Ранньомодерний Крим (XV–XVIII століття) був унікальним політико-географічним та культурним перехрестям, де зійшлися традиції Середземномор’я, Великого Степу та Османської імперії.
Аналіз міст, містечок та сіл ранньомодерного Криму розкриває не лише їхню адміністративну класифікацію, але й відображає складну взаємодію ключових факторів: політичної ваги (Бахчисарай як столиця, Акмєсджит як резиденція калга-султана, другої особи в ієрархії Ханства), економічної функції (торгові порти Ґьозлєвє та Кєфє), військового значення (фортеця Ор-Капу), а також етноконфесійної (поділ на маалє, окремі квартали для мусульман, православних, вірмен, юдеїв і караїмів, ромів) і родової структури суспільства.
Цей текст присвячений детальному дослідженню типології та функціональних особливостей населених пунктів Криму, розкриваючи, як вони діяли в єдиній економічній системі на перехресті кочових традицій і міжнародної торгівлі.
Політико-адміністративний устрій Криму
Кримське Ханство займало більшу частину півострова, охоплюючи степову та гірську частини. Воно сформувалося у 1441 році як незалежний уламок Улусу Джучі (Золотої Орди), коли місцева знать (беї) обрала першим правителем Хаджи I Ґерая, започаткувавши династію Ґераїв. Це сталося на тлі занепаду Великої Орди та становлення кримськотатарського етносу.
Проте, вже у 1475 році Ханство потрапило у залежність від Османської імперії. Саме тоді османський султан Мехмед II Фатіх завоював генуезькі колонії на південному узбережжі та князівство Феодоро у гірській частині півострова. Ці володіння були безпосередньо інкорпоровані до імперії як окремий еялет (основна адміністративна одиниця Османської держави), центром якого стало Кєфє.
Такий устрій зберігався до кінця XVIII століття. У 1774 році хан Сахіб II Ґерай своїм указом включив санджак Кєфє до складу Кримського Ханства, таким чином вперше об’єднавши Крим у складі однієї держави. Це було наслідком Кючук-Кайнарджийського мирного договору, який завершив російсько-турецьку війну. Він передбачав виведення османських військ з Криму та передачу османських фортець (Кєфє, Баликлава, Єні-Калє, Кєрич) у юрисдикцію хана. Проте, дві з них, Єні-Калє та Кєрич, вже тоді опинилися під військовим контролем російської імперії.
Житлова забудова: принципи планування та система маалє
Більшість поселень гірського та передгірного Криму розташовувалися на залишках давніх укріплень та городищ. Проте, з поширенням ісламу у XII–XV століттях, архітектурно-планувальна організація поселень суттєво змінилася. Поселення набували чіткого центричного характеру. Центр, у якому розташовувалися всі культурно-громадські споруди (мечеті, медресе, базари), формувався переважно на перетині головних вулиць, наприклад, у місті Ґьозлєвє.
При цьому головним критерієм вибору місця залишався природно-кліматичний фактор, як, наприклад, у селі Коккоз, де композиційною віссю виступала річка.
Містоформувальним фактором у містах виступали дороги та стежки, що вели до води, садів чи пасовищ, створюючи сітку вулиць, яка здавалася хаотичною павутиною. Однак ця мережа була насправді раціональною, оскільки забезпечувала найкоротший шлях мешканців до місць частого відвідування. Функціональний поділ чітко розмежовував житлову, виробничу та торговельну зони.
Міста, містечка та великі села складалися з маалє (maalle) — кварталів. Вони мали іррегулярне планування, не мали явних кордонів, але майже в кожному з них була мечеть або храм.
На них впливало те, що населення Криму поділялося на основні релігійні громади, або міллети: мусульманську, православну, юдейську/караїмську та вірменську. Окремо також існували чисельні ромські громади. Такий поділ створював окремі маалє для кожної громади.
Головними будинками у структурі міської забудови міст виступали палаци, мечеті, медресе, мектеби, базари та інші громадські установи. Соборна мечеть, яка була практично у всіх містах Криму, була не лише осередком ідеологічної концепції ісламу, а й найважливішим індикатором процвітання держави.
