Кримське ханство (1441—1783) значно перевищувало межі Кримського півострова, охоплюючи величезні степові простори Північного Причорномор'я між Дунаєм й Кубанню.
На відміну від Криму, де існувало осіле й урбанізоване суспільство з розвиненими містами (Бахчисарай, Акмєсджит, Карасувбазар), ситуація на периферійних територіях була кардинально іншою.
Цей матеріал розкриває природу поселень у Дешт-і Кипчак (Буджак, Єдисан, Джамбуйлук, Єдишкуль, Кубань), які функціонували переважно як військово-адміністративні опорні пункти для контролю напівкочових ногайських орд.
Географія та термінологія
Дешт-і Кипчак (Deşt-i Qıpçaq — “Кипчацький степ”) — давній історико-географічний термін, який позначав Великий степ від Дунаю до Іртиша. Фактично ж у пізній період під цим розуміли степові простори, де кочували підвладні кримському хану ногайські орди.
Ці землі знаходились поза межами Кримського півострова, відділені від нього Ором (Перекопським валом). Цей розподіл відображався в офіційній назві ханату — Taht-ı Qırım ve Deşt-i Qıpçaq (Кримський престол та Кипчацький степ).
Дешт-і Кипчак охоплював значні простори сучасних держав Східної Європи: регіони Джамбуйлук та Єдишкуль в сучасній Україні, Буджак та Єдисан, які сьогодні входять до складу України та Молдови, та більшу частину сучасного Краснодарського краю росії (Кубанська орда) і був ключовим плацдармом для ногайських орд, що кочували тут після переселення з Прикаспію.
Політична структура та управління ногайськими ордами
Політична структура ханату поєднувала степові традиції та османський вплив. Хан мав верховну владу, йому допомагав диван (державна рада), а влада на місцях належала беям.
Влада хана над кочовим населенням, що ґрунтувалася на степовій політичній традиції, була ключовою для його легітимності. Ногайські орди (Буджацька, Єдисанська, Єдишкульська, Джамбуйлуцька та Кубанська) були інкорпоровані в цю систему. Ногайська родова знать (мурзи) посідала впливове місце в ієрархії ханства, беручи участь у засіданнях дивану та курултаях.
Хан, як власник землі, надавав її ордам для кочування, а для управління величезними територіями призначав намісників — сераскерів. Сераскер (якого призначали з династії Ґераїв або вищої кримськотатарської аристократії, наприклад, з роду Ширін) мав судову владу, збирав податки та командував ополченням.
Однак влада хана була мінливою і залежала від амбіцій місцевих ногайських лідерів та османського впливу, про що свідчить приклад Буджацької орди під проводом Кантемир-мурзи Дивєєва, яка тимчасово добилася прямого васалітету до Османської імперії. Лише після смерті Кантемира-мурзи Буджак знову повернувся під владу хана, який вдався до репресій, щоб підкорити непокірне населення.
Османські фортеці-анклави (райї)
Ряд міст-фортець на узбережжі (Ачі-Калє, Аккерман, Хаджибей та Кілія) формально входили до складу Кримського ханату, проте фактично функціонували як османські анклави (райї), підпорядковані безпосередньо Стамбулу та інкорпоровані в адміністративну систему Османської імперії (еялет Озю-Сілістра).
Османська влада обмежувалася точками (містами-портами) та невеликими смугами землі навколо них, тоді як увесь степовий простір між ними належав Кримському ханату. У цих фортецях, якими управляли османські паші, діяли виключно закони султана, стояли яничарські гарнізони, а податки йшли до імперської казни.
Як приклад, купець, що подорожував між османськими Аккерманом та Ачі-Калє, 90% шляху проходив землями ногайських орд, де його безпеку гарантував хан, а не султан. Попри поділ, існувала тісна військово-торговельна співпраця: османські гарнізони захищали порти, а ханські війська гарантували безпеку їхніх тилів у степу.
Аналіз поселень за регіонами
Ор-Ташраси
Ор-Ташраси (Or Taşrası — “провінції [за межами] Ор”, буквально “Заор'я”) — територія безпосередньо на північ від Ора (Перекопського валу), яка слугувала буферною зоною та плацдармом для збору військ перед походами. Орієнтовно ця зона сягала сучасних населених пунктів Чаплинка та Каланчак, поступово переходячи у землі Джамбуйлуцької орди.
