"Ці гімни, що складаються з понад 10 000 рядків, переповнені описами небес. Чи якийсь інший об'єкт згадується так часто... Але є тільки одна річ, яку неможливо впізнати з цих давніх пісень, якщо ти не знав її до цього — те, що небо синє" Лазарус Гейгер
Друга половина XIX сторіччя була багатою на наукові відкриття та суперечки. Історики, філологи, медики та офтальмологи задалися питанням кольору в житті людини і суспільства. Свої спостереження стосовно дивних, з точки зору європейця XVIII-XIX ст., визначень кольорів у літературних пам'ятках давньої Греції вперше опублікував Йоганн Вольфганг фон Гете у своїй праці "Теорія кольорів" ще у 1810-му році. Але справжній вибух спричинило видання майбутнього прем'єр-міністра Британії, що вийшло майже на півстоліття пізніше по інший бік Ла-Маншу.
В 1858 році світ побачила книга Вільяма Едварда Гладстона під назвою "Дослідження про Гомера та гомерівську епоху". Це було не перше і не найповніше дослідження головного барду античності, але дещо в цій книзі перевернуло сприйняття давньогрецької цивілізації як сучасниками Гладстона, так наступними поколіннями.
Чи могли давні греки бачити синій і зелений кольори та розрізняти їх між собою?
Гладстон підрахував, що Гомер використовував прикметник melas/чорний близько 170 разів, а leukos/білий зустрічається близько 100 разів. Це найпопулярніші згадки кольорів. Не дивно, бо закладатися сприйняття кольору починало з виділення ступенів освітленості, тобто на шкалі від темного до світлого без додаткового визначення. Третє місце за використанням поділяють eruthrós/червоний та xanthos/жовтий з 13-ма та неповним десятком вживань відповідно. Ще шість згадок припали на ioeis/фіолетовий, а іншим кольорам дісталося і того менше або не дісталося уваги автора взагалі.
Проаналізувавши усі аспекти міфічного світу Гомера, Гладстон виявив повну відсутність блакитного кольору в описах поетом грецьких природних пейзажів. Кордони "зеленого" теж були, м'яко кажучи, не чіткими. Натомість море називається "винно-темним", а іноді бронзовим.
Так що це? Дальтонізм цілої цивілізації?Генетична мутація, притаманна виключно одному етносу? Фізіологічна нерозвиненість ока? Чи море три тисячі років тому і справді було іншого кольору?
Гомер жив у VIII сторіччі до нашої ери, тобто в проміжок між 800-м та 700-м роками. Не так далеко по мірках історії від 740-го доку до н.е., коли була зроблена ця статуетка. Чи схоже це на колір морської води? Так. Чи міг Гомер та його колеги-сучасники, описуючи море, мати на увазі саме такий прояв бронзової поверхні? Так, чому б ні.
Я провела опитування з приводу кольору на цій картинці у себе в інстаграм, в закритому художньому клубі та просто розіслала друзям.
Мене цікавило яким словом вони б його назвали. В інстаграм я публікувала це питання також англійською для не-носіїв української. Таким чином відповіді я отримувала від трьох різних груп людей:
• тих, хто малює сам або цікавиться малюванням (інста);
• ті, хто малює на серйозному рівні, беручи участь в міжнародних і національних виставках на конкурсній основі (закритий клуб);
• та тими, хто користується кольором просто як побутовою функцією для позначення гілки метро чи вибору стрічки для подарунку.
Також в інсті я попросила просто проголосувати за загальну назву кольору, обираючи між синім/blue і зеленим/green. Думки розділилися приблизно 1:7 на користь зеленого. Але англомовні підписники, які назвали його teal та turquoise, в загальному спектрі віднесли його до синього/blue. Україномовні практично всі розпізнали його як зелений, але самостійно назвали його бірюзовим.
Найяскравіше різноманіття визначень для референсного кольору було, як не дивно, у спільноті художників, в той час, як люди, не пов'язані з кольором професійно, практично всі назвали його одразу зеленим або бірюзовим. Все, інших відповідей не було.
Чи свідчить це про різну будову ока у людей відповідно до мови чи професії? Звісно, ні!
Це свідчить про різний рівень пріоритетності визначення конкретного кольору, та кольору взагалі, як явища.
"Область, яку історик кольору має дослідити в першу чергу, - це мова. Слова можуть бути більшим джерелом інформації ніж фарби митців" Мішель Пастуро
Кольорова лексика давньогрецького відносно скромна і не завжди є точною. Тільки два слова є усталеними і позначають конкретні кольори - це melas/чорний та leukos/білий. Третій за популярністю кольоровий прикметник eruthrós/червоний позначає надзвичайно широку гамму відтінків червоного спектру від ледь червонуватої вохри до свіжої крові, але ніколи не дає конкретики. В інших слів, особливо в архаїчний період (з VIII століття до н.е. до другого перського вторгнення в Грецію в 480-му році до н.е.), визначачення туманне, мінливе і часто вказує скроріше на ступінь освітленності ніж на хроматичну ідентичність. Часто воно стосуються не кольору як такого, а враження від нього чи настрою, який він створює. Це характерно не тільки для давньогрецького, а і для більшості прадавніх мов, правда, в різній мірі. Ми дивимося на давні тексти з позиції сучасності, ми хочемо конкретики. Надто часто ми шукаємо визначеності там, де її з самого початку автори просто не закладали.
Так чи були давні греки дальтоніками?
Ні! Колір - це соціальне явище. Саме суспільство виробляє колір, дає йому визначення та наділяє значенням. Давні греки мали справу з синім та зеленим кольором, просто вони не були значущими в цивілізаційному плані. Як тільки ці кольори набувають функцію, то і слова для них починають з’являтися.
В наступних статтях я розповім вам, як греки почали розділювати синій та зелений та як з’явилися знайомі нам слова, які лягли в основу сучасних назв, а поки - дякую за прочитування,
ваша Катя.