Зі зростанням міст з'являлися малі мечеті, які ставали центром окремих кварталів. У немусульманському маалє центром був храм або церква. Кожне маалє являло собою мікрорайон і мало певний комплекс громадських установ, що становили невіддільну частину житлового кварталу ранньомодерного міста.
Відповідальними в маалє були всі жителі, а імам чи муедзин виступали сполучною ланкою між державою та мешканцями того чи іншого кварталу. Це забезпечувало високий рівень самоврядування та внутрішньої ідентичності в межах великих міст.
У плануванні житлових ділянок існував чіткий поділ функціональних зон. Будинок був винятковим місцем "домашнього вогнища", огородженим від сторонніх. Оскільки худоба цілий рік перебувала у стаді під наглядом чабана, господарські будівлі для неї на подвір’ї, як правило, були відсутні.
Якщо голова родини був ремісником чи торговцем, його лавка завжди знаходилася окремо на головній вулиці або базарі, а не при будинку. Двоповерхові будинки часто мали широкі черепичні навіси – “сачахи”, і верхні поверхи, що виступали, що економило дефіцитну територію в умовах складного рельєфу.
Щоб підтримувати санітарний стан, тала та дощова вода відводилася спеціальними річищами або мощеними дорогами, які мали ухил до центру.
Характерною особливістю міської забудови була сувора приватність: будинки та двори відмежовувалися від вулиці високими кам’яними стінами. Водночас внутрішні дворики, попри зовнішню ізольованість, часто з’єднувалися між собою хвіртками, що дозволяло жінкам пересуватися містом (наприклад, ходити на базар чи до сусідок), уникаючи центральних вулиць.
Класифікація поселень
Кримські поселення ділилися за ієрархією: шехір (великі міста), кент / касаба (містечка та селища) та карійє / сала / кой (села).
Шехір
Шехір (şehir, сучасне şeer — “місто”) було великим містом, яке виконувало функції політичного, економічного та культурного центру. Вони відрізнялися наявністю адміністративного центру, великих ринків, розвинених ремесел та монументальної архітектури.
Прикладами таких міст в Кримському Ханстві були Бахчисарай, Акмєсджит, Карасувбазар, Ґьозлєвє/Кєзлєв та Ор-Капу, а в османському санджаку Кєфє власне його центр — Кєфє. Надалі ці міста стануть центрами каймаканств Кримського Ханства.
Що цікаво, ця назва також зберігалася і в надазовських греків, яких російська армія насильно переселила з Криму. Вони так називали Маріуполь — Шеєр, урумською “Місто”.
Бахчисарай
Бахчисарай став столицею Кримського Ханства з 1532 року. Він був резиденцією хана, а також адміністративним та політичним центром держави. Місто стало центром ремесла та торгівлі, де продавалися пшениця, вино, продукти тваринництва, риба та ремісничі вироби.
Перенесення столиці з Солхата до Салачика, а згодом й до Бахчисарая, символізувало стратегічну зміну — від успадкованих від Золотої Орди міст до нових центрів династії Ґераїв. Наявність Ханського палацу, Великої та Малої ханських мечетей, мавзолеїв та фонтанів свідчить про його статус як культурного та архітектурного центру.
Кількість маалє в Бахчисараї приблизно оцінюють у 32-34. Мандрівник Евлія Чєлєбі повідомляв про 1100 крамниць і безліч товарів, що підкреслює його комерційне значення. У середині XVII століття місто нараховувало близько 2000 будинків, до третини з яких належали урумській громаді. У місті були також ромське та вірменське маалє.
У 1736 році Бахчисарай був майже вщент спалений російською армією під командуванням Христофора Мініха, а збережені донині споруди Ханського палацу були зведені під час його відбудови у 1740-х–1750-х роках.
Акмєсджит
Якщо Бахчисарай був столичним містом із резиденцією правителя, то другим містом з адміністративним статусом та палацом другої особи держави — калга-султана, — було місто Акмєсджит (Сімферополь). Точна дата заснування міста невідома, це сталося приблизно наприкінці XV століття.