Адміністративно вона підпорядковувалася коменданту фортеці Фєрах-Кєрмен в місті Ор-Капу (Перекоп). Тут розташовувалися пасовища, які контролювалися безпосередньо ханською адміністрацією, а не ногайськими мурзами.
Ор-бей завжди призначався з найзнатніших родів і був однією з ключових фігур у державі (четверта особа після хана, калги та нуреддіна). Доходи з цих земель (пасовищні збори, мита з чумаків за сіль) спрямовувалися на утримання фортеці Фєрах-Кєрмен та її гарнізону. Ор-бей також відповідав за утримання стратегічно важливих колодязів, оскільки у безводному степу контроль над джерелами води означав контроль над переміщенням людей.
Право випасати тут худобу надавалося мешканцям Кримського півострова, які не мали достатньо пасовищ за перешийком, а також частково ногайцям сусідніх орд. За це право вони сплачували спеціальний податок на користь фортеці. Єдине постійне поселення належало інфраструктурі біля північних воріт фортеці Фєрах-Кєрмен: митниця (гюмрюк) для збору податків з чумаків, торговий майдан та караван-сараї.
Єдисан або Західний ногай
Територія, що охоплювала степи від річки Дністер на заході до річки Бог (Південний Буг), а пізніше до Дніпра, на сході. Назва походить від кримськотатарського yedi san — “сім титулів” або “сім родів”. Тут кочувала Єдисанська орда. Це було потужне ногайське об'єднання, яке відігравало ключову роль у захисті північно-західних кордонів ханату.
Озю (Кара-Кєрмєн або Ачі-Калє, сучасний Очаків) було головним поселенням Єдисанської орди, звідки походить її альтернативна назва — Очаківська орда. Ймовірно, його було засновано на місці литовської Дашівської фортеці у 1492 році кримським ханом Менґлі Ґераєм як стратегічний пункт на Дніпрі. Спочатку вона згадувалася як Кара-Кєрмєн (“чорна фортеця”) або Узу-Калє.
З початку XVI століття місто та фортеця перейшли під управління Османської імперії і стали відомі як місто Озю та фортеця Ачі-Калє (“відкрита фортеця”, тобто фортеця біля виходу у відкрите море), виконуючи роль військового та адміністративного форпосту османського Сілістринського еялету.
Через своє стратегічне розташування, Ачі-Калє протягом XVI—XVII століть було епіцентром військових зіткнень між Кримським ханатом, Османською імперією, Великим князівством Литовським / Річчю Посполитою та українським козацтвом.
Хаджибєй (Одеса) був невеликим портовим поселенням на узбережжі Єдисану, що функціонувало як торговельний пункт і перевалочна база. За переказами, його заснував знатний подільський магнат-шляхтич Коцюба-Якушинський, і поселення було відоме як Коцюбіїв або Качибей.
Водночас, мандрівник Евлія Чєлєбі та інші джерела пов'язують назву Хаджибей з кримськотатарським беком Хаджі-беєм, спадкові права нащадків якого на ці землі підтверджувалися ярликами кримських ханів до середини XV століття, а також із заможним османом Баєм, що збудував укріплення після 1484 року. Місто описував посол Речі Посполитої Мартін Бронєвський у 1578—1579 роках як “досить значний порт”.
Єні-Дунья — османська фортеця, що була зведена близько Хаджибея у 1765 році. Османська імперія контролювала цей регіон як частину еялету Сілістра, і також відкрила тут пристань для перевезення зерна (пшениці та ячменю) до Константинополя.
Хаджи-Дерє (Овідіополь), було важливим поселенням одного з родів ногаїв, які займалися випасом овець на лівому березі Дністра. Це було важливе прикордонне поселення, що функціонувало як порт і пункт, де мешкали ногайці, вірмени та волохи. Його функціонування було перервано під час російсько-турецької війни 1768—1774 років.
Баликлея була розташована на березі річки Чічаклія (притока Південного Бугу). Як припускають деякі дослідники, наприкінці XV — на початку XVI століття тут знаходився монетний двір кримського хана Менглі I Ґерая. Це є важливим свідченням економічної активності ханату на периферії, хоч і військово-орієнтованої.
