Процес релігійної колонізації Криму російською імперією у XVIII–XIX століттях був не просто експансією, а складником стратегії легітимізації загарбань. Її мета полягала в тому, щоб представити Крим як “споконвічно російську” землю, стерши при цьому багатовікову спадщину Кримського ханату та його народів, зокрема кримських татар, караїмів, кримчаків, вірмен, урумів та румеїв.
Ця стратегія архітектурного та релігійного заміщення, розпочата після першої анексії 1783 року, залишається незмінною і сьогодні. Сучасне будівництво так званого “нового хєрсонєса” в окупованому Ак’ярі (Севастополі) є прямим продовженням імперського методу “освоєння через руйнування”. Як і у XIX столітті, коли масивний собор святого Володимира зводили безпосередньо над унікальними візантійськими базиліками, нинішня окупаційна адміністрація заливає бетоном тисячі квадратних метрів автентичного археологічного шару заради створення ідеологічної декорації.
Для росії Крим — це не жива історія його народів, а сакральний простір, який потребує постійної візуальної корекції. Кожна епоха російської присутності на півострові залишає по собі архітектурні шрами: від псевдовізантійських храмів на місці античних полісів до сучасних бетонних павільйонів, що імітують історію, яку самі ж і нищать. Розуміння цієї тяглості дозволяє побачити за фасадами “відроджених” монастирів та “нових” комплексів єдиний механізм: створення міту про “російську колиску” на фундаменті знищених культур.
Штучна пустка: виселення християн та виправдання анексії
Насильницьке переселення 1778 року
До приходу російських військ Крим був домом для потужних християнських громад, які не просто “співіснували” з кримськими татарами, а були інтегровані в економічну та правову систему. Кримський ханат був простором відносної релігійної свободи, де християнські та юдейські громади мали правовий статус, внутрішнє самоврядування, судові системи (міллети) та були органічною частиною кримського суспільства.
Шведський історик Йоган Еріх Тунманн писав у 1777 році у своїй роботі про ханат: “Християнам та юдеям вони надають багато релігійної свободи; вірмени та греки [під греками маються на увазі всі православні] мають у містах та селах свої церкви”.
Тунманн не дарма звернув на це увагу, адже така свобода була унікальною для тогочасної Європи: для порівняння, у його рідній Швеції сповідувати католицизм та юдаїзм дозволили лише у 1781–1782 роках, у Франції переслідування протестантів офіційно припинилися тільки у 1787-му, а в росії у 1791 році з'явилася сумнозвісна “смуга осілості” для юдеїв.
Попри реальний стан речей, російська пропаганда просувала міт про “нестерпний мусульманський гніт”. Під приводом “рятунку” у 1778 році Алєксандр Суворов провів насильницьке переселення кримських християн (урумів, румеїв, вірмен, невеликих громад картвелів та волохів) у Надазов’я. Це відбувалося під дулами рушниць, попри протести представників громад. Багато хто загинув у дорозі від хвороб та голоду.
Справжньою метою операції було спричинення економічного колапсу у Кримському ханаті, оскільки християни були ремісниками та значним прошарком платників податків, а також заселення нещодавно анексованих земель Надазов’я та нижнього Дону.
Анексія 1783 року та “просвітництво”
Після анексії Кримського ханату у 1783 році російська імперія застосувала стратегію історичного стирання, де релігійна експансія була неможливою без попередньої дискредитації місцевої культури. Ключовим інструментом став експорт ідеологеми про “татарське іґо (ярмо)” з внутрішньоросійського контексту на терени півострова. Період Кримського ханату — держави з розвиненою дипломатією, міським правом та унікальним синтезом культур — був штучно маркований як час хаосу, розбою та паразитарного існування.
Імперські історики свідомо ігнорували високий рівень терасового землеробства, складні системи зрошення (кярізи, після анексії ці унікальні гідротехнічні споруди були занедбані російськими колоністами, що призвело до засолення ґрунтів) та ремісниче виробництво. Крим зводився до образу “розбійницького гнізда”, що нібито існувало лише коштом работоргівлі. Це створювало моральне виправдання для анексії: мовляв, росія не загарбує, а “втихомирює агресора”.
