Визначення часу весілля та обмеження щодо його проведення
У кримських татар весілля зазвичай відбувалося восени або взимку — після завершення сільськогосподарських робіт. Весілля зазвичай тривало від чотирьох до десяти днів. Категорично заборонено було організовувати весілля під час священного місяця посту Рамадан — ця заборона зберігається й донині. А також у другий та одинадцятий місяці мусульманського календаря.
Субота вважалася поганим днем для проведення святкувань, також весілля не починали у пʼятницю, оскільки цей день у мусульман вважається великим святом і присвячується молитвам. У разі смерті близького родича весілля переносили: при смерті молодої людини — щонайменше на рік, а похилого віку могли скоротити жалобу до шести місяців за згодою родичів.
У минулому між сватанням і весіллям часто минав рік або навіть більше, це було пов’язано з молодим віком наречених і значними витратами з боку родини нареченого, зокрема на будівництво житла. Так як основні весільні витрати лежали на сімʼї хлопця, внесок у майбутнє господарство могли зробити й інші близькі родичі, зокрема, дядьки та тітки. Нині термін між сватанням і весіллям значно скоротився, в середньому чекають лише кілька місяців.
Ближче до дати весілля наречений через сватів дізнавався, чи родина дівчини готова до святкування. У разі згоди призначали точну дату й починали підготовку.
Після завершення всіх приготувань починали запрошувати гостей на весілля. Традиційно цим займався спеціально найнятий чоловік (крим. dellâl, toy çağırıcı). Йому зав’язували на руку рушник і вручали список із іменами всіх родичів і знайомих, яких слід було запросити. Зазвичай на весілля кликали все село. Існують також згадки, що колись гостей запрошував сам наречений.
Особливості святкування весілля на стороні нареченої: кримськотатарський обряд qına gecesi, зміна зачіски дівчини
Весілля святкували окремо в домі нареченої та нареченого. На традиційному кримськотатарському весіллі молоді чоловіки, жінки, старі та поважні гості святкували в окремих приміщеннях. Брати участь у весільних обрядах мали право лише юнаки та дівчата, які досягли шлюбного віку. Присутність дітей на весіллі вважалася недопустимою.
У перший день весільних святкувань відбувалися оглядини приданого молодої. Цього дня всі підготовлені молодою речі, а також подарунки від молодого, розкладали й розвішували у кімнаті ciyez ev. Подивитися на придане приходили як родичі нареченої, так і гості з боку молодого. Упродовж усіх церемоній кімната залишалась відкритою для всіх охочих, однак кожен відвідувач мав залишити грошову пожертву або прикрасу — на користь нареченої.
У степових районах Криму весілля і на стороні дівчини, і в домі нареченого розпочиналося вранці з колективної молитви (крим. toy duası), у якій брали участь старші родичі та шановані сусіди. Після молитви гостей частували за святковим столом, лунала музика та відбувалися танці. Після завершення офіційної частини старші чоловіки розходилися, а ввечері до святкування долучалися молоді чоловіки, жінки та неодружена молодь.
Ввечері другого дня весілля, а іноді й у перший день святкувань, у домі нареченої проводили обряд прощання з дівоцтвом та обрядове фарбування нареченої хною (крим. qına gecesi, що означає “ніч хни”). Цей звичай символізував перехід дівчини до нового статусу. Зазвичай після цього обряду, наступного дня або через день, наречену перевозили до дому молодого.
На фарбування нареченої хною запрошували незаміжніх подруг нареченої та кількох одружених жінок, які й здійснювали сам ритуал. Присутні були також свахи з боку нареченого. Обряд фарбування хною відбувався або в домі нареченої, в окремій кімнаті з приданим, або в лазні (крим. amam). У приміщення ніхто не мав право заходити, крім жінок та близьких родичів-чоловіків.
Спочатку родичка виводила дівчину з-під завіси (крим. perde) та садила її поруч із старою жінкою, голову дівчини клали або на подушку, або на коліна жінки, яка сиділа поруч. В цей час сваха від молодого клала їй на голову золоті монети й трохи хни, вітаючи з новим етапом життя.
Хну наносили в спеціальний спосіб на волосся, руки, іноді ноги. Зазвичай розфарбовували перші фаланги всіх пальців та наносили певні зображення у вигляді простих геометричних фігур на долоні та зовнішню поверхню рук.
Після фарбування пальці загортали обрядовими хустками, а в долоні клали дві золоті монети, які згодом як плату забирала жінка, яка здійснювала фарбування.
Залишки фарби наносили на руки та волосся неодружених подружок молодої, щоб і в них якомога швидше відбулося весілля. Під час фарбування хною виконувалися обрядові пісні та танці.
Крім кримських татар, обряд фарбування нареченої хною був поширений також в кримських греків та караїмів, і потрапив в Крим разом із поширенням іранської культури. Перша згадка про хну в Криму датується 1302 роком і міститься в половецькому фольклорі, який увійшов до збірки Кодексу Куманікусу. У багатьох народів хна вважалася магічним засобом, що мав захищати жінку від злих духів і лихого ока.
