З самого початку моєї зацікавленості кримськотатарською культурою та історією мені постійно траплялися світлини про татар Добруджі або добруджанських татар. Я не завжди звертала увагу на них, допоки одного разу не задумалася, хто це взагалі?
Я знала, що територію сучасного півдня України населяли татари, але не задумувалася про те, що територія розселення татар виходила далеко на захід від кордонів нашої країни. Мені стало цікаво ким є цей народ, ці люди. Коли вони там з’явилися, що вони весь цей час робили, чи пов’язані вони з кримськими татарами та яка у них була доля. Може вони і є тією частиною кримськотатарського народу, яка не зазнала змін та впливу російської та совєтської окупації. Може вони змогли зберегти все те, що кримські татари втратили після першої окупації Криму та подальших трагічних подій?
Саме тому в мене з’явилося бажання дізнатися, що таке Добруджа і хто такі татари Добруджі. В процесі вивчення цієї теми мені спало на думку, що це буде цікаво і для вас. Тому мені захотілося поділитися з іншими тим, що я знайшла.
Географія та назва
Добруджа (рум. Dobrogea, болг. Добруджа, тур. Dobruca), також відомий як Задунав'я, є історичним регіоном, який охоплює території колишніх болгарських, турецьких та румунських областей в Європі. Він розташований між нижньою течією річки Дунай та узбережжям Чорного моря. Північна частина Добруджі є частиною території Румунії, в той час як південна частина входить до складу Болгарії. Також мала частина Добруджі в дельті Дунаю є частиною України, включаючи острови Малий Татару, Великий Даллер, Малий Даллер, Майкан та Лімба.
Є багато версій походження назви регіону. Ось декілька з них.
Згідно з широко поширеною думкою серед вчених, термін "Добруджа", ймовірно, виник від турецької інтерпретації імені болгарського правителя XIV століття, деспота на ім’я Добротиця або Добротич. Про деспотат ми поговоримо пізніше.
Вчені XIX століття вважали, що назва означає "добрі землі" і походить від слов'янського "добро". Це походження суперечить звичайному опису Добруджі як сухої і неплідної землі у XIX столітті.
Але цю назву пояснюють як точку зору русинів/рутенів (українців), які вважали район дельти Дунаю у північній Добруджі значно кращим за степи на півночі.
Також була спроба поєднання слов'янського слова з татарським "буджак" ("кут"), таким чином запропонувавши етимологію "добрий кут".
Остання версія, яка мені траплялась, відповідає сучасним описам і притому пов'язана з болгарським терміном "добрице", що вказує на "скелясту та непродуктивну місцевість". За думкою румунських дослідників це слово може мати слов'янське похідне від тюркського "Bordjan" або "Brudjars", що асоціюється з тюркськими предками Південних Болгар. Цей термін також використовувався арабськими письменниками.
Татари в Добруджі
Історія цього регіону є дуже насиченою. Він був частиною різних державних утворень, його землями проходило та залишалось багато різних племен та етносів, як осілих так і кочових.
Але для мене, в першу чергу, цікавий період розселення тут татар (маю на увазі тюрків).
Як ви можете побачити на мапі, територія Добруджі є географічним кінцем Євразійського степу або, як його ще називають, Великого Степу, що є природним ареалом для кочових народів.
Першими відомими представники кочової культури на цих теренах були скіфи. Під час Великого переселення народів сюди почали приходити вже тюркські кочівники: гуни, булгари, печеніги, кумани(кипчаки) та інші.
Протягом 1094-1095 років, під керівництвом Тугора хана, західні кумани втрутилися у внутрішню боротьбу Візантійської імперії, збільшивши свою чисельність та отримавши значний вплив на Балканському півострові. Їхня армія пройшла через Добруджу, і отримала радісну зустріч на Балканах. Навіть балканські влахи (румуни) виступали як провідники та підтримували кипчаків. У 1199 році, під час нападу на Балкани, румуни північного Дунаю також об'єднались з куманами.
Але ми зупинимось на періоді панування Улусу Джучі або Улуг Орди (більш відомому як Золота Орда).
Тасін Джеміль (Tahsin Cemil), румунський історик татарського походження (в деяких джерелах вказано, що кримськотатарського), вказує, що навіть при тому, що татари відіграли ключову роль у історії південно-східної Європи, більшість місцевих істориків занижує їхню значущість, і це явище має місце й сьогодні. Однією з основних причин цього є те, що татар (тобто тюрків) часто плутають з монголами і через таке неправильне уявлення християнська церква століттями веде пропаганду проти татар. Румунські історики також ставляться до тем пов'язаних з татарами з певним упередженням. Значущою проблемою є недослідженість впливу татар та їхніх предків кипчаків (також відомих в українській історіографії як половців або куманів) на формування та подальший розвиток румунської нації та державності.
Особисто у мене немає досвіду навчання та проживання ані в Румунії, ані в Молдові, ані в Болгарії, проте декілька разів я стикалася з думкою деяких авторів про те, ніби історики в цих регіонах звертають мало уваги на історію татар, а часом і взагалі ігнорують її, що і досі залишає великі пласти татарської історії в Румунії недослідженими. Зі своєї сторони можу додати, що і у нас дуже мало уваги приділяють темі татар, тюрків і загалом кочових народів, які проживали в Причорноморських степах України. Люди, які закінчили українські школи в кращому випадку знають, що на цих теренах перебували греки, скіфи, Русь, монголо-татарське іго, а потім славетні православні лицарі-козаки захищали землі матеньки-України від набігів голих, босих татар з рогами та хвостами як у чортів. Вони з'являлися як якісь другорядні персонажі у комп’ютерній грі і нападали на Україну, а потім тікаючи розчинялись у тумані. Саме через такі міфи, через малу дослідженість, у нашому суспільстві є повна впевненість в тому, що на зміну грекам та скіфам прийшли слов’яни та заселивши ці території живуть тут і донині.