Вишукана палацова архітектура, поезія (зокрема диванна література), філософські школи та теологічні диспути замовчувалися або описувалися як “східне дикунство”, не варте збереження.
В російській імперії Крим зводився до статусу екзотичного музею, де живуть “біблійні народи” під захистом царя. Російські дослідники описували Крим як “кабінет курйозів”, подаючи все збудоване імперією — від прямих вулиць до класицистичних палаців — як єдино можливу форму прогресу. Це була стратегія позбавлення народу історії заради привласнення його землі.
Маркування простору
Для російської імперії автентична топоніміка Криму була небезпечною, бо вона свідчила про безперервну присутність на півострові його корінних народів. Тому імперія вдалася до семантичної окупації: заміни живих назв штучними маркерами, щоб зробити півострів зрозумілим для колонізатора й чужим для корінного мешканця. Якщо міста перейменовували на псевдодавньогрецький лад в рамках “грецького проєкту” єкатеріни II, то релігійним об’єктам присвоювалися зрозумілі біблійні та православні назви.
“Російський Афон”
Замість того щоб визнати Крим багатокультурним центром, його почали маркувати як “колиску російського православ'я”. Через відсутність прямого історичного зв’язку між москвою та античним Кримом, ідеологи імперії почали насаджувати релігійні паралелі.
Крим мав стати внутрішнім “Афоном”. На домінантних висотах зводилися масивні собори у візантійському чи псевдоруському стилі (як собор святого Володимира в Херсонесі), щоб візуально “перекрити” автентичний ландшафт. Історія християнства в Криму подавалася лише як пряма “прелюдія” до появи російської церкви, ігноруючи сотні років розриву та іншу конфесійну приналежність: грецьке православ'я, яке відрізнялося від синодального російського, а то й взагалі аріанство чи католицизм.
“Йосафатова долина”
Російські мандрівники XIX століття свідомо використовували біблійну назву “Йосафатова долина” для караїмського некрополя біля Чуфут-Калє, за метафорою з книги Петера-Симона Палласа. У Біблії Йосафатова долина — місце майбутнього Страшного суду. Називаючи так родове караїмське кладовище, імперія “приручала” незрозумілу їй культуру, вписуючи її в християнський есхатологічний сюжет.
Автентичні назви цвинтаря — Калєде кєварот (“цвинтар в Калє”) або Balta Tiymez (кримськотатарською “сокира не торкнеться”), що відображають сакральне ставлення караїмів до вікових дубів, які заборонено було рубати. Це назва про екологію духу та зв'язок з землею, а не про нав’язані біблійні паралелі.
“Малий Єрусалим”
Міт про “Малий Єрусалим” у Кєзлєві (Євпаторії) — це спроба зрівняння древніх святинь із новобудами РПЦ та туристичний продукт, який продовжує російську лінію “миру під крилом імперії”. В цьому міті акцент з караїмських та мусульманських пам’яток переводять на російський собор Святителя Миколи Чудотворця як на “головний храм” міста. Це спотворює історію, адже він був закладений лише у 1893 році на заміну Миколаївської церкви 1805 року.
Справжнім серцем міста є караїмські кенаси, оскільки воно з 1837 року є головним духовним центром кримських караїмів, та мечеть Хан-Джамі, закладена ще у 1552 році. В ній Ґераї пред'являли своїм підданим права на владу, і аж до Другої світової війни тут зберігався акт, на якому стояли печатки 18 кримських ханів.
Знаково, що після руйнування мінарета Хан-Джамі у 1836 році, російська адміністрація саботувала всі спроби їхнього відновлення, адже з ними мечеть була вище за нові російські церкви. Обидва мінарети були відновлені лише у 1985 році. Це стало не лише актом реставрації, але й поверненням візуального образу, який імперія намагалася “заземлити”.
Хрещення джерел
У Криму природа та релігія були нерозривно пов'язані через інститут азизів — святих місць. Більшість кримських джерел були об'єктами синкретичного поклоніння і для мусульман, і для християн. Азизи були місцями, де стиралася межа між конфесіями, що найбільше заважало синодальному православ’ю.
Російська стратегія полягала у “хрещенні” води: над джерелом ставили капличку з іконою, оголошували його “святим ключем” якогось православного святого і фактично забороняли мусульманам проводити там свої обряди.
