Традиційне сватання söz kesim
Після вибору майбутньої пари проводився обряд сватання (крим. söz kesim, що в перекладі з кримськотатарської означає “дати слово” або “відрізати слово”, тобто скріпити домовленість). Перша зустріч сватів мала різні назви, зокрема tanış-biliş чи quda tanışı. У ролі сватів (крим. qudalar) зазвичай виступали поважні родичі батьків нареченого. Починаючи з середини ХХ століття, до сватання почали долучатися й жінки, що раніше переважно практикувалося лише в степових районах. Чоловіки вели переговори з батьком дівчини, а жінки — з її матір’ю, і мали змогу побачити майбутню наречену. Сам наречений та його батьки зазвичай участі в сватанні не брали, проте нині часто цього правила не дотримуються і йдуть сватати самі батьки.
У більшості випадків родина дівчини не давала сватам остаточної відповіді одразу, тому ті приходили кілька разів. Якщо сватання було несподіваним, батько дівчини ніколи не давав згоди на місці, а призначав приблизну дату для остаточної відповіді. За цей час родичі нареченої намагалися зібрати якомога більше відомостей про сім’ю хлопця. За традицією, пряма відмова не висловлювалася: у разі небажання видавати дочку, батьки вдавалися до відмовок, наприклад, що дівчина ще занадто юна або має продовжити навчання тощо. У разі відмови взуття сватів символічно повертали носками до виходу — це означало, що вони більше не бажані в цьому домі.
Угода про шлюб укладалася безпосередньо під час обряду сватання. Важливою складовою сватання був обмін подарунками між родинами нареченого і нареченої. Символом згоди на шлюб ставала спільна трапеза представників обох родин. Якщо батьки дівчини погоджувалися на весілля, то накривали святковий стіл, якщо ні — то свати залишалися голодними.
З письмових джерел відомо, що серед кримських татар було поширене сватання ще в ранньому дитячому віці. Проте хлопець міг одружитися лише тоді, коли мав змогу забезпечити родину власним житлом. До приймаків (крим. içkiyev) ставилися зневажливо. Відповідно до звичаю, молодший син залишався жити в батьківській оселі, успадковував господарство та піклувався про батьків у старості. Якщо в родині не було синів, а тільки доньки, батько прагнув узяти зятя-приймака, який залишався в їхньому домі як син і спадкоємець.
Заручини ağır nişan як завершальний передвесільний обряд
Одним із найважливіших етапів передвесільних традицій у кримських татар були заручини, які мали назву ağır nişan (гірська частина півострова) або nişan toy (степовий район Криму). Їх зазвичай проводили за кілька тижнів або за місяць до весілля, і вони завершували цикл основних передвесільних обрядів. Слово ağır із кримськотатарської перекладається як “важкий” і пояснюється традицією дарувати цього дня великі пакунки з подарунками для молодят, так звані ağır boğça, тобто “важкі пакунки”.
Під час заручин відбувався обмін дарами між родинами, організовувалася щедра гостина, а також спільна молитва представників обох родів (крим. nişan duası). Речі, подаровані на нішан, роздавали родичам тільки після весілля. Це дозволяло, у випадку розірвання домовленостей, повернути всі дари без втрат.
Напередодні або в день заручин, за змогою, намагалися зробити жертвопринесення: як правило, різали барана, іноді двох. Вважалося, що це дасть щасливий перебіг майбутніх подій. М’ясо барана потім використовували для приготування святкових та обрядових страв.
Після заручин наречений отримував право бачитися зі своєю нареченою. У минулому ці зустрічі відбувалися таємно, за мовчазної згоди батьків наречених біля вікна кімнати дівчини. Наречений завжди приносив гостинці, а у відповідь отримував від дівчини вишиту хустинку. Зазвичай хлопець не приходив сам — його супроводжував друг або неодружений брат. Це було пов’язано з можливими конфліктами: місцеві парубки нерідко намагалися перешкодити зустрічі, вимагаючи від нареченого символічний викуп.
Придане кримськотатарської нареченої
Придане (крим. ciyez, ceiz) батьки починали готувати для доньки ще з раннього дитинства. Основною частиною приданого кримськотатарської нареченої були речі хатнього вжитку: постіль, матраци, килими, мідний та глиняний посуд і різноманітні вироби жіночого рукоділля. Окрім цього, батько нареченої міг подарувати молодій родині частину своїх земельних ділянок або худобу як весільний подарунок.
Наречена також готувала численні подарунки для нареченого та його родичів. Вони вручалися як під час заручин, так і на весіллі. Зазвичай це були вироби з тканини, елементи одягу чи побутові речі. До заручин молода для нареченого і його найближчих родичів мала підготувати так званий boğça — вузол з обов’язковим переліком подарунків, переважно предметів одягу. Крім того, наречена готувала також подарунки й для близьких родичів молодого.
