До Міжнародного жіночого дня, підготувала інформацію про кримськотатарський рух за повернення з Депортації, зокрема хочеться висвітлити громадянських активісток, які відомі своєю діяльністю і супротивом радянській владі.
У боротьбі за повернення до рідного Криму брали участь і чоловіки, і жінки, не залежно від професій.
Активістів тих часів збирали на протести до москви всім народом, збиравши в довгу дорогу їжу та гроші для тих, хто буде їх представляти.
Передісторія
Депортація 1944 року — це геноцид кримськотатарського народу, визнаний Україною, Литвою, Латвією та Канадою.
В результаті самої депортації та відсутності медичної допомоги і засобів гігієни у місцях виселок загинуло по різним підрахункам до 46% всього народу. Питання визнання Депортації 44го року геноцидом кримськотатарського народу партнерами і іншими країнами ООН все ще актуальне.
Таке визнання потрібне не тільки для отримання репарацій від правоприємниці срср через виселення, знищення культурних надбань і цінностей, але і для відновлення історичної справедливості щодо житла, яке не було повернуто попереднім власникам, а також всіх попередніх надбань і прав, які були в кримських татар до 44го року.
Щодо жіночих прав у кримських татар, у 1917 році, при проголошенні Кримської народної республіки — жінки Криму одними з перших в Європі отримали право голосу, а також в Конституції були закріплені рівні права всіх громадян Криму, а відповідно і жінок.
В часи Кримського ханства в жінок було право подати на розлучення, а дружини ханів маючи високий статус могли вести дипломатичне листування з іншими державами.
Депортація кримськотатарського народу спричинила один з найяскравіших прикладів протесту в срср того часу саме через кримських татар, які відстоювали своє базове право - повернутись і жити на рідній землі. Розповідаю про одних з найяскравіших жінок і історії кримськотатарського національного руху. Очікуйте на 2гу частину.
Айше Сеітмуратова
Журналістка, дисидентка, ветеранка кримськотатарського національного руху. Єдина з жінок була двічі заарештована і засуджена радянською владою.
Народилась 11 лютого 1937 року в с. Аджи Елі (Acı Eli; нині “Дєржавіно”). Народилась в забезпеченій сім’ї. Батько загинув на фронті, протягом трьох років німецької окупації могли вижити тільки через те, що в них був власний скот, а в 44му семирічна Айше з мамою і 5ма дітьми була депортована з Криму до Самаркандської області. Мати торгувала на базарі, окрім того працювала на стройці, рівняла дороги, брати з яких старшому було 17 також працювали, за свій труд отримували хлібні картки.
Мама нас врятувала, ми маємо бути вдячні матерям, які самі не їли але зберегли життя своїм дітям.
До 1956 року кримським татарам було заборонено пересуватись за межі спецпоселень. Тоді через указ про зняття обмежень про спецпоселення кримські татари і інші депортовані народи отримали можливість пересуватись, але на відміну від інших народів, все ще було заборонено повертатись на рідну землю. Її навчання було тісно пов’язано з історією,в 1957му вступила в самаркандський університет та двічі отримавши відмови під час вступу на аспірантуру продовжила працювати вчителькою історії в школі і викладати на історичному факультеті в університеті в Самарканді.
Примкнувши в 1964 році до Самаркандської ініціативної групи кримськотатарського руху, також долучилась до складу активістів Узсср, і брала участь у зустрічах з партійною номенклатурою. В жовтні 1966го Сеітмуратову затримали, а в травні 67го відбувся закритий суд, в результаті якого вона отримала 3 роки умовно. В 67 році Сеітмуратова продовжила навчання в Академії наук Узбекістана паралельно беручи участь в національному русі, через це в 1971 році вона знову була заарештована і 3 роки пробула в мордовських таборах. Після звільнення їй було заборонено продовжувати наукову і викладацьку діяльність. Пізніше через тиск і те, що її могли направити на психологічне лікування Айше ханим намагалась покинути радянський союз.
