Чай, срібло, опіум

У 1793 році до цинського імператора Цянлуна прийшло посольство короля Георга ІІІ на чолі з лордом Маккарті. Британці мали надію укласти договір про торгівлю. Китайський імператор доволі грубо відповів представникам Туманного Альбіону: “Нам нічого не треба! Повертайтеся до себе! Забирайте свої дари!”. Конфуціанська етика та ізоляціонізм Китаю не дозволяли на рівних торгувати з “варварами”. У цій позиції була крапля правди. Цинська імперія була самодостатньою, її виробництво задовільняло потреби населення повністю. Єдині товари, які цікавили китайців, були дорогоцінні метали, венеційське скло та хутра. Але був ще один товар, який заполонив їство китайців - опіум. Саме цей наркотик відкриє його світові, хоча з важкими наслідками для Китаю

Опіум був відомий китайцям з династії Тан. Цей товар в Піднебесну завезли араби. За часів династії Мін цей препарат спочатку використовувався медиками для контролю рідини в організмі та збереження ци  або життєвої сили, а також функціонував як афродизіак. Першими, хто дізнався про це, були португальці, які почали звозити весь свій опіум до Макао та вимінювати на порцеляну та шовк. Голандські торговці продавали тютюн в Піднебесну, але зілля було з підвохом. Жителі Нідерландів додавали до суміші опіум, який викликав залежність. Китайці використовували це куріння з рекреаційною метою. Ситуацію стала особливо гострою в 1727 році, коли імператор Цин Юнчжен криміналізував нове розважальне куріння опіуму у своїй імперії. Але скинька опіумної пандори була відкрита.

До кінця XVIII століття більшість китайських товарів у Європу потрапляли через руки іспанців, які вимінювали своє срібло на порцеляну, шовк, чай та решту китайських товарів. При цьому, династія Цинь встановила доволі жорстку протекціоністську та монопольну торгівлю. Її вели тільки через Макао та порт міста Кантон (сучасний Гуаньджоу). У тому порті було 13 факторій, якими володіли різні європейські держави. Європейцям було заборонено проповідувати свою віру та вчити китайську мову. Всі торгові зносини робили через державну компанію Гунхан. Уряд карав усіх торговців, які вступали в зносини без посередництва цієї компанії. Це спричинило в Китаї ріст піратства в кінці ХVIII століття.

У Європі на XVIII ст. припадає період інтенсивних війн, особливо важко це давалося Іспанії та Великобританії, які були зацікавлені в китайських товарах. Так,  наприклад, чай, купувався за срібло. Тож брак валюти послаблював економіку цих  країн. Китайці могли дозволити таке собі, бо окрім європейського срібла, вони його отримували з Японії.

У 1764 році  Британська Ост-Індська торгова компанія бере під контроль Бенгалію, де були плантації опіуму, яку вирощувала імперія Великих Моголів. Через індійську війну, компанія мала боргу на 28 млн фунтів сріблом, що було на той  час дуже великою сумою. При цьому срібло було необхідним для оплати китайського чаю. І тут світлих геніїв у компанії просвітило, що можна продавати “дурман-зілля” китайцям, які потребували цей ресурс для “відпочинку. Оскільки текстильна промисловість інтенсивно розвивалася в Британії під час промислової революції, то Британська Ост-Індська торгова компанія заохочувала фермерів вирощувати опій, що з часом призвело до того, що посіви опіуму значно перевищували потреби в цій рослині  в медичних цілях. При цьому опій вважався власністю компанії до продажу, а якість товару регулювалася на найвищому рівні. Британці продавали опіум за срібло, а потім за китайське срібло купували чай. Гешефт! Часто-густо операції з продажу опіуму здійснювали приватні ділки, аби частково зняти відповідальність з компанії.

Американці теж долучилися до цієї торгівлі. Вони купували опіум в Туреччині, а потім його продавали в Китаї. До 1810 року, американці володіли 10% торгівлі з Китаєм. Конкуренція знизила ціни, але виробництво збільшилося.

До 1838 року в Китаї були мільйони споживачів опіуму, адже  він був не тільки засобом релаксації,  а й  основним болезаспокійливим у доаспіринову епоху. В  силу активного  споживання  опіуму китайці були менш надійними працівниками, і зменшення  запасів срібла, яке вони відправляли за кордон, завдавало шкоди економіці. Захоплення опіумом мало масовий  характер,  неначе  сніжна  лавина. Все більше і більше китайців курили британський опіум як рекреаційний наркотик. Але для багатьох те, що починалося як відпочинок, незабаром стало тяжкою залежністю: багато людей, які перестали вживати опіум, страждали від ознобу, нудоти та судом, а іноді помирали від абстиненції. Ставши залежними, люди часто робили майже все, щоб і надалі мати доступ до наркотику. Були прихильники легалізації наркотику та оподаткування “дурі”, але при імператорському дворі перемогли прихильники боротьби з опіумом. Імператор Даогуан відправив до Кантону емісара Лінь Цзесю, який мав викорінити всю торгівлю опіумом. Він змусив здати 100 тон  опію та знищив його. 

