Російська імперія вибудовувала свій культурний капітал, систематично привласнюючи геніїв підкорених народів. Так було й у Криму. Митці та науковці, чиє коріння, мова та світовідчуття були нерозривно пов'язані з Кримом, у підручниках ставали “російськими художниками”, “російськими діячами”, а їхній етнічний та регіональний контекст свідомо маргіналізувався.
Стратегія імперії була гнучкою. Когось вона “ковтала” повністю, стираючи коріння, а когось залишала в статусі “екзотичного інородця”, але лише для того, щоб підкреслити велич самої метрополії — “дивіться, які піддані у нашого царя”.
Важливо розуміти, що совєтська влада не змінила, а лише довела до абсолюту імперську політику привласнення. Якщо російська імперія намагалася асимілювати геніїв через культуру та інституції, то срср завершив процес остаточною “стерилізацією” їхніх біографій. Совєтська пропаганда вичистила з підручників будь-які згадки про національні рухи чи етнічний спротив цих діячів, залишивши від них лише зручні фасадні образи “совєтських” або “російських” класиків.
Анатомія привласнення
Стирання походження: Айвазовський та Куїнджі
Талант митця оголошувався “власністю держави” через те, що він працював у межах імперських інституцій.
Іван Айвазовський (Ованес Айвазян)
Постать Айвазовського є класичним прикладом того, як імперія використовувала талант для обслуговування своєї військової міфології, водночас ігноруючи національну ідентичність митця. Він народився в Кєфє (Феодосії), в родині вірменського крамаря, яка переселилася до Криму з Галичини.
Його батько Геворг (або Костянтин, дуже “вдала” адаптація імені) писав прізвище на польський лад — Ґайвазовський (у польській транскрипції Gajwazowski), це була форма соціальної адаптації в багатонаціональному середовищі. Але сам художник у зрілому віці свідомо відмовився від префікса "Ґ" у 1840-х роках, повернувшись до вірменського коріння.
Російська історіографія акцентує на його статусі “живописця Головного морського штабу”, роблячи його частиною військової машини імперії.
Попри високі чини та визнання в пєтєрбурзі, центром життя Айвазовського залишалася вірменська громада Криму. Він був хрещений, вінчався і, за власним заповітом, похований біля вірменського храму Сурб Саркіс XIV століття. Айвазовський фінансував будівництво вірменських шкіл, відновлення церков та археологічні розкопки вірменських пам’яток. Він малював не “російське море”, а стихію, яка була рідною його народу протягом століть.
Архип Куїнджі
Куїнджі народився в сім'ї шевця в Маріуполі. Його предки були урумами, кримськими християнами, яких росія насильно виселила з Криму за наказом єкатєріни II, а його прізвище походить від кримськотатарського та урумського “quyumcu” — ювелір.
Мистецтво Куїнджі — це візуальна туга за втраченим Кримом. Російська критика часто називала його “художником-самоучкою” або “дикуном”, підкреслюючи його “іншість”. Проте, коли він досяг світової слави, імперія миттєво оголосила його “гордістю російського мистецтва”. При цьому факт того, що він є прямим нащадком насильно переселених урумів, чия культура була свідомо зруйнована імперією, завжди залишався за дужками офіційних біографій.
Привласнення Куїнджі росією сьогодні виглядає особливо цинічно на тлі знищення музею його імені в Маріуполі у 2022 році.
Куїнджі витрачав величезні кошти на допомогу бідним художникам та учням, створюючи альтернативні до імперської академії структури підтримки талантів. Його зв'язок із Кримом був настільки глибоким, що він придбав ділянку на південному узбережжі півострова біля Кікінеїзу (з 1945 — Оползневе), намагаючись символічно повернутися на землю предків.
Викрадення сенсів: Ґаспринський та Кримський
Імперія забирала результати праці видатних інтелектуалів, але намагалася відсікти їх від політичного контексту.
Ісмаїл Ґаспринський (Ісмаїл-бей Ґаспрали)
Якщо Айвазовського та Куїнджі імперія маркувала як “своїх” через мистецтво, то Гаспринського намагалися представити як “корисного інородця”, який приніс російське просвітництво кримським татарам.
