Початок тут
Оригінал тут
III.
Одним з найзатятіших противників художника був Дієго. Дож ненавидів цього, як він казав, божевільного й шахрая, який вдає з себе майстра й безжально висміював його твори.
Але Дієго мав коханку, чиї примхи підкорювали навіть його незламну й деспотичну натуру. Це була молода й відома своєю красою куртизанка. Після довгих наполягань вродливій Люцині вдалося вмовити Дієго, щоб той доручив намалювати її портрет саме цьому ненависному митцю. Художник подобався вродливій жінці. Після першої зустрічі вона відчула нездоланний потяг до нього. І куртизанка стала старанною захисницею мистецтва художника, якому вже починало бракувати прихильників…
Він покірно прийшов на виклик Дієго, ввічливо й з цілковитим спокоєм реагуючи на зневажливе ставлення правителя й з усмішкою взявся до праці.
Коли портрет було завершено, майстер розмістив його у належному світлі й чекав на прибуття дожа. Тимчасом Люцина, онімівши від здивування, стояла поруч, не відриваючи погляду від мольберта. Дієго наблизився, кинув оком на картину й з найвищим обуренням плюнув:
— Та це Горгона! Столітня Парка! А не ця солодка Люцина! Ти зробив стару відьму зі свіжої, мов весна, богині!... Божевільний, - загорлав він, - я маю здорові очі й розум і не дам себе обдурити шарлатану!...
Він вигнав художника й наказав викинути його потворну картину.
Митець вперше зустрів такий прийом. Стерпів це мовчки, лише зловтішний усміх свідчив, що він не пробачить страшної образи.
Коли він пішов, дож здивувався, чому так лагідно вчинив із зухвальцем, який заслужив на значно суворіше покарання за своє нахабство.
Тимчасом художник обмірковував помсту, йдучи додому. Спершу йому спало на думку намалювати таку злобну карикатуру на дожа, якої він не малював з жодного найзатятішого свого ворога. Але, подумав він, Дієго й так нечувано потворний. Якщо спотворити його ще більше, то це лише додасть йому краси в очах черні й постать тирана закарбується у пам’яті наївного натовпу ще глибше завдяки потворності. Але, міркував далі він, його називають великим…
— Ха-ха-ха! — з дикою радістю розреготався він, — я зроблю його малим!...
Взявши шматочок дерев’яної дошки завбільшки з дукат, він старанно відшліфував її й кілька днів виходив у місто саме тоді, коли дож звик показуватися на публіці. Придивлявся до нього, а потім, повернувшись до себе, сідав малювати його мініатюру.
Одного разу Дієго помітив, що художник потайки придивляється до нього.
— Ха! Що ж ти зараз малюєш, дияволе?! — глузливо вигукнув він.
— Руїни, - схилився художник, - лещу собі, що завдяки їм отримаю визнання великого дожа. — Він вимовив це таким голосом, що Дієго мимоволі здригнувся...
Дож завжди відчував ненависть і презирство до цього злого чоловіка. Але останнім часом сама думка про нього починала викликати страх. Правитель здивувався, чому й зараз не наказав схопити його й ув’язнити за відповідь, що здалася зухвалою погрозою.
Невже цей диявол перетворював на хаос і його абсолютну рішучість?!
Тут правитель вже поклявся негайно покінчити з людиною, яка є його прокляттям і терором. Але всупереч цьому рішенню тягнув і щоразу відчував дедалі більшу тривогу перед цим насмішником.