Така жорстка реакція завдала багато шкоди приватним комерсантам, які продавали опіум в Китаї. Торговці почали вимагати компенсації коштів за знищений товар, а також продаж того товару, який можна було обміняти на чай. Щоб не допустити цього, Чарльз Елліот, британський торговий агент в Китаї, на свій страх і ризик спровокував у вересні та листопаді 1839 кілька нападів британських суден на китайські військові джонки. Коли це не допомогло, англійці погодилися дати підписку про неучасть у контрабанді наркотику та припинили збройні сутички у гирлі Чжуцзяна. У кінцевому підсумку Лінь Цзесюю вдалося розколоти ряди англійських і американських ділків і відновити зовнішню торгівлю, різко скоротивши збут опіуму на узбережжі Гуандуна. Перші успіхи запаморочили голову імператору, і він вирішив поставити «варварів» на коліна, оголосивши Китай із грудня 1839 року «закритим» для всіх комерсантів з Англії та Індії. Всі англійські ділки, їхні продукти та кораблі в січні 1840 р. були видалені з Гуанчжоу.

У Лондоні "закриття" китайського ринку визнали сприятливим приводом для війни з Китаєм.  Уільям Джардін, головний продавець індійського опіуму в Китаї, вважав, що відкрита війна була єдиним способом змусити цинську владу заплатити компенсацію, і в Лондоні він розпочав кампанію, щоб схилити британський уряд до війни. Зустрівшись із міністром закордонних справ лордом Пальмерстоном він переконав його в необхідності військової експедиції до Китаю. У березні 1839 року, перед лицем сильної опозиції з боку, провоєнне лобі зрештою перемогло: 271 голосів проти 262 у дебатах Палати громад (про те, чи відправляти військово-морські сили до Китаю).

Британія відправила 40 суден та 4000 солдатів, аби змусити Китай відкритися для торгівлі з Британією ну й дозволити знову продавати опіум. Британці мали абсолютну перевагу над китайцями на морі. Вершиною цього домінування був броньований паровий фрегат HEIC Nemesis, який просто анігілював китайські джонки. Британська піхота була озброєна найсучаснішиими гвинтівками Brunswick, які стріляли точно на 300 м та мали капсульний запал. 

Китайський флот, який складався з джонок, був не рівня цій потузі. Китайська армія в той період була на рівні XVII століття й не могла зрівнятися з британцями  - тому часто тікала. Китайці пробували затримувати наступ британців брандерами, затопленням власних суден та затягуванням переговорів про капітуляцію (китайці тоді запозичили практику білого прапора). 

Франція та США теж планували приєднатися до війни, тому імперія Цин підписала Нанкінський мирний договір. За цим документом було скасовано державну моноплію зі сторони Китаю, зменшено китайські мита з 15% до 5%, виплачено контрибуцію, відкрито 5 великих портів для британців та передано острів Гонконг. У додатковому договорі імперія Цін також визнала Британію рівноправною з Китаєм і надавала британським підданим екстериторіальні привілеї в портах. У 1844 році Сполучені Штати та Франція уклали аналогічні договори з Китаєм. При цьому французи попросили про особливий пункт:, дозвіл на місіонерську діяльність, що потім ще матиме цікаві наслідки.

Відкриття більшої кількості портів, звісно ж, зумовило значний вивіз срібла з Китаю, що спричинило інфляцію мідної монети. Інфляція, своєю  чергою, призвела до підйому податків та  спричинила ріст невдоволення владою. До того ж опіум став  причиною збільшення кількості смертей та зменшення продуктивності праці. Це спричинило цілий ряд повстань, найбільшим з яких було повстання Тайпінів (1850-1864 роки). Воно заслуговує на окремий довгочит. Якщо кортоко, це було повстання місцевих селян, які були втомленів від імперії Цинь. Особливістю цього виступу було те, що повстанці сповідували особливу форму християнства, яка мала дуже багато запозичень з китайських вірувань, а лідер повстання вважав себе братом Ісуса Христа. Повстання тривало 8 років і було найкровавішим конфліктом до Першої світової війни

