Навіть якщо питання історичної справедливости чи співчуття не є для вас вирішальними, й ви не розумієте бажання кримських татар, кримчаків та караїмів мати власну національно-територіальну автономію у складі унітарної України, у вас є щонайменше кілька причин її підтримати.

Дискусії довкола деколонізації назв в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі часто наштовхуються на застереження: мовляв, залишаться тільки кримськотатарські топоніми, запанує “тюркська монополія”, яка витре античну, грецьку, готську чи українську спадщину.

Як обіграти імперію на її ж правовому полі? Для караїмських і кримськотатарських еліт відповіддю став точний розрахунок і прагматичне використання російського законодавства. Прийняти правила самодержавства, аби врятувати власну громаду, — такою була ціна впливу в Криму.

На межі XX та XXI століть культурний ландшафт Криму став живильним середовищем для конспірологічних мітів. Найбільш резонансним із них стало твердження про існування “кримських підземних пірамід”, сконструйоване відставним капітаном Віталієм Гохом.

У дискусіях про майбутній статус півострова інколи лунають пропозиції повернутися до ситуації 1996 року — моменту ухвалення Конституції України, яка юридично закріпила статус АРК унаслідок вимушеного компромісу.

Чи знаєте ви, що в Україні є три Ялти? Два Старих Крима? Гурзуф та Урзуф? Багатир і Богатир? Це не випадковий збіг і не топонімічна містика, а зафіксований у просторі слід насильницького переселення 1778 року.

У дискусіях довкола деколонізації кримської топонімії регулярно виринає один і той самий псевдоісторичний аргумент — звинувачення кримських татар у “знищенні” античної спадщини півострова.

Завдяки тому, що прагматична частина еліт зуміла переступити через інерцію ворожнечі, на порубіжжі між Дунаєм і Доном постала мережа козацьких автономій під захистом кримського хана — від Ханської України до Олешківської Січі та Прогноївської паланки.

Екранізація “Одіссеї” Нолана поновила давню дискусію про те, де саме розгорталися події Гомерового епосу. Цю поему можна назвати найдавнішою ментальною картою занотованого еллінами світу.

Сьогодні, коли йдеться про деколонізацію Криму, у патріотичному середовищі регулярно виникає щира, але небезпечна ілюзія: “Навіщо повертати складні історичні назви, якщо можна назвати селища й міста на честь генералів Армії УНР чи сучасних героїв російсько-української війни?”