Моя попередня замітка може здаватися кроком убік від теми французької минувшини, але це не так. Вона — уривок дещо більшої особистої чернетки про канонізовану історію, яку необхідно було висловити перед тим, як підступатися до чогось справді значущого.
Французька історія — це зразок державного міфу, канон та взірець, повторений після цього десятки разів. Натхненне італійцями, замовлене двором, втілене мавристами, легалізоване академією — це прокладений шлях, яким ширятимуть туди і назад народи і держави відомого нам світу не стільки без тями, скільки без вибору.
Послідовність імен — привіт генеалогії і шлях порочний, але хіба ж історія — наука про чесноти? Тож, для початку прогуляюся цим шляхом теж, а потім уже співставлю його з альтернативою.
Горизонт Столітньої війни
Середньовічна історія — це простір тіней, міфів, уривків хронік і фальсифікацій, марень і бажань. Але щось же варто брати за горизонт і нуль? Зазвичай це — значення уявне, у випадку Франції — досить очевидне.
Столітня війна — це, як можна здогадатися, не зовсім те, що нам розповідають Вальтер Скотт і компанія. Якщо нахабно спростити, то можна уявити, що це — конфлікт між бургіньйонами та арманьяками, себто двумя партіями чи фірмами. Партіями, себто частинами, чого? Скажімо, "Валуа" — акціонерного товариства територіального істеблішменту. Бургундці як більш просунуті воювали менше за всіх, пропонуючи помирати за шоколадну медаль "паризьку" корону умовних англійців — молодших бізнес-партнерів бургундської Фландрії, тобто нормандців з аквітанцями з паями за Ла-Маншем. Вийшло так собі, тож "Валуа" між собою помирилися, а "англійців" розмазали і тимчасово прибрали в коробку на острів.
Цей тріумф (а вистояти проти регіонального лідера, яким без сумніву була саме Бургундія — це тріумф і є) пов'язується з останніми королями Валуа: Шарлем IIV Переможцем, його сином Луї XI, на прізвисько Король-Павук та онуком Люб'язним Шарлем VIII. Усі троє правили послідовно, що насправді було (якщо було) видатним результатом, але пізніші історики втратили совість та страх Божий і переконують, що Валуа мали на троні 7 (сім!) поколінь королів — 170 років прімогенітури! Неймовірні рівні і почесна друга сходинка поруч з династією Ямато.
Останні Валуа
Шарль Переможець був представником роду Капетингів, відомого раніше як Робертіни: вважається, що їхнім доменом була Турень, легендарний засновник роду Гуго отримав прізвисько Капет на честь головної реліквії святого Мартіна Турського, і традиційно королі Франції мали також титул світських абатів Сен-Мартен-де-Тур. Але, попри цю родинну легенду, правити Шарлю довелося з міста Бурж, столиці регіону Беррі, затиснутої між (з півночі за годинниковою стрілкою) Орлеане, Бургундією, Бурбонне та Овернью, Пуату, Анжу і Туренью. Це хороші, хоч і не найбагатші місця центральної частини простору, який ми знаємо нині як Франція.
У Буржі Шарль тримався місцевого олігарха Жака Кьора, який контролював торгівлю з Левантом, хазяйнував у Монпельє і, зрештою, зробив карколомну кар'єру королівського фінансиста і загальнодержавного кредитора, що досить очікувано закінчилася приниженням і вигнанням. Як тільки обставини протистояння з бургундцями та "англійцями" дозволили, Шарль перебрався дещо на північ, а його син Луї остаточно осів там, де вбачав домен предків — у Турі. Його син — Люб'язний Шарль — правив з Туру та замку Амбуаз, що розташувався між між столицею Турені і орлеанським містом Блуа, ще одним важливим пунктом нашої подорожі. А також доменом не просто наступника Шарля на троні, але й нового чоловіка його непересічної вдови. Але не забігаймо наперед.
Онук Шарля Сьомого Переможця, Шарль Восьмий відомий, не лише тим, що розпочав Італійські війни, але й своєю непересічною дружиною — Анною Бретонською — двічі королевою Франції та фактично останнім сувереном Бретані. [1] З нинішньої оптики Бретань видається далекою (навіть культурно — увесь цей кельтський, а отже скоріш сучасний, флер) окраїною Франції, яка ретроспективно видається не просто локомотивом, але й регіональною домінантою. Усе це, вірогідно, не зовсім так. Очевидно — бо вже стикалися з певними деконструюючими фактами підвалин великого франко-паризького міфу. Але йтимемо дрібними кроками — бо земля під ногами напрочуд нетривка.
