Тривалі відключення світла багатьох українців навернули до читання. Ковід та повномасштабне вторгнення спричинилися до, здається, небувалої популярності паперових книг та книгарень. Мене з самого дитинства спонукали до читання в читаючій родині, до того ж воно припало на довгі та нудні часи до інтернету. Тож коли електрики нема й доступ до Elden Ring’у зникає, настає час звернутися до дідусевої домашньої бібліотеки. Дідусь був людиною дуже розумною, освіченою та різнобічно розвинутою, він насолоджувався читанням та любив дізнаватись щось нове, а не “застрягав” у якомусь одному жанрі (що трохи притаманне вже мені), тому в його книгобірні інколи можна знайти справжні (або пластмасові) перлини.
Однією з таких дивних знахідок для мене стала збірка з двох творів досі не відомого мені автора Жоржі Амаду. У збірці представлені два його твори - “Капітани піску” та “Ґабрієла”.
Капітани піску
Сюжет цього роману розвивається довкола життєвого шляху банди безпритульних хлопчиків, що живуть у напівзруйнованому складі серед закинутих доків та здобувають харчі крадіжками. Вони є доволі відомою бандою у своєму місті, Баїйї, й їх кличуть “капітанами піску”, бо жителям відомо про те, що хлопчаки завжди приходять з боку берега, та нікому не є відомим де саме вони живуть. Членами банди є хлопці від 6 до 16 років, діти та підлітки, яким немає де жити й вони ще замалі аби забезпечити себе самостійно. Очолює банду Педро Куря, сміливий та винахідливий лідер 15 років з білявим волоссям та примітним шрамом на щоці, який йому залишив попередній та переможений ним лідер “капітанів піску”.
Починається все атмосферно та цікаво. Автор створює картину важкого знедоленого існування сиріт, що вимушені жити просто неба та красти, щоб не померти з голоду. Вони не мають ані батьківської турботи, ані доброти інших дорослих, голодують днями та виживають лише за рахунок згуртованості на чолі з Педро Кулею, що дотримується певних моральних орієнтирів. Цим хлопцям доводиться змалечку пізнати вуличне життя, жорстокість та крадіжки. Та навіть життя у підгнилому складі майже без даху є кращим за те, яке може в них буди у соціальних установах, де панує неуявна жорстокість до дітей. Найяскравішим та найщасливішим враженням для цих хлопчиків стає випадок, коли до їхніх околиць прибуває власник каруселі. Він бере на роботу двох “капітанів”, щоб допомагали йому лагодити карусель та продавати квитки, а іншим хлопцям дозволяє задарма кататися вночі, коли немає відвідувачів. Ця карусель стає немов подорожжю у безтурботне щасливе дитинство. Катаючись на кониках під мерехтіння різноколірних вогників та мелодію вальсу, хлопці немов перетворюються на звичайних дітлахів, у яких є батьки та теплий дім, турбота, ласка, майбутнє. Немов вони прийшли з батьками, що купили їм квиток на карусель.
Ті, хто знає що таке “Ai no Kusabi”, зрозуміють які асоціації в мене виникали та чому мені стало цікаво прочитати цей роман. Відома на все місто відважна банда юних злочинців з “кодексом честі”, приреченість та амбіції, вулична романтика, відважний та осяйний 15літній лідер - хіба це не “Бізони”?
Але з другої третини книги почали з’являтися дзвіночки. То автор приписує хлопцям класову ненависть до “багатих”, які сміють мати кар’єру, свою справу, заробляти собі на життя й не ділитися з бідняками, то думки про те, що треба всіх “багатих” обібрати та поділити між бідними. Словом, вологі фантазії комуніста, розкуркулення, відібрати в працьовитих, щоб зробити бідними взагалі всіх, а гроші хай будуть тільки у партійних політиків. При цьому з “високими” ідеями грабунку підприємців, крамарів, лікарів тощо сусідує дуже дивна зацикленість автора на, прости господи, сексуалізації маленьких дівчат. Якщо на сторінках “Капітанів піску” з’являється дівчинка років 13-15, то з її зовнішності автор обов’язково опише лише стегна та “маленькі горбики”. Було відверто некомфортно, огидно та обурливо читати ці описи маленьких дівчаток, де автор тільки й міг натякати на їхні “спокусливі” форми та що в них там виднілося під одягом. Відомі високі комуністичні цінності, так. Терор та педофілія - цим відзначилось багато діячів-комуністів. Та й зараз це є помітним трендом на болотах.