За однією з версій, Акмєсджит виріс із золотоординського селища, розташованого на жвавому торговому шляху, що пов'язував у XIV столітті два золотоординські міста — Солхат та Кирк-Єр. Ймовірно, своїм виникненням та швидким зростанням Акмєсджит завдячує хану Менглі I Ґераю. Саме він засновує посаду калга-султана й визначає йому резиденцію у цій місцевості.
За даними Евлії Чєлєбі, в місті було вісім кварталів, воно налічувало понад 1800 будівель, 5 мечетей, 2 медресе, 3 заїжджих двори, 200 торгівельних яток. Окрім того, палац калга-султана, який також мав свою мечеть, теж можна рахувати окремим кварталом.
До кінця XVIII століття Акмєсджит був традиційно сформованим населеним пунктом із малоповерховою забудовою (бутовий камінь на глині, черепичні дахи). Культові споруди, як-от Кебір-Джамі, зводилися з білого тесаного каменю на вапняному розчині, формуючи мальовничі домінантні осередки.
Ґьозлєвє/Кєзлєв
Ґьозлєвє/Кєзлєв (Євпаторія) був укріпленим містом, збудованим у 1478 році. Згодом він став основним портом ханства і, за деякими відомостями, перевершив за економічним значенням навіть його столицю. Підйом Ґьозлєвє свідчить про зміщення економічних пріоритетів. Якщо Бахчисарай був символом внутрішньої, культурної влади, то Ґьозлєвє став центром зовнішньої торгівлі, відображаючи синергію між Ханством та Османською імперією.
У середині XVII століття, за повідомленням Евлії Чєлєбі, у місті було 24 мечеті, 5 лазень, 11 ханів (караван-сараїв), з них 3 у вигляді фортець із залізними воротами, вежами й бійницями, 2 медресе, 3 теккіє дервішів (обителі суфійських аскетів), 7 джерел свіжої води. Загалом у місті було 43 маалє, серед них були два ромських та одне вірменське.
Місцевий порт вміщав до тисячі суден. Місто було ключовим зерновим хабом для експорту кримського хліба та важливим центром соляного промислу, оскільки видобуток солі на прилеглих озерах формував значну частину його багатства, окрім традиційної торгівлі худобою.
Карасувбазар
Наступне місто Кримського Ханства – Карасувбазар (Білогірськ) – досить докладно описане у мемуарах турецького мандрівника XVII століття Евлії Чєлєбі. Станом на 1666 рік в ньому було 28 мечетей та 32 маалє, шість медресе та вісім шкіл, чотири текіє, понад сотня млинів, чотири бані, 10 кав’ярень, 40 винних лавок та сім ханів.
Завдяки своєму вигідному розташуванню, Карасувбазар перетворився на головний сухопутний торговий хаб Криму, де регулярно проводилися найбільші ярмарки та гуртові торги. Тут торгували продуктами тваринництва, ремесла та імпортними товарами з Азії, що підкреслювало його "внутрішню" економічну вагу.
Політична вага міста була настільки високою, що воно було центром володінь могутнього роду Ширін, а у 1736 році, після руйнування Бахчисарая російськими військами під командуванням Мініха, хан Фетіх II Ґерай тимчасово переніс сюди столицю Кримського Ханства.
Ор-Капу
Ор-Капу (Перекоп) був стратегічною фортецею, що контролювала вузький перешийок, який з'єднує Крим з материком. Це місто мало особливий статус і контролювалося безпосередньо ханською родиною.
Ор-Капу був у першу чергу фортецею, однак за даними Евлії Чєлєбі, в його пригороді було дванадцять мечетей, що відповідає дванадцяти мусульманським маалє. Окрім них, були й християнські, адже до заснування у 1736 році сусіднього Ермєні Базару в місті проживало багато урумів та вірмен.
Оборона фортеці базувалася не лише на стінах, а й на глибокому рові, який контролював увесь сухопутний трафік на півострів. Крім того, саме тут проходив митний контроль, що робило місто важливим джерелом доходів Ханства.