Балта розташовувалася на річці Кодима і була значним прикордонним торговельним центром. Її стратегічне розташування на межі Кримського ханства та Речі Посполитої перетворило Балту на місце великих, міжнародних ярмарків, де відбувався обмін товарами між степом та осілими північними сусідами. Вона відігравала важливу економічну роль, не будучи при цьому великим цивільним містом у класичному розумінні.
Томбасар (Дубосари, на правому березі Дністра) з 1484 року після походу Менґлі I Ґерая опинилося у складі володінь, підпорядкованих кримським ханам. Воно стало центром каймаканства, слугуючи адміністративним центром, яким керував представник кримського хана в Єдисані. Місто мало подвійну назву (Томбасар — кримська та Дубосари — молдовська) і фігурувало на картах, зокрема як укріплення Татар-Анефкан.
Черталкєшени або Акмечетка (сучасне Прибужжя, Миколаївська область) займало важливе стратегічне місце на перетині торговельних шляхів. У ньому була гробниця купця та мечеть.
Джамбуйлук та Єдишкуль, або Східний ногай
Джамбуйлук розташовується між нижньою течією Дніпра та Ор-Ташраси, та простягається на схід у напрямку річки Сют-Сув (сучасної Молочної). Назва пов'язана з річкою Емба (Джем/Джам) у сучасному Казахстані, звідки місцеві ногайці мігрували до Причорномор'я.
Єдишкуль — територія на схід від Джамбуйлука, північніше узбережжя Азовського моря. Назва походить від yedi göl — “сім озер” (або “сім вод”).
Джамбуйлуцька орда займала стратегічно важливу позицію, контролюючи підходи до Кримського півострова з боку материка. Вони забезпечували охорону переправ через Дніпро.
Єдишкульська орда кочувала в цих степах і була однією з “Малих ногайських орд”. Їхнім завданням був контроль приазовських степів та комунікацій, що йшли вздовж моря. У XVIII столітті, під тиском російської імперії та калмиків, межі кочування цих орд часто зміщувалися.
Чєнішкє або Гєнічі (Генічеськ), кримськотатарська фортеця та митниця, збудована у 1640 році, важливе місце для торгівлі, особливо сіллю. Найвідоміше свідчення про фортецю належить османському мандрівнику Евлії Чєлєбі, який описував її як укріплену споруду з дощаним дахом і металевими воротами. Це була єдина значна ханська митниця на Азовському морі, що підкреслює її унікальну роль у контролі експорту солі та рибної продукції з приазовських степів.
Іслям-Кєрмєн (Асланкєрмєн, Аслан-Городок, сучасна Каховка), була заснована кримським ханом Менглі I Ґераєм у 1492 році. Фортеця розташовувалася в районі важливої переправи через Дніпро і слугувала стратегічним пунктом. Вона контролювала ключову Таванську переправу через Дніпро, якою користувалися як війська, так і чумаки. Тут розташовувався гарнізон, підпорядкований хану, та митниця.
Кази-Кєрмєн або Гази-Кєрмєн (Берислав), була збудована близько 1450 року і контролювала вихід до Чорного моря. Її оточували менші фортеці, зокрема Нустрєт-Кєрмєн, Сагин-Кєрмєн та Хан-Бурун на острові Тавань.
Ескі-Таван (Таванська фортеця) — одна із важливих ханських фортець на правому березі Дніпра, що розташовувалася поблизу сучасної Каховки біля Таванської переправи. Гійом-Левассер де Боплан у “Описі України” 1650 року називає її найкращою з переправ на Дніпрі.
Кіль-Бурун (Кінбурн) — османський форт, заснований у XV столітті. Всередині укріплення розташовувалося близько 80 будинків і мечеть. Населення фортеці складалося переважно з військовослужбовців залоги та членів їхніх родин, загальна чисельність яких становила приблизно 500—700 осіб — це була компактна військова колонія, орієнтована на виконання оборонних і контрольних функцій.
Киз-Яр (Мелітополь) на той час був маленьким ногайським поселенням, відомим з XVI століття.