Зокрема, так сталося з джерелом в селі Сувук-Сала (з 1945 року — Грушівка). Типове за архітектурою кримське чєшмє (джерело) раптом стало джерелом святого Пантелеймона Цілителя під патронатом РПЦ. Архітектура фонтанів залишилася кримською, але написи та ікони змінювали їхній “паспорт”.
Апропріація християнської пам’яті
Наступним кроком імперії стало монументальне будівництво. Це був перехід від точкового втручання до тотального переписування історії в камені, де давні фундаменти кримських народів ставали підніжжям для нових імперських символів домінування.
Системна апропріація християнської спадщини Криму перейшла у фазу державної реалізації після прийняття Уставу духовних консисторій у 1841 році, який уніфікував церковне управління за бюрократичним стандартом імперії. Проте ключовим моментом став 1850 рік, коли архієпископ Інокентій (Борисов) отримав санкцію імператора ніколая I на масштабний проєкт "відновлення" кримських святинь. Ця політика мала на меті витіснення впливу Константинополя та створення ідеологічного плацдарму напередодні Кримської війни.
Пізніше, зі створенням у 1859 році Таврійської духовної консисторії, цей процес отримав постійний наглядовий орган, який завершив інституційне поглинання релігійного ландшафту півострова. Будь-які відмінності в обрядовості чи управлінні громадами трактувалися як відхилення, що дозволяло РПЦ легітимізувати заміну місцевого духовенства на приїждже, лояльне до імперії.
Створення міту про “колиску російського православ’я”
Херсонес (який імперія маркувала як “Корсунь”, хоча до кінця невідомо, чи взагалі бував тут Володимир) став головним майданчиком для історичних маніпуляцій. Середньовічні житлові квартали та пізньовізантійські споруди, що не вписувалися в канон “величної колиски”, часто фіксувалися поверхнево або руйнувалися під час пошуку фундаментів IV–X століть.
У 1850 році клопотанням архієпископа Інокентія тут була заснована Свято-Володимирська обитель, а у 1861 році відбулася урочиста закладка Володимирського собору. Під час його будівництва була зруйнована херсонеська ротонда VII століття. Бертьє-Делагард доводив, що саме в цій ротонді нібито хрестився князь Володимир. Було розібрано й інші старохристиянські святині, а матеріал, важливий для дослідників, пішов на будівництво.
Володимирський собор — це не лише “новобуд”, це акт викрадення київської спадщини через кримську землю. Імперія використала Крим як “транзитну зону”, щоб привласнити спадщину Русі, перемістивши її з Києва в Херсонес, а потім у москву.
Зведення собору безпосередньо над археологічними залишками давніх базилік було не “відновленням”, а актом домінування. Це візуальне твердження: російська церква стоїть “на плечах” античності, ігноруючи тисячі років реальної історії кримських народів.
Сьогодні росія продовжує цю політику, будуючи “новий хєрсонєс” в окупованому Криму шляхом знищення археології заради імперської декорації.
Випадок печерного міста Тепє-Кєрмєн та подібних до нього об’єктів (Киз-Кєрмєн, Ескі-Кєрмєн) демонструє менш помітний, але вкрай ефективний метод російської колонізації — дегуманізацію через археологію. Протягом століть ці печерні комплекси були живою частиною кримського ландшафту: вони використовувалися як господарські споруди, сховища, кошари для овець або тимчасові житла.
Ченці, які там жили, були частиною Ґотської єпархії, що підпорядковувалася Константинополю. Російські історики часто “забували” про ґотів і греків, намагаючись знайти російське православ’я, якого в ті часи в Криму не існувало. Це була пряма підміна понять: “православний” автоматично означало “російський”.
При цьому російська археологія XIX століття часто класифікувала господарські приміщення (кошари, підвали) як “келії”, щоб штучно збільшити масштаб православної присутності. Під виглядом відновлення “давнього благочестя” проводилася зачистка печер, усі матеріальні сліди багатовікового побуту викидалися на сміття, щоб залишити лише “чисту” візантійську основу, яку російська пропаганда намагалася штучно прив'язати до історії власної держави. Це була зачистка живої історії християнських, мусульманських, юдейських та караїмських громад, які використовували ці печери спільно.