Економічний успіх Кримського Ханства значною мірою ґрунтувався на чіткій спеціалізації його міських центрів. Якщо Ґьозлєвє (Кєзлєв) став ключовим "зерновим портом" для експорту та морської торгівлі, то Карасувбазар функціонував як головний сухопутний торговий хаб і внутрішній накопичувач ресурсів. Саме сюди з навколишніх сільських поселень та степових володінь надходили основні продукти тваринництва, шкіра, вовна та сир.
Таким чином, міста Кримського Ханства були органічними адміністративними та економічними центрами, де перетиналися інтереси хана та місцевих беїв. На противагу ним, османські володіння представляли інший тип урбанізму, сфокусований на прямій торгівлі та військовому контролі узбережжя, найкращим прикладом реалізації якого є Кєфє.
Кєфє
Кєфє (Феодосія), колишня генуезька Кафа, була захоплена Османською імперією у 1475 році. Османи використовували назву Кєфє, тоді як у міжнародній торгівлі та ранніх європейських документах часто зберігалася генуезька назва Каффа.
Цей лінгвістичний симбіоз підкреслював, що місто функціонувало як справжній торгівельний хаб на перехресті культур, де сходилися традиції Середземномор’я, ісламського світу та Чорноморського регіону.
Кєфє стало головним портом і адміністративним центром османських володінь у Криму. Це місто було важливим торгівельним хабом, що служив кінцевою точкою Шовкового шляху та був відомий своїм великим ринком рабів.
Така міжнародна роль вимагала особливої організації: поблизу міста ще з генуезьких часів функціонував карантин, який контролював прибуття товарів і людей з метою запобігання поширенню епідемій, що було типовим для великих середземноморських портів.
Адміністративно Кєфє був резиденцією паші (голови), який управляв еялетом, і мав свого каді (головного суддю), що забезпечувало прямий османський військово-бюрократичний контроль, незалежний від ханського двору.
Населення міста було мультикультурним, що відображало його міжнародну комерційну роль, включаючи кримських татар, урумів та румеїв, вірмен, кримчаків та євреїв. Кєфє є прикладом османського şehir, економічна функція якого домінувала над політичною. За даними Евлії Чєлєбі, у місті було 80 мусульманських маалє, а з кварталами вірмен, православних, юдеїв та ромів їхня кількість сягала 120.
Кент / касаба
Кент (kent — “місто”) та схожий термін касаба (qasaba — “селище”) використовувалися для позначення поселень, які, не маючи статусу повноцінного міста, відігравали важливі спеціалізовані ролі: адміністративні (як колишні столиці), військові (фортеці) або регіональні торгівельні центри. Ця категорія є найбільш гнучкою, відображаючи динаміку політичного та економічного життя півострова.
Історичні та релігійні центри
Солхат, відомий також як Ескі-Кирим (Старий Крим), був першою столицею Золотоординського Криму, а також важливим мусульманським центром ще з XIII століття, про що свідчить наявність мечеті хана Узбека. Хоча згодом Солхат втратив політичний статус, він зберіг своє культурне та релігійне значення, що дозволяє класифікувати його як şehir раннього періоду. Його історична топографія, включаючи великі мусульманські кладовища, відображає його минулий статус як столиці.
В епоху розквіту Золотої Орди Солхат порівнювали з Дамаском і Каїром. Після руйнувань під час ординських усобиць він занепав і більше не відновив свого столичного блиску.
Ескі-Юрт в епоху Золотої Орди мав характер великого міського поселення, розташованого на важливому торговому шляху. Про значні масштаби свідчить наявність найбільшого і найдавнішого в західній частині Криму мусульманського кладовища Кірк-Азізлера (XIV–XV століття).
Вважається, що в ранній період Кримського ханства Ескі-Юрт міг використовуватися як ставка перших кримських ханів поряд із розташованою неподалік фортецею Кирк-Єр. Однак, після заснування Бахчисарая у 1532 році, Ескі-Юрт втратив адміністративний та економічний статус, ймовірно, тоді й отримавши свою назву — “стара ставка”.
Азіз — невелике поселення, відоме виключно як мусульманський культовий центр, священне місце. Воно включало гробниці ханів (дюрбе) та текіє — монастир дервішів, що робило його важливим місцем паломництва і підкреслювало духовну роль певних локацій поза адміністративними столицями. Перша згадка Азіза як священного місця зустрічається в “Описі Криму” Мартіна Броневського 1579 року.