Ну і остання третина книги вийшла відверто пропагандистською. Хоча там й були проблиски цікавого сюжету в історіях кількох хлопців, один з яких став монахом, інший - відомим на всю Бразилію художником, а третій - спершу шахраєм та сутенером, а потім багатим світським левом, лідер банди, як то ведеться, став “товаришем”. Педро Куля вирішив допомагати революції. У книзі не пояснюється, чи платили йому за це гроші, тому припускаю, що влаштовував страйки та виконував завдання компартії він задарма, живучи так само на вулиці й харчуючись за нагоди. Зате став “товаришем”.
Словом, починалося все весело та цікаво, такий собі роман для підлітків про пригоди благородних безпритульних, а закінчилося… Чим закінчилося. Ще й з присмаком класової дискримінації та педофілії. Чомусь саме комуністична пропаганда відрізняється завжди якоюсь пліснявою, чимось таким гиденьким та викривленим. От ніби вони намагаються змалювати свою схиблену ідеологію єдино правильною та справедливою, але завжди є якась черва в серцевині, через яку стає очевидно, що вся ця ідеологія - гнила зсередини.
Дочитати цей роман було складно.
Ґабрієла
Попри назву, більшість подій роману взагалі не пов’язані з персонажкою на ім’я Ґабрієла. Вона вперше з’являється у сюжеті ближче до половини, й навіть після цього далеко не одразу відбуваються анонсовані й оспівані у авторській передмові події.
Як на мене, то цей роман радше не про конкретну жінку на ім’я Ґабрієла, а про місто Ільєус у середині 1920х років. Автор змальовує архетипи місцевих жителів, багатіїв та працівників, суспільство в цілому та атмосферу міста, що тільки-но почало розвиватися через успіх какаового експорту, але все ще тримається за традиції та звичний порядок речей. Він змальовує боротьбу старого з новим, стагнації з прогресом, минулого та сучасності. Старі “полковники”, як тут заведено називати какаових плантаторів та поважних заможних чоловіків, не хочуть поступатися владою та почестями новому амбітному поколінню. Їм важко визнати, що часи змінилися, вони більше не на чолі прогресу та більше не розуміють сучасний світ. Старі консерватори без схвалення відгукуються про те, що жінки тепер мають можливість знайти якісь захоплення, дивитись кіно, танцювати, створювати клуби з подругами. Жінки, які за часів цих стариганів вимушені були сидіти ізольовано на плантаціях та не потикатися за межі кухні. З не меншим опором вони зустрічають інновації в решті сфер - міських комунікаціях, бізнесі, розвитку медицини. Вони ревнують до молодших, що успішніше сприяють прогресу.
Саме на цьому тлі розгортається роман власника бару-ресторану Насіба, бразильця сирійського походження, та прийдешньої зі степу сільської мешканки Ґабрієли. Ґабрієла з багатьма іншими жителями сертану (степу) втекла від посухи, що висушила землю та випалила поля. Оскільки в Насіба звільнилася куховарка, що готувала наїдки для бару, він наймає Ґабрієлу на заміну.
Лише згодом він дізнається, що брудна, нечесана, виснажена довгим смертельно небезпечним гляхом до міста жінка, чиє волосся та обличчя не було видно за дорожнім пилом - весела, чарівна красуня.
Ґабрієла ж є типовим персонажем романтичної літератури. Вона - жіночий відповідник чоловіка-спокусника з романтичної прози. Тієї самої, де на м’якій окладинці красень обіймає головну героїню. Ґабрієла є не справжньої реалістичною жінкою, а романтичною фантазією. Вона загадкова, хвилююча, смілива, розкута, приваблива. Невтомна та спритна у коханні, а поза тим встигає брацювати кухаркою в барі, закуповуватись харчами, прибирати будинок, прати, готувати особисто для Насіба, ще й вночі лишається бадьорою та пристрасною після роботи у дві зміни. Вона спокушає чоловіків довкола, а потім простує далі з високо піднятою головою. Її харизма не лишає жодного байдужим. Водночас вона зберігає дитячу наївність та підліткову стрункість (пам’ятаємо про педофілічні нахили провідника бразильського комунізму). Й ця чарівлива красуня закохується в Насіба - звичайного бразильця з пивним черевцем. Словом, це найповніший відповідник героєві-спокусникові з еротичних романів, ідеалізований об’єкт для фантазій, а не жінка.