“Римське благословення”
Якщо Херсонес служив для привласнення спадщини Русі, то "інкерманський міт" мав на меті вписати росію у глобальний контекст раннього християнства.
Святий Климент, папа Римський, за легендою був засланий у Херсонес у I столітті. Російські ідеологи XIX століття просували тезу: оскільки Климент мученицькою смертю загинув у Криму, а князь Володимир нібито пізніше вивіз його мощі до Києва, то Крим є “купіллю”, що передала “римське благословення” безпосередньо москві.
За російської імперії ім’я Климента отримав “відновлений” Інкерманський монастир, через що пізніше страту святого, яка за тодішньою логікою сталася поруч з інкерманськими каменоломнями, зобразили й на гербі міста.
Методи XIX століття щодо сакралізації військової присутності набули гротескних форм під час сучасної російської окупації. У 2020 році в Козачій бухті під Ак’яром (Севастополем) окупанти встановили скульптуру Святого Климента, оголосивши це місце справжньою точкою його страти. Щоб надати міту вигляду науковості, чорноморський флот рф заявив про проведення “спеціальних гідрографічних досліджень”: за допомогою сучасних промірів глибин окупанти намагалися підтвердити церковну легенду про те, що море колись відступало на день пам’яті святого, оголюючи його підводну печеру-гробницю.
Такі “дослідження” є антинауковими та маніпулятивними з кількох причин. По-перше, вони повністю ігнорують палеогеографічні зміни: за 2000 років рівень Чорного моря піднявся на кілька метрів, тож сучасний рельєф дна жодним чином не відповідає ландшафту I століття. По-друге, Чорне море не має виражених припливів та відливів, тому “відступ моря” є суто агіографічним сюжетом, який неможливо підтвердити гідрографічно.
Проте, нове “місце страти” дуже зручно визначили безпосередньо біля російського військового містечка сумнозвісної 810-ї бригади морської піхоти. Таким чином, сакральна постать раннього християнства була примусово перетворена на “небесного патрона” окупаційного контингенту. При цьому росіян абсолютно не хвилює, що за їхньою логікою Климента стратили у двох місцях одночасно — в Інкермані та в Козачій бухті, — адже для імперії важлива не історична правда, а маркування території мітами, що обслуговують армію.
Рейдерство та перебудова чужої спадщини
Церква Іоана Предтечі, Кєрич
Перша писемна згадка церкви датується 1334 роком, проте науковці датують закладення церкви VIII століттям, що робить її однією з найстаріших церков України. Російські дослідники неодноразово припускали, що за ханату храм був перетворений на мечеть, але як Евлія Челебі у 1665 році, так і Тунманн у 1777 році згадують у Кєричі діючі православні церкви, однією з яких і була церква Іоанна Предтечі.
Після захоплення міста російськими військами у 1771, та анексії міста у 1774 році, церква була привласнена РПЦ. Неодноразові “розширення” та прибудови призвели до фізичного знищення багатьох автентичних візантійських елементів, й на сьогодні оригінальними частинами церкви є лише вівтарна частина та східний фасад.
Успенський монастир
Випадок Успенського монастиря в Бахчисараї є найбільш показовим. Внаслідок виселення християн монастир спорожнів і діяв як парафіяльна церква. РПЦ офіційно “відродила” монастир в 1850 році, повністю проігнорувавши права Константинополя на цю святиню. Це не було відновленням старої традиції — це було заснуванням російського скиту. Ченці з внутрішніх губерній росії не мали жодного стосунку до місцевих традицій, але активно поширювали міти про “чудотворні ікони”, нібито знайдені росіянами.
Це типовий імперський метод — легітимізувати свою присутність через "раптове знаходження" святині, яка насправді належала іншій громаді. Російська пропаганда почала активно тиражувати ці легенди, щоб притягнути паломників. Мета — візуально та демографічно “розбавити” кримськотатарський Бахчисарай російським елементом.
Більшість наземних споруд, які ми бачимо сьогодні — це типові синодальні будівлі XIX століття, які агресивно врізані в ландшафт монастиря, що раніше мав набагато скромніший та органічний вигляд.