В 1978 році Сеітмуратова отримала політичний притулок в США, цьому передував акт самоспалення Муси Мамута у відповідь на несправедливу дискримінаційну політику радянської влади до кримських татар, що не дозволяла повернення до Криму.В тому числі через можливу критику заходу за два дні Сеітмуратова отримала дозвіл на еміграцію. В січні 1979 року в Нью Йорку її зустрів Петро Григоренко (дисидент українського походження, засновник Московської та Української гельсінської груп, одним з перших правозахисників, який звернув увагу на утиски кримських татар).
Опинившись в США Сеітмуратова продовжила боротьбу ставши кореспонденткою радіостанції Голосу Америки, де російською, узбецькою та азербайджанською вела передачі, присвячені питанню кримських татар, їхньої мови, історії, культури і зокрема про їхнє винищення. Окрім цього вона брала активну участь у міжнародних конференціях, присвячених захисту прав людини, які проходили по всьому світу. Також взяла участь в трьох мусульманських конференціях, так, в Куала-Лумпурі вона виступала в національному кримськотатарському вбранні і була єдиною жінкою серед учасників.
У Відні на на конференції ОБСЄ в 1986 році в неї з собою були брошури щодо сприяння звільненню Мустафи Джемілєва, який тоді був ув’язненим в Магадані. Ці брошури отримали всі 35 міністрів закордонних справ, які брали участь в конференції. Вважається, що той період дав поштовх для звільнення політвязнів в срср. Після конференції Джемілєв був звільнений.
Протягом своєї діяльності Айше ханим зустрічалась зі світовими лідерамиі заручалась їхньою підтримкою, а в 1982 і 1988 була запрошена до Білого дому президентом Рейганом, таким чином ставши першою мусульманкою, яку було запрошено на аудієнцію з президентом.
Перераховане — тільки частина від її активної праці і досягнень. Багаточиленні публікації, зустрічі, спрямовані на підтримку народу і отримання можливості повернутись до Криму. Активно виступала за звільнення Юрія Османова, Решата Аблаева, Синавера Кадирова і інших учасників руху.
Після повернення до Криму Айше Сеітмуратова продовжує підтримувати кримськотатарську громаду, 22 лютого 2007 року Віктор Ющенко вручив їй орден “За Мужність” 1го ступеня, а ще в 2008 передбачила ймовірну окупацію Криму виступаючи в Києві. В 2014 давла заяву про те, що суб’єктність кримських татар може будуватись тільки в партнерстві з українським народом засудивши дії росії в Криму. Нині і досі проживає там і бере участь в благочинності.
Вєджіє Кашка
Вєджіє Кашка (Veciye Qaşqa) — ветеранка кримськотатарського національного руху, народилась в с.Ускут в 1934 р. Під час Депортації їй було 10 років.
В Ташкенті в 50х разом з її чоловіком Бекіром включилась до національного руху. В 1967 з указом, який знімав звинувачення з кримських татар однією з перших сімей, які направились до Криму була родина Вєджіє Кашка, в якої вже було 4ро дітей. Через це їхній сім’ї довелось пройти через дві депортації, оскільки селитись в Криму так і не дозволяли. По спогадам Вєджіє ханим в один з таких разів вночі їх розбудив прожектор, спрямований у вікно будинку, а виломавши двері і зв’язавши чоловіка всю сім’ю вивезли з Криму.
Після цього, вона зв’язалась з дисидентом Андрієм Сахаровим, і після цього родину прописали в с.Учкози (Кизиловці). В результаті їхній дім став місцем для проведення таємних зустрічей для кримськотатарських активістів, а сама Вєджіє ханим брала активну участь в усіх подіях, будучи символом народу на рівні з Мустафою Джемілєвим.
Після початку окупації Криму Вєджіє ханим підтримувала блокаду півострова. До своїх останніх днів ця сильна жінка ходила під будівлі судів в Криму щоб підтримати політв’язнів під час затримань і виразити незгоду з репресіями, що проживають кримські татари на своїй рідній землі зараз.