Гаспринський створив концепцію “Usul-i Cedid” (Новий метод) не для того, щоб наблизити кримських татар до російської культури, а щоб модернізувати власну націю та зробити її конкурентоспроможною. Його знамените гасло: “Tilde, fikirde, işte birlik” (Єдність у мові, думках та справах) було маніфестом єднання всіх тюркських народів, що було прямою загрозою імперській політиці “розділяй і володарюй”.
Російська цензура дозволила видання газети “Terciman” (“Перекладач”) лише за умови дублювання текстів російською мовою. Імперія сподівалася, що це стане інструментом зросійщення. Натомість Гаспринський використав це як прикриття, щоб поширювати ідеї свободи, прав жінок та релігійної реформації по всьому ісламському світу — від Бахчисарая до Каїра та Калькутти.
Російська історіографія часто звужує постать Гаспринського до “педагога”, ігноруючи його роль як одного з засновників першої мусульманської політичної партії в імперії — Ittifaq al-Muslimin. Він був не просто “вчителем” — він був політичним стратегом, який бачив Крим центром інтелектуального відродження.
Його джадидизм був справді інтелектуальною революцією, спрямованою на суб'єктність, а не на інтеграцію в “русскій мір”. Ґаспринський заклав ґрунт, на якому у 1917 році виросла Кримська Демократична Республіка, перша в ісламському світі демократична республіка.
Агатангел Кримський
Російська імперія (а згодом і срср) намагалася представити Кримського як “російського вченого”, ігноруючи його свідому українську ідентичність та глибоке коріння, пов'язане з Кримом.
Він походив із роду кримських татар, що прийняли православ'я, і все життя підкреслював свій зв'язок із Бахчисараєм. Кримський був одним із найвидатніших орієнталістів світу, знав десятки мов. Російська наука маркувала його як представника “російської школи сходознавства”, насправді ж він був одним із фундаторів Української академії наук.
Його праці про історію Криму та літературу кримських татар були спробою повернути суб’єктність півострова, тоді як імперія використовувала його знання для експансії.
Його доля — це приклад того, що стається з “привласненим генієм”, коли він виявляє політичну лояльність до свого справжнього народу. Кримський був репресований і загинув у совєтській тюрмі у 1942 році після звинувачень у “націоналізмі”.
Привласнення простору: Самокиш та Волошин
Імперія привласнювала саму землю Криму через творчість цих людей, їх робили “співцями Криму”, але виключно в межах російського дискурсу.
Микола Самокиш
Хоча Самокиш народився на Чернігівщині, його життя та творчість нерозривно пов'язані з Кримом, де він провів останні десятиліття життя й створив свою школу. Як і Айвазовського, Самокиша часто називають “російським (совєтським) художником-баталістом”. Проте він був одним із перших, хто почав фіксувати на полотнах не лише перемоги імперської зброї, а й побут й архітектуру кримських татар та красу кримських коней.
Баталістика Самокиша була зовнішнім замовленням (офіційним обов'язком), тоді як кримські цикли були його внутрішньою потребою. Він не просто малював Крим — він намагався зберегти візуальний код, який вже тоді почав стиратися під тиском зросійщення.
Він заснував художнє училище в Акмєсджиті (Сімферополі), виховуючи місцевих митців. Імперія (а згодом срср) намагалася використати його талант для героїзації армії, водночас ігноруючи його зусилля з розвитку кримської мистецької школи.
Максиміліан Волошин
Постать Волошина цінна як приклад того, що навіть “свої” для імперії люди часто ставали в опозицію до неї, обираючи лояльність до Криму. Росіянин з українсько-німецьким корінням, він був культурним регіоналістом. Російська історіографія представляє його як частину “Срібного віку російської поезії”, але він сам ідентифікував себе через землю Криму — не “південну дачу” для пєтєрбурзької еліти, а прадавню Кіммерію, чия історія є значно глибшою за імперську присутність.
Волошин у своїх текстах і листах виступав не як представник метрополії, а як адвокат кримської суб'єктності, захищаючи кримськотатарську автентичність від "російського варварства" — як білого, так і червоного.
Проте, варто розуміти, що ця опозиція була культурно-етичною, а не політично-українською, щоб не створювати ілюзію його приналежності до національно-визвольного руху. Волошин — це приклад внутрішньої деколонізації, що робить його фігуру ще небезпечнішою для сучасного російського наративу, бо він доводить: навіть росіянин, пізнавши справжню історію Криму, стає в опозицію до імперії.