Завершальний день весільних святкувань у домі нареченої мав особливе ритуальне значення. У цей день дівчину відводили до лазні, де проводили обрядове омовіння та зміну зачіски з дівочої на зачіску заміжньої жінки (іноді зачіску змінювали в день фарбування хною). Після омовіння нареченій під музику обрізали по одному пасму волосся обабіч чола (крим. zülüf, zilif, zelif) завдовжки 6–10 см, які іноді завивали. Основну частину волосся заплітали в дрібні косички або залишали розпущеною. Ці пасма стали традиційною ознакою одруженої жінки в кримських татар, і таку зачіску жінка мала носити впродовж усього свого заміжнього життя.
В деяких селах зміна зачіски дівчини відбувалася в домі нареченого після або перед першою шлюбною ніччю. Нареченій обрізали локони її близькі свахи, а вже потім виводили знайомитися із родиною молодого. Вранці після весілля свекруха розчісувала й заплітала волосся невістки.
Традиційний весільний одяг кримськотатарської нареченої
Окремо хочеться розповісти про особливості одягу кримськотатарської дівчини. Засватана дівчина носила сукні червоних відтінків. У весільному одязі нареченої також домінували червоні кольори.
До початку ХХ ст. у кримських татар існувала традиція виготовлення основних елементів весільного одягу після здійснення ağır nişan. Відповідно до цієї практики весільний костюм шили саме з тих тканин і матеріалів, які наречений дарував нареченій.
У день весілля наречена обов’язково вдягала традиційний кримськотатарський жіночий головний убір altın fes, прикрашений рядами золотих монет, які перед весіллям дарував наречений. Поверх феса накидали легке прозоре лицеве покривало ferece / marama із тонкої тканини, вишитої золотими та шовковими нитками. Також мені траплялися назви pullı çere / fırlanta.
Завершував образ особливий весільний головний убір duvaq — покривало з загостреним кінцем, що спереду закривало обличчя, а ззаду сягало п’ят. В пізнішій традиції duvaq замінювали великою хусткою poşu.
З прикрас одягали нагрудник köküslik, намисто qaside у вигляді металевих підвісок-амулетів трикутної, квадратної та циліндричної форми. Важливою деталлю весільного вбрання був пояс нареченої yipişli quşaq.
Мусульманський шлюбний обряд нікях: ключова церемонія кримськотатарського весілля
Головною релігійною частиною весілля був мусульманський шлюбний обряд нікях (крим. nikâh). Його зазвичай проводили на другий або третій день весілля в домі батьків нареченої, перед тим як дівчину перевозили до родини молодого. Під час церемонії наречена мала бути одягнена в спеціальне весільне покривало nikâh marama, яке дарувала їй майбутня свекруха. Імам тричі запитував дівчину про згоду на шлюб: на перші два запитання вона традиційно мовчала, а на третє відповідала згодою або ж починала ридати — це сприймалося як знак згоди. Повне мовчання й на третє запитання вважалося відмовою.
Відповідно до шаріату, обов’язковою умовою укладення шлюбу в мусульман є виділення з боку нареченого певної суми грошей або майна — махр. Сума грошей була попередньо обговорена й офіційно фіксувалася імамом в актових книгах.
Після проведення обряду нікях наречену накривали покривалом, приховуючи обличчя — з цього моменту її не мав права бачити ніхто, окрім чоловіка, до першої шлюбної ночі. Зазвичай нікях був завершальним етапом весільних церемоній на боці дівчини, після чого її урочисто перевозили до родини нареченого.
Нині серед кримських татар популярно проводити нікях у мечетях.
Завершальний етап весільних обрядів у домі нареченої. Значення ролі брата і дядька в кримськотатарському весіллі
Самостійним етапом весільних обрядодій, що завершував святкування в домі нареченої, був етап переїзду молодої в дім молодого, який поділявся на кілька підетапів: підготовку до переїзду дівчини в дім молодого, прощання нареченої з ріднею та власне саму церемонію перевезення молодої в дім нареченого.
Прощання нареченої з родиною відбувалося приблизно однаково в усіх регіонах Криму. Дівчину виводили до кімнати, де її чекали батьки. Спершу вона прощалася з матір’ю, співаючи сумні наспіви про свою тяжку долю, а разом із нею плакали її подруги. Потім заходив батько, і сцена повторювалася — молода співала тужливі куплети, батько відповідав їй схожими словами. Далі дядько, батько або брат молодої одягав дівчині на талію срібний пояс yipişli quşaq. У степових районах замість пояса батько перев’язував дівчині поперек великою хусткою, яку жінка потім зберігала все своє життя як оберіг та як родинну реліквію.
Цікаво, що в архаїчних тюркських суспільствах саме дядько по матері (крим. dayı) вважався головним наставником, захисником і вихователем дитини. Вплив цього суспільного устрою зберігся і в традиційних весільних обрядах кримських татар. Зокрема, дядьки молодят зі сторони матері активно брали участь у шлюбних церемоніях, тоді як роль батька була більш стриманою та формальною. До того ж дядьки обов’язково долучалися до підготовки приданого нареченої.
Важливу роль у весільних обрядах відігравав і рідний брат нареченої. Він навіть мав право відмовити представникам нареченого під час сватання і на його думку завжди зважали. Брату молодої від родини нареченого завжди дарували щедрий подарунок. Під час весільних церемоній саме рідний брат мав обов’язок переносити сестру на руках з батьківського дому до підводи, а потім з підводи до дому молодого. Іноді цю роль виконував дядько, або, якщо не було жодного близького родича-чоловіка, дівчина перед цим браталася з якимось хлопцем. Крім того, молодший брат нареченої відповідав за доставлення її Корану до дому нареченого.