Під час пошуку інформації про татар Добруджі я знайшла дуже цікаві копії документу, за яким у 1944 році совєцька влада доручила Татарському обкому ВКП здійснити заходи щодо ліквідації популяризації історії Золотої Орди. По суті це була заборона на її дослідження та висвітлення реальних процесів які були пов’язані з нею, що з плином часу призвело до демонізації в очах населення совєцького союзу Улуса Джучі (Золотої Орди) ще зі шкільних парт. Ця тенденція зберігається на теренах розваленого совка по наш час.
Елемент кипчацької культури в Добруджі посилився після монгольських завоювань кипчацьких степів — Дешт-і-Кипчака, коли тисячі тюркських кочівників втікали від непереможної монгольської армії під командуванням Бату хана (хана Батия). Але треба зазначити, що хоча армія Улуса Джучі складалася з представників різних завойованих народів, більшість армії була з підкорених тюркських племен, які, по суті, билися під керівництвом монголів проти інших непідкорених тюрків.
Може здаватися, що територія Добруджі є апендиксом як в структурі Улуса Джучі, так і Великого Степу, але це не відповідає дійсності. У XIII столітті терени Добруджі завоював беклярбек (керівник області, внутрішнього улусу) Золотої Орди Ногай, який згодом тут і оселився біля міста Ісакча. Це була дуже впливова особа, яка навіть створила у 70-х роках XIII століття свій улус (державу) у складі Золотої Орди, від якої, по суті, залежали місцеві князівства/держави і навіть Руське королівство (хоча деякі джерела стверджують що це була форма союзу рівних держав, у якій улус Ногая був більш «рівним»). Саме місто Ісакча згодом стало адміністративним центром його улусу. Закріпившись тут, він здійснював походи на Угорщину, Молдову Польщу, Болгарію і Візантію. І навіть у 1273 році одружився з Євфросинією, позашлюбною донькою візантійського імператора. Він називав себе ханом, хоча мав титул беклярбека і за правилами не міг бути правителем. Також є відомості про те, що Ногай хан спільно з руськими князями робив походи на Польщу та на литовські племена і, як пишуть літописи, вони разом розоряли міста та землі, які були під владою литовців. А починаючи з 80-х років XIII століття, в європейських джерелах з'являються згадки про "скіфів Дунаю" ("paristrion skitleri"). Хан Тохта, якого Ногай поставив на престол Золотої Орди, пішов разом із синами Ногая війною проти свого покровителя. Десь у 1300-х роках славетний беклярбек помер від поранень.
У кінці XIII століття Болгарія була настільки слабкою через війни та смути, що в 1299 році Чака, який був сином Ногая, став правителем Болгарії. Але наступного року хан Тохта, який замінив Ногая, напав на Болгарію зі своїми військами. Під час повстання, очоленого Святославом (сином знесеного з трону царя Георгія I), Чака вбили і відправили його голову хану Тохта. Татари подякували болгарам за це і припинили насилля на їхніх землях, а також скасували податок.
У середині XIII століття, за часів правління хана Берке, місіонери з Центральної Азії впровадили іслам на території Добруджі. Імена цих мусульманських місіонерів збереглися до наших днів у назвах деяких міст Добруджі, таких як Баба-Даг (Баба Салтук/Мухаммад аль-Бухарі), Мачин (Баба Мачин), Ісакча (Баба Ісхак), Тулча (Баба Тулчи/Кулчи).
За даними деяких джерел, таких як трактат "Історія Сельджуків", який був завершений у 1424 році, можемо дізнатися що:
"Більшу частину часу в ілі Добруджі існувало 2-3 мусульманських міста і 30–40 тюркських кочових племен".
Той самий автор подав цікаві дані про період панування хана Берке в Улусі Джучі, що стосується Буджака (історична область на півдні України між гирлами Дунаю, Дністра та Чорним морем) і територій на сході:
"Довгий час землі від Криму і Чорної Богданії (Молдови) до вілаєта були територією Ісламу. У Чорній Богданії стоїть мечеть, яку пізніше невірні перетворили на хлів для свиней".
Адже, вже приблизно у 1370 році територія між річками Прут і Дністер, включаючи Буджак, була відокремлена від Золотої Орди і стала входити до складу Молдавської держави.
У другій половині XIV століття в районі дельти Дунаю з'являється нова татарська держава - Dominus Demetrius princeps Tartarorum. Н. Йорг, ідентифікуючи "Деметрія", повідомляє про існування Татарського ханства в Буджаку та Добруджі. Припускається, що столицею цієї татарської держави була фортеця Енісала (Йені Сала або Йені Сила), що знаходилася близько від Бабадага. До кінця того ж століття назва "татарська сторона" на короткий час з'явилася в титулі воєводи Валахії. З цього випливає, що до кінця XIV століття, коли османи почали входити на землю Добруджі, тут вже присутні були мусульмани-татари.