Монастир Ай-Йорі (Святого Георгія)
Монастир був частиною середземноморського православного світу під омофором Константинополя. Він мав глибоке місцеве коріння, де релігія була переплетена з кримським контекстом. У 1783 році, коли російська імперії анексувала Крим, ченці покинули монастир, не бажаючи перейти в підпорядкування російської православної церкви замість Константинопольського патріархату. В монастирі лишився один монах Каллінік, а в 1794 році він остаточно закрився.
У 1806 році РПЦ “відновила” монастир, він став називався “флотським”, йому було доручено готувати капеланів (військових священників) для створюваного чорноморського флоту. З місця молитви та аскези монастир перетворився на ідеологічний цех й став частиною військової інфраструктури. Георгій Побідоносець був “перепрошитий” з християнського мученика на покровителя російської зброї.
У 1810—1816 роки автентичний Георгіївський храм було розібрано і замінено на новий, зведений в стилі класицизму (архітектор І. Дамошніков). Сучасна споруда на Фіоленті — це не “давня святиня”, а імперський новоділ XIX століття, зведений замість автентичної церкви, яку росія свідомо знищила.
Інкерманський монастир
Найбільш амбітним є випадок Інкерманського монастиря — оскільки він зазіхає на глобальну християнську історію, намагаючись легітимізувати росію як спадкоємицю не лише Візантії, а й ранньохристиянського Риму.
Монастир існував з VIII століття по 1778 рік. У 1850 році росіяни “відновили” монастир під ім'ям Інкерманського скиту святого Климента. Документальних підтверджень перебування Климента саме в інкерманських каменоломнях немає, це середньовічна традиція, проте РПЦ подавала це як незаперечний факт, щоб “освятити” територію, яка була стратегічно важливою для чорноморського флоту.
Монастир був офіційно відкритий якраз напередодні Кримської війни, а під час оборони Севастополя (1854–1855) він став символом “православного воїнства”. Печерні храми почали використовувати для відспівування російських солдатів, а саму назву монастиря міцно сплели з військовою історією міста.
У 1867 році його перебудували в російському синодальному стилі. Додавалися наземні храми (наприклад, церква святого Пантелеймона), які абсолютно дисонували з аскетичною архітектурою князівства Феодоро. Це остаточно стерло пам’ять про те, що ці печери протягом століть мали зовсім інший культурний контекст. Фортеця Каламіта, яка колись захищала торговий порт феодоритів Авліта, що був важливою частиною інфраструктури Криму, почала сприйматися лише як “стіни навколо монастиря”.
Уніфікація печерних обителей
Те саме сталося й з іншими “відновленими” обителями. Так, Шулдан — приклад того, як давня ісихастська (споглядальна) традиція була поглинута імперським пафосом. Це був невеликий монастир часів князівства Феодоро, тісно пов’язаний з місцевою культурою Ґотської єпархії. У XIX столітті росіяни Шулдан почали описувати як “доказ” того, що Крим завжди був російським. В офіційних церковних звітах ігнорувався факт, що цей монастир занепав саме через політику імперії, яка вирвала місцевих християн з їхнього середовища.
Подібно до Шулдана, скельний монастир Чільтєр-Мармара був частиною візантійської культури Криму. У XIX столітті РПЦ почала присвоювати ці печери, приписуючи їх заснування виключно “російським ченцям” або мітичним святим, чиє перебування там не доведене.
Випадок Качі-Кальона особливо цинічний через експлуатацію природних сакральних об'єктів. Місце біля джерела святої Анастасії в гроті було спільним для багатьох мешканців долини річки Кача.
У 1850 році його приватизував “відновлений” Успенський монастир, створивши там скит святої Анастасії. Синодальну Анастасіївську церкву було збудовано на місці залишків середньовічної церкви селища Качі-Кальон. Російські ідеологи вписували Качі-Кальон у біблійний ландшафт, порівнюючи каньйон Качі з долинами Палестини. Це робилося для того, щоб виправдати присутність російської армії та церкви: мовляв, ми не завойовники, ми — “охоронці святинь”.
Сучасне будівництво РПЦ так званого “Бісерного храму” в скиті святої Анастасії є прямим продовженням імперської політики. Це кітчеве новоробство та православний Діснейленд, який повністю знищує археологічний та історичний контекст пам'ятки, видаючи себе за давню традицію, та духовний фастфуд, який замінює важку аскезу печерного життя.