На початках повстання багато європейців співчували тайпінам не тільки з релігійних почуттів, а й тому,  що  сприймали боротьбу повстанців проти власне тиранії маньчжурів. Формально Великобританія, Франція, США на початковому етапі тайпінського повстання дотримувалися нейтралітету. Однак, насправді, вони вже в 1854 р. спробували використовувати війну у своїх цілях. Дипломатичні представники цих країн висунули імператору спільну вимогу про переукладання договорів 1842—1844 років. Держави вимагали собі права необмеженої торгівлі по всій території Китаю, допущення своїх постійних послів у Пекін, офіційного права торгувати опіумом. Цінський уряд відхилив ці вимоги, але до відкритого конфлікту це не призвело, оскільки військові сили Великобританії в цей час були пов'язані війнами з Московією, Персією та придушенням повстання в Індії. У Кантоні було призначено нового імперського уповноваженого Є Мінчена, який мав намір викорінити торгівлю опіумом, яка все ще була технічно незаконною. У жовтні 1856 року він захопив Arrow, корабель, що претендував на британську реєстрацію, і кинув його екіпаж в кайдани. Для Британії це стало приводом до війни. Потім до цього приєднають французи (їх приводом стало убивство французького католицького місіонера). 

І хоча китайці мали багато бойового досвіду, вони все одно відставали технологічно. Причиною цього були як об’єктивні причини, так і внутрішній консерватизм китайців, які й досі вважали європейців варварами.   У 1858 році було укладено договори в Тяньцзині, які відкрили нові порти для торгівлі Західного світу з Китаєм.   Тепер Велика Британія, Франція, Московія та США мали  право відкривати дипломатичні представництва у Пекіні (на той час це було закрите місто), право всіх іноземних суден, включаючи комерційні, вільно плавати по річці Янцзи, право іноземців на пересування внутрішніми регіонами Китаю, які раніше були заборонені. Також було дозволено місіонерську діяльність, розширено права християн, а що головніше: легалізація опіуму в Китаї. У підсумку, московити віджали від Китаю велитенський шмат територій, де буде засновано Владивосток (звісно без жодної краплі крові, лише договором).

Китай спробує чинити спротив ще 2 роки. Але опір був марний: сили союзників дійшли майже до Пекіну, вони захопили літній палац імператора й пограбували його. Це було великою ганьбою. Але ще гіршим  варварством,  було спалення британцами палацу китаїської династії (за те, що ті негарно поводилися з британськими полоненими). У жовтні 1860 року Китай підписав остаточний мирний договір, який повторював умови Тяньцзинського миру.  Поразка цінської армії від відносно невеликих англо-французьких військових сил ( цінська армія мала співідношення 10 до 1 європейця) у поєднанні з втечею (і подальшою смертю) імператора Сяньфена та спаленням Літнього палацу мало шокуючий удар по колись могутній імперії Цін. 

З часом опіум став витісняти мідну монету як спосіб оплати. Деякі чиновники почали брати опіумний мак як оплату податку. Боротьба центрального уряду з явищем посіву опіуму в Китаї взагалі була малоефективною. Один чиновник скаржився, що коли люди чули, що йде державний інспектор, вони просто виривали кілька стебел маку, щоб розкласти їх узбіччям дороги, щоб створити враження, що підкоряються. Губернатор провінції зауважив, що до опіуму, який колись вважався отрутою, тепер ставляться так само, як до чаю чи рису. У династії Цін опіум вплинув на всі аспекти суспільства до 1800-х років.  Рекреаційне використання опіуму поширилося на всі райони Китаю від міських внутрішніх до сільських районів. Він також просочувався від міських еліт і середнього класу до громадян нижчого, робітничого класу.  До 1880-х років навіть губернатори, які спочатку придушували куріння опіуму та виробництво маку, тепер залежали від податків на опій. Куріння опіуму було модною, навіть вишуканою розвагою, особливо серед молоді, однак багато хто в суспільстві засуджував цю звичку. У цей час куріння опіуму було поширене серед студентів, солдатів, міського середнього класу та заможніших селян. Лише в 1907 році Великобританія погодилася припинити експорт опіуму до Китаю. Проблема опіумної наркоманії не була вирішена аж до правління комуністів, які вирішили всіх наркоманів примусово лікувати, а наркоділків просто убивати. Хоча досі в Китаї є сильною опіумна мафія.

Справді торгівля опіумом була найганебнішою сторінкою в історії Великобританії в Китаї. Були нанесені неймовірні втрати китайцям, найбільшим з яких було збільшення числа наркоманів та інших побічних наслідків. Але з іншої сторони, китайці самі ставилися толерантно до опіуму: їх культура сприймала опіум як джерело відновлення, а населення не відчувало відрази до товару. Корупція також була гарним стимулом до росту наркотрафіку в імперії Цин. Китайський ізоляціонізм та протекціонізм стоворив також стимули до торгівлі опіуму, бо обмін ресурсів був сильно обмеженим. Імператори Цинь зверхньо дивилися на Захід та не бачили переваги європейців. Варвари могли мати блага цивілізації лише за срібло. Коли з’явилася альтернативний товар, то його почали використовувати. На жаль, цим товаром став опіум.