Калє-Кучук або Каланчик (Каланчак) — кримське укріплення серед кочів'їв ногайців. У 1584 році тут знайшов свою смерть Мехмед II Ґерай, після того, як втратив престол.
Боли-Сарай (Балисарай) — історичне місто-фортеця, що існувало наприкінці XVI—XVII століття, столиця Малої Ногайської Орди. Було засноване у 1577 році сином кримського хана Аділь Ґераєм, імовірно, на косі на захід від гирла річки Кальміус. На підставі записів османського мандрівника Евлії Чєлєбі, який згадує Балисиру як назву санджака Кефінського ейялету з центром у фортеці, існує припущення, що місто могли відновити вже як османську фортецю.
Єді-Джамі (Сім Мечетей), поселення, що функціонувало у XIII—XVII століттях на пагорбі Лиса Гора та його околицях біля сучасного села Юрківка Запорізької області.
Алі-Агок (Скадовськ), рибальське селище, що передувало сучасному місту, проте, його існування не підкріплене джерелами.
Буджак
Історична область між гирлами річок Дунай та Дністер (південна частина Одеської області України та частина Молдови). Назва походить від кримськотатарського bucaq — “кут”.
Тут мешкала Буджацька (або Білгородська) орда. Це був один із найбільш автономних регіонів, значний вплив тут мала Османська імперія через свої фортеці Аккерман (Білгород-Дністровський), Кілія та Ізмаїл.
Буджацька орда мала подвійне підпорядкування де-факто. Хоча юридично вони підкорялися хану, через близькість до османських кордонів та участь у війнах імперії на Дунаї, буджацькі мурзи часто отримували накази та платню напряму від османських пашів, ігноруючи Бахчисарай.
Акджи-Кєрмєн або Аккерман (Білгород-Дністровський) — одна з найпотужніших фортець на Дністрі, центр Буджацької орди. Це був адміністративний центр, де карбувалася монета, діяли суди та митниці султана.
Ізмаїл — одна з найважливіших і найбільших османських фортець на Дунаї. Хоча існують згадки про більш ранні поселення (наприклад, “селище на переправі Ісмаїл” у 1543 році), які були швидко зруйновані, офіційне заснування міста пов'язане з указом султана Османської імперії Мурада III 1589 року, який доручав впорядкувати переправу “у місцевості Ісмаїл Гедічі” та заснувати поблизу місто й пристань. Їзмаїл був значним містом, а у 1761 році тут було засновано катедру митрополита Даниїла, який керував православними церквами в Османській імперії.
Кілія була одним із найстаріших і найбільш значущих поселень у регіоні Нижнього Дунаю. Це був головний пункт вивезення зерна (пшениці та ячменю), шкір та худоби з Молдавського князівства, а також з Буджаку.
Її порт був критично важливим для економіки ханату, оскільки забезпечував можливість торгівлі та виходу на чорноморські ринки для ногайців, які займалися скотарством та отримували значні доходи від продажу худоби та продуктів тваринництва.
Татарбунари — важливий пункт у Буджаку, де знаходилася резиденція одного з ногайських мурз або ханського намісника. Містечко слугувало центром збору данини з навколишніх сіл та місцем торгівлі. До російської окупації тут існувала цитадель, що була розібрана для будівництва казенних споруд.
Опис фортеці свідчить про її функцію як військового гарнізонного пункту з мечеттю, арсеналом та житловими кварталами. Вона мала стратегічне розташування: вона височіла над долиною річки й контролювала водні шляхи та околиці. Гарнізон складався з кримських татар та османів, а знайдені під час розкопок предмети свідчать, що серед робітників могли бути й волохи.
Каушан (Кеушень в Молдові) були не стільки містом, скільки адміністративним центром Буджацької орди. Саме тут, у зоні кочування, розташовувався каймакан або сераскер — представник кримського хана, який здійснював безпосереднє управління ордою. Таким чином, Каушан були пунктом зосередження ханської влади на периферії, що відповідало потребам мобільного кочового суспільства.
Каушан мав статус “літньої столиці” ханату, слугуючи ставкою для кримських ханів. Тут знаходився палац, де часто зупинялися кримські хани під час військових походів на Дунай або коли в Криму спалахували епідемії. Каушан був повноцінним містом з кам'яними будівлями та розвиненою торгівлею, у 1761 році тут був побудований новий палацовий комплекс з мечетю та лазнями, а також синагога та церква.
Хан-Кишла (село Удобне Одеської області) з 1758 року функціонувало як літня резиденція кримських ханів, або ж як ставка Буджацького сераскера. Це доповнювало функціонал Каушан (розташованих за 60 км на північ), які в той же період були більш стаціонарною (часто зимовою) адміністративною базою та центром Буджацької орди. Цінні дані про цей населений пункт залишив Евлія Чєлєбі, який згадував, що Хан-Кишла, де живуть буджацькі татари, налічує п'ятсот домів з благоустроєним, як у містечку, караван-сараєм, мечеттю і лазнею.
Комрат (у Ґаґауз Єрі, Молдова) — поселення на території Буджаку, що існувало в ареалі кочування ногайців. Як і інші поселення цього регіону, воно виконувало функцію тимчасового гарнізонного та адміністративного пункту, але не перетворилося на стабільний економічний центр через переважання кочового скотарства в господарстві Буджацької орди. Відомо, що тут деякий час була резиденція ханського намісника.
Кубань
Регіон на схід від Керченської протоки та Азовського моря, вздовж річки Кубань (сучасний Краснодарський край росії та частина Адигеї). Назва найімовірніше походить від quban — “річка”, “потік”.
Тут знаходилася Кубанська орда, нащадок Малої Ногайської орди, і часто знаходили притулок представники династії Ґераїв під час внутрішніх міжусобиць у Криму. Управління здійснювалося через кубанського сераскера, який мав резиденцію в місті Копил або Тамань.
Влада Кримського ханства на Кубані була скоріше політичним сюзеренітетом над кочовим населенням, а не територіальним контролем над осілим. Кубань була не стабільним адміністративним регіоном, а вогнищем нестабільності на периферії ханства.
Копил (Слов'янськ-на-Кубані) — адміністративний центр “східних володінь” ханату на Кубані, тут розташовувалася ставка кубанського сераскера. Копил був важливим тиловим пунктом, де зберігалися запаси продовольства та зброї для походів на Кавказ. Воно було важливим для забезпечення сюзеренітету кримського хана над Кубанською ордою, оскільки влада ханства на Кубані часто була номінальною і вимагала присутності військових та адміністративних представників для підтримання контролю над ногайцями, які були джерелом постійної нестабільності.
В районі сучасного міста було ще дві фортеці: Ескі-Копил (Старий Копил, збудований у 1608 році на правому березі Протоки) та Єні-Копил (Новий Копил, збудований у 1747 році).
Актар (Актар-Бахтар, сучасний Приморсько-Ахтарськ), містечко з фортецею та гаванню. Шведський історик Йоганн Тунманн у своєму описі Кримського ханства у 1774 року пише: Актар, містечко біля Азовського моря, з гаванню та якірною стоянкою; Актарський лиман з'єднується тут із згаданим морем.
Хан-Калє (Хункала, Таман, сучасна Тамань) — стратегічна османська фортеця на Таманському півострові, що контролювала Таманську протоку і була важливим опорним пунктом на межі Чорного та Азовського морів. Вона виконувала військову та адміністративну функцію, підтримуючи владу Кримського ханства над Кубанською ордою та слугуючи логістичною ланкою у відносинах між Кримом, Кубанню та Кавказом.
Адіс (Тумнев, сучасний Темрюк) — містечко та фортеця. На російському плані міста 1777 року позначена фортеця з баштами, що обнесена кам'яною стіною, а в самому місті згадано “чотири татарські мечеті й біля кожної із них по цвинтарю, татарські лавки та будови”.
Функціональна природа поселень
Поселення у Дешт-і Кипчак принципово відрізнялися від осілих центрів Криму, й не були розвиненими міськими осередками торгівлі та ремесел, а виконували виключно військово-адміністративні функції.
Вони слугували або османськими фортецями-анклавами (як Аккерман та Ачі-Калє) для контролю регіону та стратегічних портів, або стратегічними фортецями, заснованими ханами для захисту переправ (як Іслям-Кєрмєн).