Кирк-Єр (пізніше Чуфут-Калє) був однією з перших фортець та опорних пунктів династії Ґераїв, а після перенесення столиці до Бахчисарая він став відомим як “юдейська фортеця”. Ця зміна статусу демонструє динамічність адміністративної класифікації. Містечко перетворилося на головний духовний та інтелектуальний центр караїмів, де знаходилися найважливіші кенаси (караїмські храми) та функціонувала друкарня.
Салачик був невеликим, але стратегічно важливим поселенням. Тут знаходилась перша ханська резиденція, а також медресе Зинджирли — одне з найстаріших освітніх установ Криму. Навіть після перенесення столиці до Бахчисарая, Салачик зберіг своє значення. Він слугував меморіальним та сакральним центром династії Ґераїв завдяки розташуванню тут родових дюрбе та важливих духовних установ. Його роль була радше історичною і духовною, ніж адміністративною.
Майрум (також відоме як Мар'ям-Дерє) також розташовувалося неподалік від Бахчисараю. Воно було відоме своїм Успенським монастирем, що був важливим християнським центром. Монастир слугував центром релігійного життя для православної громади й був символом співіснування різних культур у регіоні.
Мультикультурність Криму підкреслювалася й звуковим ландшафтом: у той час, як із мінаретів Ханського палацу Бахчисарая лунали заклики до молитви, у Майрумі поруч можна було чути дзвін із Успенського монастиря, а у сусідньому Чуфут-Калє домінували звуки караїмського богослужіння.
Торгівельні центри
Бєльбєк (Фруктове) розташовувалося у стратегічно важливій долині річки, яка вела до західного узбережжя. Особливістю цього поселення була його етноконфесійна структура: ймовірно, значну частину населення складали караїми, про що свідчать хроніки 1633 року, де згадуються “жидівські Бєльбєки”, розграбовані запорозькими козаками.
На узбережжі Каркінітської затоки існували поселення Акмєсджит Ліман та Шейхлар, які згодом злилися у містечко Акмєчит (Чорноморське), яке, попри малонадійну гавань, відігравало роль важливого прибережного пункту. За свідченнями Евлії Чєлєбі, поселення у цьому районі були безводними та безлісими, будинки зводили із земляної цегли та гною, а для опалення використовували гній.
Окремим типом поселення, що винило на стику військової стратегії та торгівлі, було Ермєні Базар (Армянськ). Його поява була безпосередньо пов'язана зі стратегічною фортецею Ор-Капу й руйнуваннями, спричиненими російськими військами у 1736 році. Після штурму Ор-Капу значна частина його жителів, переважно вірмен та урумів, переселилася сюди, заснувавши нове поселення, яке отримало назву Ермєні Базар (вірменський базар) чи Єні Базар (новий базар).
Містечко швидко перетворилося на важливий торговий та економічний хаб, що функціонував як кінцевий пункт Чумацького шляху. Воно спеціалізувалося на гуртовому збуті овечих шкур, вовни та солі, що видобувалася в навколишніх озерах.
Мультикультурний статус поселення зберігався і в пізній період: тут, окрім кримських татар, вірмен та урумів, існувала значна караїмська громада. Цей приклад ілюструє, як комерційна необхідність та міграція населення, спричинена війнами, формували нові адміністративні та етноконфесійні центри на півострові.
Портові містечка та спеціалізовані центри Південного узбережжя
Сюди входять незначні за розміром, але дуже давні й свого часу дуже важливі османські портові містечка, такі як Судак, Баликлава та Інкерман.
Баликлава (Балаклава) була важливим портом та військовою базою. Над містом височіла генуезька фортеця Чембало, яку османи укріпили для власного захисту. Унікальна вузька бухта надавала ідеальний природний захист, роблячи місто найзахищенішою гаванню для османського флоту в західній частині еялету. Крім військової ролі, Балаклава була ключовою базою для рибальства (особливо лову скумбрії), що було важливим джерелом продовольства для османських гарнізонів.
