Історія синього кольору сповнена неочікуваностей, мало який з кольорів може похизуватися такими сюжетними поворотами протягом свого існування. Сприйняття людьми синього кольору кілька разів буквально переверталося з ніг на голову, обертаючись в процесі навколо своєї осі.
При згадці синього що вам спадає на думку? Небо? Море? Свобода? Свіжість? Вищий соціальний статус? Маркетологи давно в курсі того, як працює наше сприйняття кольору. Фарбуючи рідину для миття вікон у відтінки синього, виробники побутової хімії збільшують обсяги продажу, бо ми сприймаємо синій як чистий. А темно-синій піджак став практично уніформою для топ-менеджерів. Це реалії останніх кількох десятиліть, але сині фарбники відомі людству не першу тисячу років.
В культурах Античності роль синього кольору була незначною, є навіть теорія, що давні греки не могли візуально розрізняти синій колір, але це заслуговує на окрему статтю. У римлян він взагалі вважався “нечистим” і навіть принизливим - це колір варварів. В Римі синє вбрання вважалося ознакою поганого смаку або трауру. Його часто асоціювали з потойбіччям, смертю та Царством Аїда.
Усі бритти наносять на себе вайду, що дає синій колір, роблячи їхній вигляд в бою більш загрозливим.
Omnes vero se Britanni vitro inficiunt, quod caeruleum efficit colorem, atque hoc horribiliores sunt in pugna aspectu.
Нотатки про війну з галлами (Commentarii de bello Gallicо), Гай Юлій Цезар, 50-ті роки до н.е.
Слова “вайда” (woad) Цезар, звісно не знав, бо воно значно молодше за описані події. Він назвав це vitrum, первинним значенням якого є “скло”, через що з’явився міф про татуювання, начебто галли “різали себе і фарбували синім”. Однак все набагато прозаїчніше, це був латинський еквівалент грецької назви місцевої рослини, з якої видобували синій фарбник. Римлянам, як і грекам до них був знайомий азійський індіго. Вони вміли відрізняти його від кельтської та гальської вайди. Індійське походження фарбника також не було для них таємницею. Про це свідчить назва - indicos грецькою та indicum латиною. Підтвердження цього ми знаходимо у Вітрувія, де він прямим текстом пише, що “за відсутності кольору індіго вони [варвари] використовували vitro, яке Греки називають isatin”
Item propter inopiam coloris indici cretam selinusiam aut anulariam vitro, quod Graeci isatin appellant, inficientes imitationem faciunt indici coloris. Vitruvian
Але вони не знали про його рослинне походження і вважали похідним мінералу, який називали lapis indicum - буквально “індійський камінь”. В Європі це помилка проіснувала до XVI століття.
Грецьке слово ἰσάτις (isatis) лягло в основу для усталеної міжнародної назви рослини Isatis tinctoria, дальнього родича звичних нам капусти та гірчиці, яку ми знаємо як Вайду красильну або німецьке індіго.
Історія вайди тісно пов'язана з Галлією і починається задовго до завоювання її Юлієм Цезарем. Археологічні дослідження, що підтверджують використання вайди в якості джерела кольору відносяться до періоду неоліту. Найстарішою на даний момент є знахідка насіння Isatis tinctoria у печері Одост (в деяких джерелах Адауст) в департаменті Буш-дю-Рон на півдні Франції. Також відбитки насіння на кераміці були знайдені на території сучасної Німеччини, в поселенні залізної доби поблизу Хойнебурга. Фрагменти насіння знаходили на Британських островах в Дрегонбі, Північний Лінкольншир, які датовані Залізною добою. В 1968 році була відкрита могила вождя Хохдорфа, кельтська погребальна камера 500-х років до нашої ери. Під час розкопок 1978-79 років в ній були знайдені текстильні вироби, пофарбовані вайдою.
Розалінд Холл у своїй книзі 2008-го року “Єгипетський текстиль” стверджує, що давні єгиптяни створювали свою синю фарбу, “використовуючи індіготин, також відомий як вайда”. Ідентифікувати прадавні артефакти як точно пофарбовані вайдою або справжнім індіго практично неможливо, бо фарбуюча речовина, видобута з цих рослин, є хімічно ідентичною. Isatis tinctoria та рослини роду Indigofera є носіями однією хімічної сполуки, але в різній концентрації. Вміст індіготину в вайді приблизно в 25-30 разів менше за індігофери.
