Богуслав Адамович. Історія невідомого дожа. Частина І

Від перекладача: Богуслав Адамович (Bogusław Adamowicz) (1870-1944) - польський поет і прозаїк, автор творів у стилі weird-fiction. Нижче подається переклад одного з таких текстів - “Історія невідомого дожа” (Dzieje niewiadomego Doży). Оригінал перебуває у суспільному надбанні за цим посиланням. Твір чимось нагадує “Портрет Доріана Грея” Оскара Вайлда (можливо, автор і надихався ним), але тут живопис має значно серйозніший вплив на реальність…

I.

Дієго дель Астро не фігурує в історії. І це був один з найхоробріших венеціанських дожів, і якби не передчасна смерть, а точніше раптове зникнення, цієї великої людини, його правління, безумовно, було б успішним для подальшої долі Республіки.

Видатний правитель просто випав з історії. У хроністів трапляється подібний недогляд.

А історія має свого сатану, який ховається і все заплутує, має своє чаклунство і витівки, які важко пояснити....

У ті часи в Венеції славився один митець, чий живопис мав особливе значення у житті Дієго. Це був молодий чоловік, якого всі любили, сповнений надзвичайних здібностей.

Йому пророкували чудове майбутнє рівня Тіціана. Його незвичайні, сповнені запалу портрети, що їх він малював навдивовижу швидко, викликали величезний подив. На додаток до свого неперевершеного таланту, він був відомий своєю красою і привабливими рисами характеру. Він купався у золоті, розкидаючи його навкруги без думки про завтрашній день, смакував життя на повну з усією легковажністю осіб, про яких ми кажемо, що вони народилися під щасливою зорею.

Однак на самому початку такої успішної кар’єри він раптово зник з поля зору. Ніби виїхав за кордон. Однак подейкували, що він залишається у місті, зачинившись у майстерні й не пускаючи до себе нікого, проводить якісь таємничі досліди...

Якогось дня художник знову з’явився у Венеції після кількох років відсутності. Це збіглося з урочистим вступом Дієго на посаду голови уряду.

Всіх вразили великі зміни, що відбулися з художником. Це вже не був легковажний молодик як колись, а замкнений та зосереджений чоловік і якщо колись він був люб’язний та веселий, то тепер став непривітним і понурим. У суворих рисах його не за віком постарілого й пожовклого обличчя блукала насмішкуватість, в очах ховалися заздрість і нещирість, а над всім панувало тавро зосередженої волі й ненаситної жаги величі.

Коли стало відомо про повернення відомого художника, до його майстерні почали заходити численні допитливі й майстер знову заходився малювати портрети.

Але вже з першими творами велика слава художника похитнулася та роздвоїлася. Тепер його картини переконували не всіх. Одні хвалили їх більше, ніж раніше; інші глузували з його мистецтва. Вони стверджували, що він змарнував свій талант, що, втративши здатність гостро проникати в найтонші відмінності людських характерів, він прагне експлуатувати свою колишню славу й перетворився на шарлатана, який вміє вправно переконувати людей. А оскільки, на думку загалу, основою мистецтва є щось настільки невловиме, що побачити й відчути його може лише винятковий розум, хитрому визискувачеві вдавалося закрутити деякі слабші й легковірніші голови.

Так, його портрети були виконані жваво, але вже не мали тієї схожості, яка колись була їм притаманна. Це вже не були точні зображення. Гірше того, митець ніби малював зовсім інші обличчя. Хтось, глянувши на щойно закінчену картину, яка мала відображати його власну постать, відчував розчарування та подив, коли замість себе бачив на полотні якусь чужу особу – ніби у його вбранні, але рисами й виразом обличчя далеку, як Клеон від Перикла або Терсіт від Александра Великого. Потім замовник мимоволі знизував плечима й губився: що робити з цим витвором знаменитого майстра?

Важко було не засудити митця за недоречний жарт або не зовсім здоровий задум… З іншого боку, картина як витвір мистецтва була беззаперечно чудовою. Закінчувалося все тим, що замовник її приймав. 

А з часом починав ставитися до портрету прихильніше. Помічав в ньому певні справжні риси, притаманний вираз і зрештою мусив визнати дивовижну подібність до оригіналу. А тоді починав захоплюватися художником. Казав, що це вже не просто вишукана подоба тієї людини, а власне, вона сама, тільки ніби зафіксована в дзеркалі і обрамлена.

Так портрет поступово набував бажаного змісту й правди в людських очах.

Цю особливість приписували надзвичайній глибині генію, що ставала помітною лише при серйозному й тривалому вивченні твору і його сутності.

Ті ж, хто не мав можливості переконатися в цій якості, залишилися при своїй первісній, невтішній думці про художника.

Продовження тут.