Орлеанець
Луї Дванадцятий прийшов до влади через низку конфліктів та невдач, де його ключовим суперником виступав не Шарль Валуа, а королівська сестра — Анна де Боже, дружина П'єра де Бурбона. Вона була регентом при малолітньому браті і пізніше теж брала участь настільки активну, що заслужила місце у французькій історії під іменем la Grande Madame. Її активності вистачило не лише на Францію, але й найближчу периферию — була залучена у бретонські справи (з яких дістала брату згадану дружину) і англійські конфлікти, де зробила ставку на "чорну конячку" Анрі Тюдора, забезпечивши йому підтримку та допомігши з франко-бретонським військом. [2]
Луї Орлеане історично вважається ключовою постаттю — його доробку приписують низку надважливих реформ, сумарне значення яких таке, що змушує сумніватися у тому, наскільки це відповідає дійсності. Суд і військо, податки і монети — цей король за 17 років проклав дорогу Франції, яку ми знаємо нині.
Як представник Орлеанського угрупування дому, Луї правив переважно з Блуа, орлеанського міста, рівно посередині відстані від якого до Туру розташовувався королівський замок Амбуаз. Щоправда, Тур, Орлеан і частково Париж теж фігурував у візитах та місцях перебування окремих адміністративних органів — тобто тих чи інших функцій двору.
Ще одна, здавалось би, менш значуща деталь — саме Луї XII доклався до популяризації королівських лілей. [3] Достеменно невідомо, наскільки це було розповсюджено і вкорінено до нього. Дещо контрінтуітивно мені здається більш близькою до реальності червона лілея Хлодвіга, аніж білі лілеї святого Луї. І ось чому: у Західній Європі існує старовинний, легендований і верифікований лілейний символ — це герб Флоренції. Ця квітка (ірис під іменем лілеї) саме червона. [4] Крім того, саме флорентійська лілея-ірис прикрашає інший старовинний герб — міста Лілль. Нині це столиця О-де-Франс, але в ті часи місто вважалося фламандським. Тож серед іншого фльор-де-л(у)іс теж можна віднести до доробку Луї. [5]
Наступником Батька Народу став Перший Француз: Луї наслідував його зять Франсуа, герцог Ангулемський. 5 королів з трьох поколінь Ангулемів правили Францією XVI століття до самих Бурбонів. Про них є сенс і масштаб (аж до Балтики і наших широт) говорити окремо, але відзначимо, що саме Ангулемці, залишаючись у королівських Турі та Амбуазі, почали шукати місця і зводити нові резиденції, імена яких сяятимуть донині — Шамбор, Фонтенбло і, зрештою, Лувр.
Примітки
[1] Анна не змогла подарувати обом чоловікам спадкоємців за кров'ю, проте з двору бретонських Монфорів привезла з собою до Туру головного геральдмейстера — П'єра Чока, який серед іншого зробив внесок у першокласну геральдичну традицію Франції (а отже — буквально всього світу). Серед великого списку інших здобутків королеви-герцогині (внесок у розвиток флоту та емансипацію жінок, створення ордену кордильєрок та законодавчі ініціативи), є ще один — естетичний, але напрочуд тривкий: саме на другому своєму весіллі з Луї Орлеане Анна започаткувала революційну традицію, що стала частиною культурного коду нашої цивілізації — правило нареченій вдягатися у біле.
[2] Дружина Люб'язного Шарля і Луї Орлеане бретонська Анна успадкувала від свого батька, герцога Франсуа з дому де Монфор, обидва титули суверенів Бретані — не лише герцогині бретонської, але й графині де Рішмон, себто графині Річмонд. Цей титул герцоги Бретані носили століттями, мало зважаючи на те, що формально Річмонд як феод лежав за Ла-Маншем. Там, в Англії, титулатуру бретонців то підтверджували, то заперечували (а потім підтверджували знову), то "перезасновували". Так, 1-м графом Річмонд (себто чергової ітерації англійської, так би мовити, версії) був Едмон Тюдор, син Овена Тюдора і Катерини Валуа, сестри Шарля Переможця і вдови англійського короля. А син Едмона — Анрі Тюдор — був графом Річмондом аж до тих пір, поки правом завойовника не поклав собі на голову корону Англії наприкінці війни лілей троянд "гентців" з "антверпенцями". Таким чином "Велика Мадам" Анна тримала в орбіті свого впливу всіх носіїв титулів графів Річмонд-Рішмон.
[3] Причому особистий герб короля був набагато оригінальніший — чубатий їжатець.
[4] Флорентійська лілія легендована відсилками до Флори як покровительки міста, а верифікована у десятки способів — від старовинних флоринів до марцокко Донателло, фірмового флорентійського лева, який тримає щит з гербом.
[5] У французькій історіографії існує неспростована, але нечувана за своїм нахабством версія про те, що це Флоренція взяла лілію Капетингів за міський герб під час італійського походу Люб'язного Шарля. Коментувати це неможливо, зате варто відзначити: Луї Орлеане тоді був не лише претендентом на титул міланського герцога, але й начальником тилу всієї армії тодішнього короля Шарля, наступником якого він згодом стане. Поки король намагався встановити свою владу на Півдні, на Півночі, у Флоренції зокрема, заправляв саме Луї.