При цьому змальована вона теж не особистістю, а таким собі казковим образом, не здатним на реальне життя. Ґабрієла немов несоціалізована дитина й трагедія її життя міститься у її наївності та неприродній простоті. Вона немов не сміливо відкидає соціальні норми та воліє легкого неформального життя, а дійсно не може збагнути сенсу традицій, норм поведінки тощо. Її стосунки з Насібом схожі на взаємодію дитини з суворим закостенілим батьком, що її постійно сварить та обмежує. Або собаки та хазяїна, що її дресує. На це просто боляче дивитись.
Ґабрієта, що звикла до простого примітивного сільського побутк, любить своє життя - любить залицяння чоловіків, їхню увагу та пестощі; любить ходити босоніж та почуватись вільною; любить прикрашати волосся зірваними з клумб трояндами, співати під час роботи, любить жити скромно, але вільно. Разом з тим вона щиро не розуміє, навіщо після одруження Насіб купляє їй туфлі, гарні сукні та прикраси, чому вимагає, щоб вона поводилась як сеньйора та замість цирку ходила на літературні вечори - адже ж вона ніяка не сіньйора, вона Ґабрієла!
Й ці стосунки є водночас трагедією жінки, що понад усе цінувала свободу та втратила її, бо погодилась побратись з чоловіком, який їй сподобався, й якоюсь дуже нездоровою картиною фіксації автора на інфантильності та наївності жінок, намагання з дорослої жінки зробити дурненьку дитину, що ніяк не втямить, чому ж з неї намагаються робити сеньйору та навіщо Насіб тягнеться до вищого соціального стану. Й коли після літературного вечора Насіб нахвалює нудного безталанного поета, щоб підтримати заможну публіку, Ґабрієла щиро обурюється - вона ж бо знає, що він бреше, що він куняв під час виступу та йому не сподобались вірші, то нащо ж він удає! Ґабрієла, побравшись з Насібом, зраджує йому, але не розуміє причин, з яких він її покинув. Вона вважає, що просто дарма вийшла за нього, адже було так добре, коли вона була вільна, працювала в його барі, любилася з ним без будь-яких обов’язків й не обмежувала свою волю в усіх сферах життя.
Якби не цей “чоловічий погляд” з вихвалянням дитинячої наївності та навіть примітивності, міг би вийти непоганий роман про сильну незалежну жінку, що цінує свою волю понад усе та відкидає традиційну роль дружини та матері, обирає себе та повне життя. Але впродовж усього роману Ґабрієла постає радше розумово неповноцінною дівчиною, що не розуміє причинно-наслідкових зв’язків, є несоціалізованою, непристосованою до життя. Вона стихійна, але не у позитивному сенсі. Таке враження, що автор просто принизив цю персонажку, зробивши з дорослої жінки, що мала б бути одою волелюбству, примхливу наївну дитину. Він підносить Ґабрієлу, вільну немов пташка, але разом з тим створює цей дивний образ загубленої людини, що взагалі не розуміє суспільних норм та не усвідомлює свої дії.
Словом, неможливо сприймати любовну лінію Насіба та Ґабрієли саме як романтичну історію. Можливо на початку 20ст, коли жінок все ще не сприймали за людей, цей образ міг викликати замилування, наче дурненьким бунтівним кошеням. Але й тоді дорослі люди не могли не розуміти, що жодна зріла та розумово повноцінна людина не пововиться як маленька дитина. Й це не мило й не весело, це треба корегувати з психотерапевтом чи психіатром, якщо доросла людина не може нести за себе відповідальність. Було дуже складно та неприємно.
До того ж, змоги описати Ільєус таким собі бразильським “диким заходом” з розбійниками, перестрілками, благородними вбивцями тощо теж були якимись кволими. Екшен розмився розлогими роздумами автора, не вистачило гостроти, накалу емоцій, відчуття небезпеки.
Підсумок
Можливо, читач, що цікавиться Бразилією, знайде для себе дещо цікаве у творчості Жоржі Амаду. В його творах згадуються звичаї, вірування, традиційні свята, страви, архетипи бразильців. Для літератури та культури Бразилії ці твори також мають вагу, Амаду увійшов до сонму класиків. Але якщо не розглядати його у історичній площині та з огляду на розвиток бразильської літератури, то просто для душі та задоволення ці книги неможливо порадити. Особливо українцям. Гадаю, для українців буде достатньо того, що “Капітани” є одою комунізму та його злочинам, а в “Ґабрієлі” називають росіянином “Якова з околиць Києва”.
Розумію, як ця книга опинилася у дідусевій бібліотеці та чому її склали навіть українською мовою з метою пропаганди, але мені вже давно не доводилось настільки сильно розчаруватись у творах та авторі.