23 листопада 2017 року Вєджіє Кашка загинула. Під час затримки з іншими активістами, Вєджіє Кашка стало погано, активісти засвідчують, що силовики вдарили літню жінку прикладом, і замість вчасної медичної допомоги слідчі затримали в такому стані жінку поки заповнювали документи.
Зампіра Асанова
Народилась 26 квітня 1941 року в селі Bay Qıyat в інтелігентній сім’ї, її батько Асан був забезпеченим, і тримав овець, каракулів, коней. Мати Абіде Шерфе походила зі знатного роду Селямет Аджи, і мала гарну освіту. В сім’ї всього було 4ро дітей.
Після депортації, сім’я опинилась у Ферганській області, а з початком навчань Зампіра проявляла себе зацікавленою в різних діяльностях, і загалом дуже любила вчитись. Батьки розповідали дітям часто про рідний Крим. В 1958 році Зампіра ханим змогла вступити до московського медичного стоматологічного інституту.
21 червня 1967 року вона в числі 20 активістів Національного руху брала участь в зустрічі в кремлі, в якій брав на той час председатель кдб Андропов. Одразу після цього засідання у всіх учасників зустрічі виникли проблеми: на Асанову чекало звільнення, а також намагались помістити її в психіатричну лікарню. Того ж року її брата Паріха затримали та осудили на 2 роки, в результаті побоїв у в’язниці у віці 30 років він загинув.
Протягом своєї діяльності, вона була дуже активною в своїх поїздках щоб підтримувати зв’зок з різними ланками і активістами. Протягом цього часу вона завела дружбу з багатьма дисидентами, зокрема потоваришувала з Петром Григоренко. Ветеран національного руху Лютфі Бекіров зміг повернутись до Криму у 1968 році, загадує про те, що тоді багато активістів приїжджали привітати його родину, в тому числі Зампіра Асанова та Айше Сеітмуратова. В Криму з товаришами йому вдалось створити ланку ініціативної групи, і разом із Зампірою вони відвідували родини, яких було близько 250 на той момент, яким відмовляли у прописці в Криму, часто разом обговорювали питання про повернення національної автономії.
24 лютого 1968 року активісти і дисиденти радянського союзу направили листа до Будапештської наради комуністів і робочих партій, серед інших активістів цей лист, в якому в тому числі згадувались кримські татари підписала і Зампіра Асанова від імені народу. В посиланні ішлось про дискримінацію і нелюдські умови політв’язнів “…що особливо яскраво проявляються у питанні щодо кримських татар”.
6 червня 1969 року в москві, разом Решатом Джемілєвим, Енвером Аметовим, Айдером Зейтуллаєвим, Ібраімом Холаповим і дочкою правозахисника Петра Якіра вони розкрили транспарантами з гаслами “Комуністи, поверніть Крим кримським татарам!”, “Припиніть гоніння кримських татар”, “Свободу генералу Григоренко!”. За декілька хвилин їх затримали, відправили на допит и вислалі до областей звідки ті прибули.
Загалом вся сім’я Зампіри Асанової також активно підтримувала національний рух.
В 1985 році вона повернулась до Криму, пізніше через свою діяльність мала проблеми на роботі, і була вимушена звільнитись. Стала однією з тих людей, завдяки кому в Акмесджиті (Сімферополі) було встановлено пам’тник Петру Григоренко.
Про неї пам’ятають всі учасники руху і народ, і досі згадують її як Зампіра аптє (поважливе звернення до літньої жінки або звернення до старшої сестри), пам’ятають її героїзм і хоробрість. Дисиденти поважали її, а ті, хто знав її особисто згадують, що вона була дуже начитаною, завжди знала вихід з будь-якої ситуації, не боялась ніяких погроз радянської влади. Померла Зампіра ханим в Криму 16го січня 2014 року, а проводжали її сотні людей з усього Криму.
Інші публікації:
🔗Кримськотатарська мова: історія, нинішній стан, як допомогти зберегти.
Підписуйтесь на мої сторінки, щоб бути в курсі нових подій, а також дізнаватись більше про Крим: instagram telegram, або підтримайте на Buy me a coffee☕️
