Крим

На обкладинці публікації мій муж красунчик Владислав Федчук Fedchuk_kava, бариста, кавовий сомельє, київський обсмажчик. Може дістати зі складу Adidas та Reebok будь-які кросівки, звертайтесь.

Наша державна традиція має три чіткі епохи: середньовічну — Русь, ранньомодерну — Військо Запорозьке та новітню — Україну. Проте цей вимір історично ширший — він охоплює й політичний досвід Кримського ханства.

Є така Крайова Рада Українців Криму (КРУК), громадська організація, що називає себе “інститутом самоорганізації української громади Криму”. З інститутом ще нехай, але незрозуміло, що вони мають під громадою. Але все по черзі.

Ми звикли бачити в грецьких назвах міст півдня України ознаку глибокої європейської традиції та зв'язку з колискою демократії. Але за вивісками “Нікополь”, “Мелітополь” чи “Севастополь” стоїть не історична тяглість, а імперська канцелярія кінця XVIII — початку XIX століття.

Історіографія часто подає релігійні війни XVII століття як суто західноєвропейське явище, фокусуючись лише на Франції, Нідерландах чи німецьких князівствах. Проте ці конфлікти перетворили на арену прагматичних союзів і Східну Європу, де ключовим гравцем стало Кримське ханство.

Державні ідеології часто створюють легітимізуючі історичні міти з випадкових фактів минулого, перетворюючи фрагментарні дані на фундамент власної величі. Одним із найбільш стійких та політизованих прикладів цієї маніпуляції є так зване Тмутороканське князівство.

У жовтні 1921 року більшовицька Москва створила у Криму автономію. Проте це рішення не мало нічого спільного із самовизначенням корінних народів і стало виключно прагматичним політичним інструментом.

Більшість текстів про Сюрґунлік, акт геноциду та насильницьке виселення кримських татар із Криму, починаються з цифр. Але трагедія 18 травня 1944 року — це не цифри.

Протягом десятиліть слово “автономія” в Україні викликало тривогу, асоціюючись із ризиком розколу держави. Проте досвід 2014 року показав: справжня загроза прийшла не від прагнення корінних народів до самовизначення, а від агресивного сусіда.

Історіографія зазвичай ставить крапку в історії Кримського ханства 1783 роком — моментом анексії півострова росією. Проте де-юре та в політичній реальності того часу Кримське ханство не зникло миттєво, протягом наступного десятиліття воно продовжувало існувати у Буджаку.

Анастасія Левкова дуже правдиво розповіла про реальну ситуацію в Криму після незаконної анексії півострова росією у 2014 році.

Ханський палац у Бахчисараї називають єдиним свідком палацової культури Кримського ханства. Він дійсно символізує державну владу Ґераїв, проте насправді був лише ядром розгалуженої мережі резиденцій. Але чому з них усіх до нас дійшов тільки Хансарай?

Процес релігійної колонізації Криму російською імперією у XVIII–XIX століттях був не просто експансією, а складником стратегії легітимізації загарбань. Її мета полягала в тому, щоб представити Крим як “споконвічно російську” землю, стерши при цьому багатовікову спадщину.

Російська імперія вибудовувала свій культурний капітал, систематично привласнюючи геніїв підкорених народів. Так було й у Криму.

Вікіпедиста (російськомовний сталиниста) Максим Безрук (UeArtemis) вандалізує українську мову за допомогою Вікіпедії, переслідує українців за правопис-2019, за літеру Ґ, за фемінитиви, за горнятко кави. Вікіпедисти не визнають правила людей, за якими Крим це Україна.

Кримське ханство значно перевищувало межі Кримського півострова, охоплюючи величезні степові простори Північного Причорномор'я між Дунаєм й Кубанню. Цей матеріал розкриває природу степових поселень, які функціонували переважно як опорні пункти для контролю кочових ногайських орд.