Весільні обміни подарунками між родинами, давня традиція дарунку doquz
Найціннішими подарунками під час весільних приготувань обмінювалися самі наречений і наречена. Кожна родина окремо готувала boğça — весільний вузол із подарунками, призначених іншій стороні. Для boğça використовували велику хустину, як правило, з дорогого матеріалу, краї тканини вишивали золотом та сріблом. Найчастіше обирали тканини блакитного кольору, адже саме він мав сакральне значення в культурі давніх тюрків.
У селищах гірського та південнобережного Криму була поширена давня традиція дарувати від молодої для нареченого в день заручин комплект подарунків із дев’яти предметів, який називався doquzlıq / doquz. До цього комплекту зазвичай входили: сорочка для нареченого, кальсони, верхня сорочка (крим. qaftan) або штани (крим. şalvar), хустинка з китицями (крим. yavlıq), жіноче покривало на голову (крим. marama), яке пізніше використовували у весільних обрядах, кисет для тютюну (крим. kise), вишитий футляр для годинника, а також шкарпетки та вишиті підв’язки для них. Проте вже до середини ХХ століття ця традиція майже повністю зникла.
Батьки нареченого й нареченої завжди отримували цінні подарунки. У степових регіонах Криму існував звичай, за яким наречений у день заручин дарував матері нареченої попередньо визначену суму грошей, що називалася süt aqı, дослівно “ціна (або плата) за молоко”. Цей дарунок символізував вдячність і був своєрідною компенсацією за роки, присвячені вигодовуванню та вихованню доньки.
За кілька днів перед початком весілля, а в пізніший час — за день до початку весільних святкувань, молодий відсилав у дім нареченої усі подарунки, обумовлені в шлюбному договорі. Посланцям дарували по одному рушнику, кисету та сорочці від нареченої. Подарунки разом із приданим нареченої використовували для оздоблення весільної кімнати. Також молодий відправляв подарунки родичам нареченої, худобу й продукти для весільного столу.
Цінні подарунки отримували рідні брати молодят, а також дядьки, тітки та інші члени родини. Подарунки готували навіть для немовлят і для вшануванням пам’яті покійних родичів. Універсальними подарунками були рушник та хустка. На самому весіллі обдарування тканинами відбувалося під час зустрічі представників двох родів. Кожен учасник весільного обряду мав отримати подарунок від нареченої, залишитися без нього вважалося серйозною образою.
Після весілля традиція обміну подарунками продовжувалась. Вранці після першої шлюбної ночі наречені також обмінювалися символічними дарами: чоловік вручав дружині золоту монету, натомість вона дарувала йому хустку або рушник.
Сакральна роль Корану в шлюбних обрядах кримських татар
Важливу роль у весільних обрядах кримських татар відігравав Коран – священна книга мусульман. Його передавала родина нареченої. Раніше перед заручинами Коран мала прочитати сама наречена за упокій душі когось із близьких родичів нареченого.
Під час весільної процесії книгу несли попереду, в спеціальному футлярі Quran qapı, який ніс маленький хлопчик із родини нареченої. Після весілля Коран у вишитому чохлі вивішували в оселі на видному, але обов’язково піднятому над рівнем грудей місці.
У радянський період традиція передавати Коран із нареченою збереглася, однак через неможливість вільно придбати новий примірник, найважливіші сури Корану переписував власноруч хтось із родичів дівчини в зошит.
У сучасних умовах, якщо в родині немає людей, які володіють арабською мовою, для читання Корану запрошують іншу особу, яка за це отримує грошову винагороду.
Викрадення нареченої як альтернативна форма укладення шлюбу
Окрім традиційного шлюбу, укладеного за домовленістю батьків, у Криму подекуди траплялися випадки весілля через викрадення нареченої (крим. alqaçı). Таке траплялося переважно тоді, коли матеріальні вимоги батька дівчини були надто високими й наречений не міг їх виконати. У більшості випадків викрадення відбувалося за згодою самої дівчини та за попередньою домовленістю між закоханими, випадки без згоди дівчини траплялися рідко. Допомагали у викраденні зазвичай друзі або родичі хлопця.
Навіть якщо дівчина погоджувалась на втечу, вона зобов’язана була тричі крикнути — тоді до неї не було жодних претензій. Сам факт, що дівчина потрапила на територію роду хлопця, вже вважався достатньою підставою для шлюбу. Спочатку її ховали в домі родичів або знайомих нареченого. Наступного дня хлопець повідомляв батькові дівчини про її викрадення та пропонував йому ще раз погодитися віддати її заміж. У більшості випадків батько зрештою погоджувався на шлюб, навіть на умовах хлопця.
Після цього проводили релігійну церемонію нікях, і молода дружина переїжджала до чоловіка. Оскільки попередньої домовленості між родинами молодят не було, сторона молодого не мала перед родиною дівчини жодних матеріальних зобов’язань, тому батьки молодої мали всі підстави позбавити свою доньку приданого.
Подібні випадки були поширені серед закоханих пар, які стикалися з опором батьків або коли в хлопця взагалі не було грошей на подарунки стороні дівчини й на святкування весілля.