Інкерман був містечком навколо печерного монастиря та укріплення Каламіта. Окрім стратегічного значення, він був відомий своїми каменоломнями. Видобуток білого інкерманського каменю забезпечував будівельним матеріалом не лише місцеві фортеці, але й активно використовувався для будівництва в Бахчисараї та османських містечках узбережжя, що підкреслює його економічну роль як сировинного центру.
Алушта у 1475 році, після завоювання османами, втратила своє значення як фортеця, перетворившись на невелике містечко. Вона, як і раніше, контролювала важливий Ангарський перевал, що з'єднував Південний берег із передгір'ям, забезпечуючи їй локальне адміністративне значення як пункту контролю комунікацій та збору мита.
Судак був важливим портом під владою Османської імперії. Головною його особливістю була добре збережена Судацька фортеця. Попри те, що Судак занепав як міжнародний торговий центр у порівнянні з Кєфє, він залишався важливим регіональним центром виноробства та виробництва фруктів, підтримуючи локальну економіку Південно-східного Криму.
Кєрич (Керч) був важливим транзитним пунктом для торгівлі з Черкесією та Азовським узбережжям, виконуючи подвійну військово-торгівельну функцію. Його фортеця захищала Керченську протоку, що була ключовою для контролю судноплавства між Чорним і Азовським морями. Навколо фортеці проживало понад 1,5 тисячі мешканців, переважно кримських татар. У XVII столітті в Кєричі діяло п’ять мечетей, а протягом XVIII століття околиці міста розрослися ще на три квартали (маалє).
Міста-фортеці
Наявність постійного військового гарнізону надавала цим укріпленням статус, що часто перевищував їхній розмір чи економічне значення.
Арабат-Калє — вперше згадується у XVI столітті, перекривала шлях до Криму по Арабат-Белі (Арабатській Стрілці). Це була ключова фортеця східного узбережжя, призначена для захисту від нападів з Азову та Донських казаків. Мандрівник Евлія Чєлєбі описував Арабат як "воістину надійну і могутню" фортецю з окружністю у 150 кроків, яка мала гарний склад зброї, начальника та 150 секбанів (солдат).
Окрім військової функції, Арабат був також важливим адміністративним центром. Він слугував центром однойменного кадилика – судово-адміністративного округу, до складу якого входило 49 сіл.
Єні-Калє — фортеця, збудована Османською імперією на Керченському півострові на початку XVIII століття (1701–1703 роки). Вона була збудована як пряма військова відповідь на російську експансію після Азовських походів пєтра I і слугувала останнім і найбільш модерним бастіоном османського контролю над Керченською протокою. Її призначення було суто військовим, що відображає зміну геополітичного балансу сил у регіоні.
Мангуп було містом-фортецею, розташованим на високому плато. У 1520 році в ньому числилося шість ремісничих кварталів, більше половини населення складали уруми, також існував невеликий вірменський квартал. Однак, ці християнські громади швидко занепадали, й до 1649 року християнського населення в Мангупі вже не фіксувалося.
У другій половині XVII століття Евлія Чєлєбі зазначав, що в самій цитаделі постійних жителів не було, але функціонувала мечеть, а будівлі використовувались як арсенал. Поза цитаделлю, на плато, знаходилося мусульманське та сім караїмських маалє, які спеціалізувалися на обробці шкір. До 1777 року, за свідченням Йоганна Тунманна, Мангуп перетворився на невелике містечко із 50 будинків, заселених переважно караїмами та невеликою кількістю кримських татар.
Карійє / сала / кой
Найнижчий рівень адміністративного поділу, що включав села та невеликі поселення, чия функція була переважно сільськогосподарською. Вони мали назви каріє (qariye), сала (sala) чи кой (köy). У цих селах займалися садівництвом, вівчарством, птахівництвом та землеробством.
Назви багатьох сіл, що згадуються в джерелах, містили кланові або родові додатки до назв, як, наприклад, -Кият, -Ас чи -Найман. Назви на зразок "Акмєчит-Найман" свідчать про те, що адміністративна одиниця “село” була не лише географічною, а й соціально-родовою.