“Виправлення” та екзотизація вірменської архітектури
Вірменська спадщина Криму зазнала специфічної колоніальної апропріації через стилістичне виправлення. Вірменське християнство було для імперії “неправильним”, тому храми або намагалися “виправити” до синодального стандарту, або перетворювали на мертвий музей.
Зокрема, середньовічна вірмено-григоріанська церква Івана Предтечі у Кєфє (Феодосії) у 1875 році була привласнена РПЦ та переосвячена на честь Іверської ікони Божої Матері, і досі не повернута вірменській громаді. Іншому храму у Кєфє пощастило ще менше — вірмено-католицька церква XIV століття Сурб-Геворг в XIX столітті була перебудована та оздоблена шатровим куполом на восьмигранному барабані в традиціях російської архітектури. Пам’ятка потерпає від росії й зараз — древнє вірменське кладовище під її стінами знаходиться під загрозою незаконної забудови, розпочатої за новітньої російської окупації.
Що імперія не могла захопити, перетворювала на “східну дивину”. Так, монастир Сурб-Хач під Ескі-Киримом (Старим Кримом) став не місцем паломництва, а екзотичною старовиною для російських туристів та імператорської родини. Росіяни часто називали його “стародавнім візантійським монастирем”, свідомо замовчуючи його вірменську ідентичність, щоб вписати в свій візантійський міт як частину “сакрального Криму”, який росія нібито повернула в лоно цивілізації.
Приборканий “Схід”: архітектура лояльності
Стратегія російської імперії в Криму не обмежувалася лише тотальною “християнізацією” ландшафту. Вона була витонченішою: там, де релігійну ідентичність неможливо було стерти силою, її намагалися “приручити”. Для мусульманських, караїмських та кримчацьких громад імперія застосувала метод архітектурного патерналізму.
Це була спроба перетворити чуже на зрозуміле та лояльне. Імперія позбавляла громади права будувати за власними національними канонами, заохочуючи натомість казенний класицизм або штучну “орієнтальщину”. Релігійні споруди переставала бути центром національної суб’єктності й ставали частиною імперського адміністративного апарату. Вірянин мав відчувати: навіть його шлях до бога тепер лежить через кабінет російського чиновника та креслення столичного архітектора.
Іслам під наглядом імперії
Російська стратегія щодо ісламської спадщини Криму працювала у двох напрямках: свідоме доведення до руйнації автентичних пам'яток та будівництво нових споруд, позбавлених національного коду.
Замість збереження унікальних пам'яток, імперська адміністрація залишила їх напризволяще. Поки стіни історичних мечетей розбиралися на будматеріали, з'являлися нові, зведені за сприяння або під наглядом російської адміністрації. Вони мали демонструвати “турботу царя” про мусульман, одночасно вписуючи іслам у простір російського класицизму.
Яскравим прикладом є доля Партенітської мечеті. На сьогодні від неї зберігся лише мінбар (місце, звідки читається проповідь) та частина кам'яної стіни з табличкою, що прославляє Аллаха цитатами з Корану. Неподалік знаходиться будинок традиційної кримськотатарської архітектури, в якому колись мешкав мулла мечеті, а зараз знаходиться надбудована російська церква Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Імперія нав'язувала проєкти, що проходили через державні комітети будівництва, що робило мечеті схожими на цивільні установи імперії. Також наприкінці XIX століття архітектори часто використовували декоративні елементи, які вважали “орієнтальними”, але які не мали стосунку до справжньої кримської традиції. Це перетворювало мечеть на екзотичний об'єкт, “східний павільйон”.
Кєрич-Джамі (Керченська мечеть)
Після анексії міста росією у 1774 році росіяни зруйнували до 500 будівель, тому п'ять історичних мечетей Кєрича не збереглися.
Кєрич-Джамі, зведена у 1850 році за розпорядженням імператора ніколая I, стала інструментом соціальної інженерії. Імперія виділила кошти на будівництво, щоб продемонструвати прихильність до “магометан” на тлі загострення відносин з Османською імперією перед Кримською війною.
