, мені буде настільки погано, що я навіть не згадаю що ніж у мене на стегні.
Я сьогодні ще знайшла пістолет. І... Дивну собаку. В нього не було шерсті і він був дуже агресивний... Я боюся його...
Якщо він підійде близько до мого “лагерю”, боюся, я не відповідаю за свої дії.
Я пристрелила пса. Він почав нападати на мене, коли я почала жарити курку на вогнищі що я розпалила.
День 5.
Я відчуваю себе вбивцею. Я холоднокровно вбила людину... І тварину після... А я любила людей... І тварин...
Я перестаю відчувати себе людиною.
Мені завжди було цікаво: які криси на смак? Я спробувала... Щось типу... Індички, але дуже кістяне, та гірке, але щось у цьому є...
Тепер у мене кружиться голова. Думаю я отруїлася крисою. Я буду сподіватися на це.
Я не хочу поки помирати.
Я хочу ще трошки пожити.
Я сходила у магазин та взяла одяг який давно хотіла носити. Приємні штані, одні з найдешевших, зручна рубашка та кофта.
Живемо на повну так скажемо...
Можу померти в кожну секунду... Треба жити так. Ніби це - останні момент у моєму житті.
День 6.
Я вбила ще шістьох людей. Я знайшла лагерь людей, а вони усі кашляли кров’ю.
Я безсердечна, так?
Я стаскала усі трупи до трупів тварин, думаю, їм там саме місце.
Мені жаль. Співчуваю родичам. І людям. Вибачте.
День 7.
Ранок пройшов просто чудово, сонечко так приємне було.
Вибач, щоденнику, я маю небагато часу. Годину чи півтори.
Це остання нотатка.
Я була рада прожити тут те життя, що я прожила. Я багато не писала, багато плакала та питала долю чому я.
Годину чи подібне тому, до мене прийшли військові, питали хто я, чому я тут, я їх спочатку намагалася вигнати, а потім вони попросили показати усе навколо... Ну я це і зробила. Вони, на щастя, у захисті були.
А потім... Я почала кашляти кров'ю. З щастям напополам я їх прогнала, сама пішла до тебе...
Дякую, вам, військові.
Я не знаю вас. Не знаю ваших імен.
Але діалог який був між нами, ваші обійми, це все, було найприємнішим за останні роки мого життя.
Дякую вам за це. Дякую за вашу доброту. Дякую життю, що у мене був зайвий тиждень.
Я не хочу помирати. Чесно, не хочу. Я сиджу і плачу. У руках ніж та ручка.
Я візьму гітару та піду до трупів. Не хочу більше проблем тим, хто буде прибирати місце це...
Зіграю щось, поки з моїх руки тіктиме кров...
Дякую тим, хто це прочитає.
Вибачте, що не почуєте мою історію у живу з моїх вуст...
Мене починає нудити. Бувай щоденнику.
Примітка.
День 8. Еліна Голос. Вважається померлою. Причина смерті – самогубство.
Тобі нема за що вибачатися, дитя.
Світ повинен вибачитися перед тобою, а не ти перед ним.