Фарбник, відомий як סטיס, satis, згадується Арамейською мовою у Вавілонському Талмуді III-VI сторіччя нашої ери. Серед месопотамських археологічних знахідок є і старіші джерела, які описують характерний процес фарбування тканин, але не вказують речовину.
Вайда була економічно важливою сільськогосподарською культурою на більшості територій Європи та Британських островів. Мода на синій колір, що виникла в Європі XIII сторіччя казково збагатила виробників та постачальників вайди. Добробут та процвітання великих міст, таких як Тулуза, Ам’єн, Ерфут, і цілих областей були збудовані на “окситанському золоті”. Непримітна на око рослинка з дрібними жовтими квітами стала настільки бездонним джерелом збагачення, що за статки від торгівлі нею тулузький купець Жан де Берні зміг викупити у імператора Карла V короля Франциска І, якого взяли в полон у битві при Павії.
Але ніщо не вічне. З кінця XIII сторіччя у вайди з’являється нерівний суперник - “індійський камінь”, який італійські купці починають продавати в Венеції, а в наступному столітті ще й в Лондоні, Марселі, Генуї та Брюгге. На радість тих, чиї статки залежать від вайди, в XV сторіччі на Близькому Сході та Східному Середземномор’ї починається турецька навала, що значно ускладнює постачання товарів з Індії та Азії в Європу. Загроза розорення тимчасово зникає з поля зору, але це лише затишшя перед бурею.
За кілька десятиліть європейці знаходять у тропіках Нового Світу рослину-індігоферу, яка здатна давати пігменту навіть більше за індійський вид. Не зважаючи на вартість доставки, заокеанський індіго виявився дешевшим для споживача, бо для його вирощування використовувалася рабська праця, а концентрація індіготину перевищувала вайду щонайменше в десять разів.
Виробники вайди, як наповнювачі казни, почали тиснути на владу, результатом цього стали кілька королівських едіктів, в яких під загрозою смертної кари заборонялося використання індіго. Офіційно державні заборони протрималися до кінця XVII во Франції та багатьох містах Німеччини. Але і вони виявилися марними. Не дивлячись на протекціоністські заходи, індіго заполоняє собою ринок Європи - він є значно більш вигідним за вайду. В 1737 році останній закон, спрямований на заборону його використання, припиняє свою дію.
Вайда програла битву з індігу. В різних частинах Європи масово зникають цілі прошарки професій, пов’язаних з вирощуванням вайди та виготовленням фарбника з неї. До кінця XIX сторіччя головним синім стає індіго. Лише за часів Наполеона вайда переживе короткий ренесанс у Франції через встановлену Англією блокаду. Але це тривало недовго, вайда зануриться в забуття на багато десятиліть.
В 1971 році сталося подвійне диво - журналіст та історик Патріс Жорж Руфіно врятував від руйнування архітектурну пам’ятку Château Magrin та наново відкрив світу історію “синього золота Окситанії”.
Тепер колишня фортеця, перетворена на музей вайди. Кожен її куточок несе відбиток епічної історії: фасади епохи Відродження, символи золотої доби Окситанії, коли вона була житницею вайди для Європи. В стінах будівлі збереглася велетенська сушильна кімната, колекції рукописів, зразки текстилю, інструменти та останній млин в області. А в саду кущики вайди та індиго нагадують нам, що один блакитний колір може поховати інший.
В 1994-му році, після майже століття забуття, компанія Bleu de Lectoure ініціювала відродження культури вайди і перенесла її в сучасну епоху. З 2016 року невеликий бренд з виробництва товарів на основі вайди оброблює власні 30 акрів землі. Половина з них використовується для насіння для косметичних цілей, інша половина для листя, з якого витягується пігмент. Технологію зберегли незмінною з часів Наполеона, який зобов’язав фарбувати військову форму вайдою. Річний урожай складає 30 кг натуральної фарби для домашнього текстилю майстерні-бутіка.
В наступній статті я розповім вам історію ще одного надзвичайно цікавого пігменту рослинного походження, а поки - дякую за прочитування,
ваша Катя.