Будівництво велося за типовим проєктом, затвердженим у пєтєрбурзі. Це позбавляло будівлю місцевої кримськотатарської автентичності, притаманної архітектурі Ґераїв, і замінювало її “державним мусульманством”.
Ак'яр Джамі (Севастопольська мечеть)
Історично на сучасній території міської забудови існували поселення Ак'яр (на основі якого у 1783 році росіяни й заснували Ахтіяр, який через рік перейменували на Севастополь), Уч-Кую (зараз район Учкуєвка), Карагач-Отар (Ушакове) та Тжедіре / Джеузде-Отар (Хутір Лукомський), однак їхні мечеті не збереглися.
Збудована на початку XX століття в єгипетсько-мамлюцькому стилі за проєктом Олександра Вейзена, Ак'яр Джамі є класичним прикладом імперського дозволу. Стиль був обраний не випадково — імперія прагнула стерилізувати іслам, зробити його схожим на “східну казку”, відірвавши його від місцевих кримських традицій.
Будівництво розпочалося у 1909 році, коли Севастополь уже був закритим військовим містом, де ісламська присутність свідомо мінімізувалася. Мечеть будувалася передусім для мусульман-військовослужбовців чорноморського флоту. Це була спроба імперії інтегрувати релігійні потреби солдатів у військову структуру, підкреслюючи їхню відданість престолу.
Попри намагання імперії перетворити Ак'яр Джамі на суто військовий об’єкт, присутність Ісмаїла Ґаспринського, який був ідеологом джадидизму (модернізації ісламу) та єдності тюркських народів, на її відкритті у 1914 році надала цій події національний зміст. Його перший намаз у стінах мечеті став символічним актом повернення суб'єктності кримськотатарського народу в самому центрі мілітаризованої імперської бази.
Валіде-Шеріф в Акмєсджиті (Сімферополі)
Проєкт будівництва мечеті кримського кінного полку був затверджений у 1909 році, вона була побудована на кошти, подаровані російським імператором ніколаєм II.
Попри стриману архітектуру, що наслідувала історичні мечеті, Валіде-Шеріф була аж ніяк не місцем молитви для громади, а ідеологічним об'єктом для мусульман-військовослужбовців на службі імперії. Дарунок імператором дорогих килимів та фінансування будівництва були актом політичного патерналізму: росія маркувала мечеть як свою власність, а мусульман — як "вірних підданих", чия релігійна ідентичність відтепер мала бути запакована в імперський архітектурний стандарт.
Заміна автентичних мечетей на “пєтєрбурзькі проєкти” була не просто зміною стилю, а руйнуванням вакуфної системи (релігійної власності), що підривало економічну незалежність громад.
Кенаси: імперськість як ціна виживання
Будівництво кенас (молитовних будинків караїмів) у XIX столітті також потрапило під вплив імперського стилю.
До анексії 1783 року караїмська архітектура розвивалася в межах кримського ландшафту, де їхнім головним центром було місто-фортеця Чуфут-Калє. Ранні кенаси були дуже близькі до кримськотатарських житлових та релігійних споруд: майже бездекорні будівлі з масивного вапняку з характерними кримськими черепичними дахами, аркадними двориками (“азара”) для очікування служби. Це була органічна архітектура, яка не прагнула домінувати в ландшафті, а інтегрувалася в нього.
Імперія як могла, знищувала цю живу пам’ять. Чуфут-Калє описували виключно як “містичне скельне місто древнього народу”, позбавляючи його живого політичного змісту. Це вже не було осереддя караїмів, а лише “мальовнича руїна” для візитів російських імператорів.
Після анексії караїми опинилися в унікальній ситуації: імперія намагалася використати їх як “противагу” кримським татарам, штучно розділяючи народи півострова. Запровадження росією “смуги осілості” для юдеїв змусило караїмську громаду жорстко доводити свою окремішність. Боротьба за привілеї та визнання з боку імперії вимагала від них прийняття нових правил гри, що відобразилося і на зміні їхньої “архітектурної мови”: традиційні кримські форми почали ховати за лояльними імперії класицистичними фасадами.
Кенаси в Кєзлєві (Євпаторії)
Коли Самуїл і Соломон Бабовичі проєктували кенасу в Кєзлєві (1805–1815), вони використали для вхідної групи класицистичні портики та колони. Це був візуальний сигнал імперській владі: “Ми — освічені піддані, ми розуміємо вашу мову, ми не маємо стосунку до дикого Сходу”.