Його будинок у Коктебелі перетворили на “всесоюзну оздоровницю для письменників”, де-факто стерилізуючи його філософію опору імперському нівелюванню Криму. Його намагалися залишити в пам'яті як “ексцентричного дачника”, а не як філософа, що боровся за збереження культурної багатоманітності півострова.
Стратегія культурного поглинання
Імперія не просто забирала імена, вона заміщувала реальну історію Криму уніфікованим російським наративом, де генії виконували роль декораторів або ідеологів метрополії. Привласнення Айвазовського, Куїнджі, Ґаспринського, Кримського та Самокиша мало на меті створити ілюзію, що “висока культура”, наука та інтелектуальне життя в Криму існували виключно як частина її імперського простору.
У такий спосіб імперія формувала міт про принесення "цивілізації" на нібито "дикі" землі, використовуючи таланти підкорених народів як інструмент. Їхні імена стали декорацією для колоніального наративу: росія видавала їхні здобутки за результат свого "благотворного впливу", замовчуючи, що справжнім джерелом їхнього натхнення та інтелектуальної сили був саме той автентичний Крим, який метрополія послідовно намагалася знищити.
Айвазовського використали, щоб легітимізувати присутність Чорноморського флоту через його батальні полотна, а Куїнджі — щоб показати “внутрішній Орієнт” (попри те, що Крим знаходиться західніше москви й взагалі на півдні) та “полуденний край” імперії як мальовничу декорацію, ігноруючи трагедію його народів.
Кримського зробили ”кабінетним вченим”, а Гаспринського — лише “педагогом”, аби стерти його масштаб як політичного стратега тюркського відродження.
Самокиша та Волошина імперія використовувала для створення "міту Кіммерії" та "героїчного Севастополя", стираючи при цьому реальний кримський ландшафт. Самокиша редукували до “літописця перемог” імперської та совєтської армії, замовчуючи його роль у розвитку кримської мистецької школи, а Волошина представили “ексцентричним дачником”, нівелюючи його послідовний захист кримськотатарської спадщини від імперського варварства.
Геноцид як фундамент культурної крадіжки
Це привласнення відбувалося в умовах штучно створеного вакууму. Спершу імперія маркувала Ґаспринського, Кримського та Куїнджі як складники свого культурного поля, а згодом — через розстріли інтелігенції та геноцид — фізично усунула народи, які могли б заявити право на цю спадщину.
Насильницьке вигнання кримських татар та інших спільнот дозволило москві остаточно приватизувати їхніх геніїв: без носіїв мови та культури на півострові, ідентичність митців перетворилася на “нічию”, що дало змогу легко переписати її на “російську”.
Висновки
Сучасна окупація Криму, розпочата у 2014 році, стала фінальним етапом процесу привласнення, що триває вже майже чверть тисячоліття. Ми спостерігаємо континуум злочину: росія використовує імена Айвазовського, Куїнджі чи Волошина вже не просто як культурні бренди, а як "історичні документи", що нібито підтверджують її право на півострів.
Варварська “реставрація” музеїв під виглядом "відновлення російської спадщини", вивезення експонатів до Ермітажу та використання постатей кримських геніїв у пропаганді мають на меті остаточно переконати світ, що Крим ніколи не мав власної суб’єктності.
Привласнення сьогодні — це частина інформаційної війни, росія маркує Крим як “свій” через Айвазовського в міжнародних музеях, щоб виправдати окупацію та спробу анексії в очах іноземного глядача. Це вже не просто маніпуляція біографіями — це спроба завершити інтелектуальну окупацію півострова, де за кожним "російським" полотном стоїть замовчувана трагедія підкореного, депортованого або вбитого народу.
Деколонізація — це не просто перейменування вулиць, а повернення суб’єктності. Коли ми називаємо Айвазовського Ованесом, а Куїнджі — урумом, повертаємо Ґаспринському та Кримському їхню політичну та національну вагу, а Самокишу та Волошину — їхню відданість цій землі, ми повертаємо Криму його справжнє обличчя, яке було сховане під маскою “російського курорту”.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.