Економіка більшості сіл базувалася на інтенсивному землеробстві (вирощування пшениці, ячменю, винограду у передгір’ї) та кочовому/напівкочовому тваринництві (вівчарство, конярство) у степовій частині. Багато сіл спеціалізувалися на виробництві вовни, шкіри та сиру, які згодом постачалися на великі ринки Карасувбазара та Ґьозлєвє.
Окремі села за своїм значенням та інфраструктурою наближалися до містечок. Наприклад село Качи, згодом Ефендікой (Айвове), розташоване на річці Кача. Евлія Чєлєбі описував його як поселення із трьома сотнями будинків, садами, виноградниками, двома мечетями, лазнею та постоялим двором, що було "схоже на красиву касаба". Особливої ваги Качі надавало текіє дервішів Хизр-ефенді, яке вважалося одним із чотирьох найзначніших суфійських осередків у Криму і від якого походить пізня назва села.
Прикладом заможного та спеціалізованого гірського карійє є Коккоз (Соколине). Головною економічною спеціалізацією села була заготівля та торгівля лісом, який спускали з крутих гір на санях, а також виробництвом по дереву, зокрема виготовленням коліс та возів (маджар). Як велике село, Коккоз поділявся на маалє, де до 1850-х років діяло до семи мечетей, що підтверджує його значну демографічну та соціальну вагу.
Окрему історико-релігійну вагу мали села, які були центрами поширення ісламу. Село Шейх-Кой (буквально “село шейха”) є важливим прикладом: вважається, що на початковому етапі поширення ісламу в Криму (XIII–XIV століття) воно входило до найперших мусульманських релігійно-духовних центрів півострова. На пагорбі села збереглися руїни мечеті, яку історик Осман Акчокракли датував 1358 роком.
Поселення Південного узбережжя, такі як Кореїз та сусідні Магарач, Алупка, Ялта, мали високу економічну спеціалізацію, яка суттєво відрізняла їх від степових сіл. Їхня економіка була повністю орієнтована на інтенсивне садівництво та виноградарство, постачаючи фрукти та вино до османських гарнізонів та на ринки Кєфє і Баликлави.
Саме у цих селах часто зберігалося змішане кримськотатарське-румейське населення, яке було носієм традиційного середземноморського аграрного господарювання. Це демонструє, що навіть найменші населені пункти в османських володіннях були глибоко інтегровані в регіональну торгівельну мережу.
Окрему, але вкрай важливу категорію, складали села з унікальним розташуванням. Наприклад, Ескі-Сарай, де розташовувався великий хан (караван-сарай), мав логістичну важливість, а Ак’яр (Севастополь) у ранньомодерний час був лише невеликим рибальським поселенням під османським управлінням, але мав величезний стратегічний потенціал.
Також варто згадати монастирі, такі як Шулдан та Качі-Кальон у гірській частині, Ай-Йорі (Святого Георгія) під Баликлавою, чи вірменський Сурб-Хач біля Ескі-Кириму, які функціонували як окремі поселення.
Висновки
Адміністративна карта Криму в період Ханства була мозаїчною, що відображало складну взаємодію між внутрішнім управлінням династії Ґераїв та прямим османським контролем. Попри тісний економічний взаємозв'язок, фіскальна та адміністративна системи Ханства та Османських володінь суттєво відрізнялися.
Кримське Ханство використовувало гнучку систему, засновану на союзі кланів (беїв), де доходи від митних зборів (як-от в Ор-Капу) та контролю над внутрішніми торговими хабами (Карасувбазар) були ключовими джерелами поповнення ханської скарбниці. Це призвело до адміністративної децентралізації, де статус поселення міг залежати від могутності роду, що його контролював.
Натомість Османська імперія використовувала більш бюрократичну модель управління, орієнтовану на прямий контроль за стратегічно важливими портовими містами та торгівельними шляхами.
Таким чином, система населених пунктів ранньомодерного Криму не була гомогенною: вона була унікальним політичним та економічним гібридом, де внутрішні та зовнішні фактори сформували стійку, багатофункціональну мережу, що процвітала на перехресті кочових і середземноморських традицій аж до кінця XVIII століття.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.