Степові поселення були політичними і військовими точками опори, що обслуговували та контролювали мобільне кочове населення. Попри військово-адміністративний пріоритет, вони мали життєво необхідну обслуговуючу інфраструктуру (логістичні бази), яка була безпосередньо пов'язана з потребами кочовиків та гарнізонів.
Ключова роль належала ремісникам, які забезпечували ногайські орди та ханські війська усім необхідним для кочування та ведення війни. Ковалі були критично важливими для ремонту та виготовлення зброї, кінської збруї, стремен та інструментів. Укріплення, такі як Ор-Капу та фортеці на Дніпрі (наприклад, Іслям-Кєрмєн), мали свої майстерні для військових потреб.
Сідларі та шорники виготовляли та ремонтували спорядження для коней, що було основою ногайської армії та транспорту. Шевці та кравці забезпечували гарнізони та частину ногайської знаті одягом та взуттям, які були необхідні для далеких походів.
Степові опорні пункти, хоча й не були великими містами, виконували функцію перевалочних баз та митних пунктів. Караван-сараї для чумаків, купців та дипломатів забезпечували безпеку та відпочинок на небезпечних торговельних шляхах, що перетинали степ. У таких пунктах, як Ор-Капу та Чєнішкє функціонували митниці, збираючи податки з солі та іншої продукції.
У поселеннях, розташованих на торговельних маршрутах (наприклад, Балта на кордоні з Річчю Посполитою), постійно перебували вірменські, грецькі, волоські та кримськотатарські купці, які обмінювали товари з півночі (хліб, тканини) на продукти скотарства ногайців (худоба, шкіра, шерсть).
Оскільки поселення були центрами ханської влади або місцями осідання гарнізонів, вони мали мінімальну соціальну інфраструктуру. У фортецях та ставках (наприклад, у Каушані) розташовувалися мечеті, де мулли виконували релігійні обряди та вели хроніки, обслуговуючи гарнізони та місцеву знать. Окрім сераскерів та беїв, тут перебували кадії (судді) та писарі, які забезпечували юридичну та адміністративну діяльність ханату в регіоні.
Таким чином, інфраструктура поселень була суворо підпорядкована двом цілям — військовому контролю та забезпеченню життєдіяльності мобільного кочового суспільства та гарнізонів, а не вільному ринковому розвитку, характерному для осілих міст Криму.
Кінець кочового світу: окупація росією та депортації
Внаслідок окупації російською імперією у XVIII столітті історія ногайських орд у Дешт-і Кипчак та їхніх поселень добігла кінця. Цей період завершив багатовіковий кочовий уклад у регіоні.
Після чергової російсько-турецької війни в 1774 році було укладено Кючук-Кайнарджийський договір, згідно з яким Кримське ханство формально здобувало незалежність. Однак, на його території розташовувалися російські війська, а внутрішні справи постійно піддавалися втручанню. У 1783 році Кримський півострів з материковою частиною ханату, острів Тамань та вся Кубань були анексовані російською імперією.
Ліквідація Кримського ханства означала і кінець державності ногайських орд. Російський уряд почав масове переселення ногайського населення з Північного Причорномор'я. Значна частина ногайців була насильно депортована в приазовські та зауральські степи, а їхні залишки згодом емігрували до Османської імперії під час Кримської війни. Цей процес фактично знищив кочове суспільство регіону.
Після того, як російська імперія досягла Дунаю, старі кримські та османські фортеці втратили своє військове та стратегічне значення та прийшли в занепад. Деякі з них, як-от фортеця в Татарбунарах, були розібрані для будівництва нових поселень, що символізувало заміну старого кочового світу новим, осілим, імперським порядком.
Висновки
Поселення в Дешт-і Кипчак здебільшого були не традиційними міськими центрами, а стратегічними фортецями та адміністративними пунктами, що відповідали природі кочового суспільства.
Влада була багаторівневою: вона поєднувала номінальний сюзеренітет кримського хана над ногайськими ордами з безпосереднім османським контролем над ключовими прибережними фортецями (анклавами).
Відсутність великих міст була зумовлена економікою, заснованою на скотарстві та військових походах. Зрештою, цей кочовий світ зник під натиском російської імперської експансії та подальших депортацій у XVIII столітті.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.
