Богуслав Адамович. Історія невідомого дожа. Частина ІІ

Початок тут

Оригінал тут

II.

У розпал суперечки через дивні картини, що почалася між парою знавців і незнавців мистецтва, комусь спала вдала думка показати одну з картин Тіціанові.

Про нього казали, що він має в душі сонце й додає його веселки й золото до фарб у власній палітрі. Цей геній висловив цікаву й пророчу думку. Побачивши принесену картину, Тіціан спохмурнів. А коли заговорив, то в ньому були помітні певне замішання та неспокій:

— Навіщо ви показали мені цей портрет?... Не можу не впізнати талант митця, але не можу й висловити схвалення… Його напрямок у мистецтві настільки відмінний від мого, від того спільного для нас всіх, смертних майстрів, зусилля — наслідувати реальні видимі явища, спрощуючи їх і перетворюючи згідно з природою нашого духу й ока, щоб видобути на поверхню те, що в реальному житті є глибоким і прихованим, а отже, й істотним і безсмертним по суті. Але тут я бачу, що художник поставив перед собою інше, таємниче, завдання, яке йде ще далі; я не можу зрозуміти його сутність і волів би навіть не розуміти…

Можливо, в ньому є якийсь моторошна геніальність; але я б не хотів мати такий талант...

Тут майстер трохи замислився і після вагань додав:

— Однак у цьому портреті є якась дивовижна сила. Ніколи в собі не помічав тієї схильності турбуватися про вираз обличчя інших, що притаманна нервовим людям. Навпаки, я сам домінував над іншими власним виразом, маючи певний дар навіювання... Але зараз, коли довше вдивляюся в це обличчя, яке є для мене таким чужим і відмінним від мого, то відчуваю, що мої риси всупереч моєї волі укладаються в цей вираз, який бачу перед собою на полотні...

Тут майстер відвернувся, глянув у дзеркало й, насупивши брови, відсунув картину різким рухом. А тоді перевів розмову на інше.

У дивному таланті художника справді була загадка. Його портрети виходили з-під пензля абсолютно несхожими, але з часом ставали надзвичайно подібними до оригіналу. Можна було припустити нечуване: через якусь надприродну силу, закладену в полотні портрет з плином часу повільно змінювався без участі художника, пристосовуючись до рис живої людини, аж доки ставав беззаперечно правильним...

Насправді йшлося про дещо значно приголомшливіше. Змінювався не портрет, який наближався до рис оригіналу, а сам живий оригінал. Людина, копією якої він мав бути, несвідомо й мимоволі сама уподібнювалася портретові. Ця зміна відбувалася так поступово, хоч і швидко, що ані той, хто перетворювався, ані його оточення не могли помітити дивного перетворення. Крім того, він, як і інші, через якийсь невідомий вплив одночасно втрачав пам’ять про попередні риси свого обличчя.

Скільки б не було портретів інших майстрів, вони лише свідчили на користь художника, адже тепер їх вважали хибними через зміни в оригіналі.

Тож нікому й не спало на думку, що наслідувальний живопис міг мати такий вплив на життя.

Якщо часом якийсь знайомий або родич після довгої перерви бачив людину, яка змінилася, то вигукував від несподіванки:

— Але ж, мій любий друже (або брате)... Очам своїм не вірю!... Як ти зараз виглядаєш!... Як безжально змінює нас бог часу!...

Можливо, у пензлі художника була якась споріднена сила з магією часу, що перетворює людські обличчя за сталими й незмінними шаблонами, останньою сходинкою і вираженням якої є небуття скелета? Можливо. Але була в ньому й інша, грізніша сила, що за швидкістю й впливом залишала позаду навіть Хроноса.

Обличчя тих, кого любив він малював гарнішими, ніж насправді, внаслідок чого вони дійсно гарнішали. А коли малював тих, кого не любив, то зображував їх потворнішими. Ступінь наданої потворності залежав від антипатії або злого гумору майстра. Він видовжував ворогам ніс, знижував чоло, надавав тваринного виразу щелепам, із всією зловтіхою перетворюючи їх на живі ходячі карикатури. І всі ці зміни відбувалися зазвичай протягом пари тижнів настільки загадково й непомітно, що людина, яка отримала горб або втратила око через злу волю художника була впевнена, як і всі інші, що народилася калікою.

Ще дивніше було те, що ніхто зі скарикатурованих людей не викинув глумливого портрета. Кожен ставився до нього як людина безхарактерна, нездатна на вчинок неприємний, але природний і правильний, приймав портрет, піддаючись непереборному впливу цього, як вони казали, експлуататора і шарлатана або страшного мага.

Здавалося б, видатний і єдиний у своєму роді талант разом з потужним гіпнотичним впливом самої особи художника мусив би прикути увагу світу сильніше й довше, ніж це трапляється з творами найвідоміших майстрів. Та в реальності все було по-іншому. Поки що його мистецтво дивувало, викликало захват. Але захоплення палких прихильників і суперечки недоброзичливців стихали навдивовижу швидко. Кожна картина з часом, коли з нею погоджувалися й визнавали геніальною, переставала викликати зацікавлення. Світ байдужів до неї, ніби її роль закінчувалася на цьому визнанні, портрет виконував своє завдання й вмирав.

Разом з тим переставала викликати зацікавлення й особа самого творця. Його не любили, уникали й навіть почали боятися…

Він вів замкнене життя. Вже не насолоджувався вільними веселощами молодості, а поринув у розпусні оргії, охоплений жагою до демонічних злочинів. Про його майстерню розповідали страшні речі. Часом з-під підлоги там було чутно стогони. Казали, що вродливі жінки, яких йому вдалося заманити до себе, зникали безвісти… Але нікому не спадало на думку шукати в його будинку загиблих жертв…

Продовження