Класицистичні колони були не просто даниною моді, а політичною декларацією лояльності. Це була спроба сховати автентичне кримське обличчя за фасадом “європейської цивілізованості”, щоб уникнути репресій та обмежень “смуги осілості”.
Попри вплив класицизму, у цей період самі кенаси зберегли історичне планування, аналогічне кенасам Чуфут-Калє: фасади були обрамлені заскленими арковими галереями-верандами, де так само чекали початку служби старійшини громади.
Кенаса в Акмєсджиті (Сімферополі)
Побудована в 1891—1896 роках в еклектичному дусі, поєднуючи мавританський, візантійський та ґотичний стилі. Архітектура кенас ХІХ століття почала свідомо уникати традиційного вигляду європейських синагог, натомість копіюючи державні установи (класицизм), еклектичні форми чи мавританський стиль, який у поданні пєтєрбурґа був “правильним Сходом”.
Це була висока ціна за виживання. Органічна кримська форма (черепиця, дерево, камінь) поступилася місцем гіпсовій ліпнині. Караїмська святиня мала виглядати як “прикраса імперського міста”, а не як осередок національного спротиву.
Кенаса в Ак’ярі (Севастополі)
Побудована міським архітектором Олександром Вейзеном у стилі неоренесанс з елементами класицизму у 1896—1908 роках. Будівля зведена з інкерманського кримбальського каменю, з рясним декоруванням фасаду, яке не пережило совєтську окупацію.
Архітектура кенас стала “музейною” ще до того, як громади почали зникати. Імперія заохочувала будівництво величних споруд, бо вони служили ілюстрацією “релігійного миру під крилом царя”. Зміна стилю була не еволюцією мистецтва, а вимушеним політичним жестом. Караїми “одягнули” свої храми в імперські шати, щоб захистити право на існування самої громади.
Кримчацькі каали
Російська імперія відмовлялася визнавати автохтонність кримчаків, зараховуючи їх до євреїв, на яких поширювалася смуга осілості та численні дискримінаційні обмеження. Їхні молитовні будинки, каали, були органічною частиною кримського міського ландшафту. Це були скромні, але вишукані споруди з масивного каменю з дерев’яним внутрішнім оздобленням, що за духом та архітектурною мовою були ближчими до кримськотатарських мечетей, ніж до європейських синагог.
Проте кримчаків також не оминули імперські впливи. Розширений у другій половині XIX століття кримчацько-єврейський каал (синагога) Карасувбазара (з 1944 — Білогірськ), головного осередку кримчаків, був перебудований у мавританському стилі та отримав дві декоративні вежі з вінцями із зубців (мерлонів). Це підкреслює, що навіть найменші громади підпадали під вплив імперської екзотизації, втрачаючи органічний зв’язок із кримським міським ландшафтом.
Висновки
Деколонізація Криму — це передусім процес інтелектуального роззброєння імперії, повернення власності громадам та відмова від концепції “сакрального Корсуня” як центральної точки історії Криму. Вона вимагає безкомпромісного повернення до топоніміки та сенсів, що існували до 1783 року.
Російська імперія системно привласнювала сакральний простір Криму, замінюючи автентичну топоніміку біблійними маркерами, перетворивши унікальний ландшафт на зрозумілу для колонізатора декорацію. Повернення справжньої історії Криму можливе лише через визнання того, що його святині ніколи не потребували російського “захисту”, а були органічною частиною самобутнього світу, де віра була зв’язком із землею, а не з престолом окупанта.
Сьогоднішні намагання росії збудувати “новий хєрсонєс” — це фінальна спроба зацементувати брехню, яку ми маємо розібрати на рівні сенсів, назв та пам’яті. Так само репресії проти мусульманських громад, Православної церкви України, Української греко-католицької церкви та інших релігійних громад в окупованому Криму — це не випадковий вияв агресії, а фінальна стадія релігійної уніфікації, розпочатої ще наприкінці XVIII століття. Мета залишається незмінною: зачистити сакральний простір півострова від будь-якої присутності, що не підпорядкована "русскому міру".
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.
