Для початку Джозеф Вейнер (Joseph Sidney Weiner) відкинув усі теорії, висунуті за 40 років “існування” знахідки, включно з тими, яких дотримувався і він особисто. Все треба було розпочинати з нуля!
Досить швидко він прийшов до розуміння, що ключ до розгадки саме в щелепі: найнезвичайнішому елементі знахідки. А насамперед у відсутності на ній підборіддя і суглобного відділу - тобто саме тих місць, за якими і визначається видова приналежність цієї частини тіла!
Відштовхуючись від того, що всі ознаки щелепного уламка вказували саме на “мавпячий” характер його походження (окрім звичайно плаского, “людського”, зносу зубів), то у Вейнера навіть виникла підозра, що хтось помилково (або спеціально!) підкинув цю щелепу до ями біля ферми Баркгам Манор (Barkham Manor). Звичайно сумніватися у таких підозрах вимагав моляр, знайдений на полях Шеффілд Парку (Sheffield Park), що мав такий же тип зносу. Але, якщо припустити, що цей зуб - звичайний людський... то все стає на свої місця!
Лишалося зрозуміти чому все ж зуби на “мавпячій” щелепі мали таке дивне, “людське” зношення. Логічною здогадкою стало те, що скоріше за все зуби були штучно (!) сточені до такого стану, після чого і щелепа, і ікло були спеціально (!) підкинуті до гравійного кар'єру!
Припущення нечуване, але можливе. І, як будь-яка з гіпотез, вимагало перевірки.
Передусім Вейнер звернувся за роз'ясненнями стосовно точності флюоринового методу, до співробітника Британського музею (British Museum), палеонтолога та антрополога Кеннета Пейджа Оуклі (Kenneth Page Oakley), котрий проводив знамениті тести 1949 року. Оуклі відповів, що на 1949 рік похибка методу складала ±0,2%, тобто результат вмісту фтору в черепі та щелепі балансував на межі похибки самого методу. Але, незважаючи навіть на це, результат співпадав з контрольним вимірюванням вмісту фтору в “молодих” кістках. Таким чином молодий вік решток “Людини світанку” став підтвердженим наукою фактом.
Наступним кроком було ретельне вивчення доступних муляжів пілтдаунських знахідок, котре Вейнер виконав разом зі своїм науковим керівником і другом, професором анатомії Оксфордського університету (University of Oxford), приматологом та палеоантропологом Вілфрідом Ле Грос Кларком (Wilfrid Le Gros Clark). Дякувати, що муляжі, виготовлені 1913 року найкращим муляжистом Британського музею Френком Освальдом Барлоу (Frank Oswald Barlow), були відмінної якості.
Результати знову виявилися революційними! Вейнер і Ле Грос Кларк звернули увагу на дивовижно пласку поверхню другого моляра та відсутність слідів взаємного полірування в місцях, де зуби торкалися один одного. Заради експерименту Вейнер власноручно сточив до такого ж стану зуб шимпанзе. Схожість виявилася вражаючою!
Далі Вейнер ще раз уважно перечитав публікації Оуклі з описом проведення флюоринових тестів. В одному із місць згадувалося, що під час висвердлювання зразків для тесту із зуба, його темно-рудий поверхневий шар різко змінився в глибині на білу кісткову тканину. Така особливість, характерна для “свіжого” і аж зовсім не викопного зуба, вказувала на високий вміст у тканинах органічних залишків, в першу чергу азоту (N).
Тест на вміст азоту вміли проводити (і активно цим користувалися) ще в XIX столітті. А чи застосовувався він для аналізу пілтдаунських знахідок? І так, і ні. Джентельмени-першовідкривачі, аматор Чарльз Доусон (Charles Dawson) і палеонтолог Артур Сміт Вудворд (Arthur Smith Woodward), обмежилися лише перевіркою на вміст азоту уламків черепа, де його, азоту, не знайшли. Щелепу ж таким тестам не піддавали, буцімто тому, що її зовнішній вигляд і так вказував на те, що вона викопна, бо має той же колір, що і череп.
Таким чином Вейнер зібрав ледь не “скриню” доказів того, що необхідно якнайшвидше розпочати повноцінні і поглиблені дослідження існуючих решток “Людини світанку”. Саме з цими доказами він негайно звернувся до керівництва Британського музею і попрохав надати дозвіл на проведення таких досліджень. Завідуючий відділом геології Вілфрід Норман Едвардс (Wilfred Norman Edwards) був настільки вражений зібраними доказами, що без коливань погодив проведення будь-яких необхідних фізичних, хімічних, радіологічних та біологічних тестів. Для цього було дозволено взяти зі зразків стільки кісткової тканини, скільки того вимагатиметься для справи. Воістину нечуваний прецедент!
В свою чергу Оуклі вчергове вдосконалив флюориновий метод, а також підготувався до проведення серії дублюючих один одного тестів на вміст у зразках заліза (Fe), азоту, колагену, органічного вуглецю (C), органічної води і кристалічної структури кісткової тканини.
І почалося!
Попередні частини тут:
