5 серпня 1953 року.
Минув вже більше ніж 41 рік з того моменту, коли щаслива зірка Еоантропа, Людини Світанку, стрімко здійнялася над науковим небосхилом. Багато списів було зламано з тих пір, багато наукових чи біля того робіт написано про таємничого Пращура, багато води сплило... Але Пілтдаунську таємницю так і не було розгадано. Хто Він, де жив? Як?..
Та ось, 5 серпня 1953 року двоє дослідників із Оксфордського університету (University of Oxford) - професор анатомії, приматолог і палеоантрополог Вілфрід Ле Грос Кларк (Wilfrid Le Gros Clark; той самий, котрому пощастило бути одним із “власників” пілтдаунського муляжу, див. “Чарльз Доусон та Пілтдаунська людина: Танцюючі джентльмени”) та доктор медицини Джозеф Сідні Вейнер (Joseph Sidney Weiner) - їхали до Лондону, в Британський музей (British Museum), на рандеву з легендою!
Вчені їхали за запрошенням співробітника музею, палеонтолога та антрополога Кеннета Пейджа Оуклі (Kenneth Page Oakley) і не з пустими руками.
Таємнича “Людина Світанку” схоже почала розкривати свої таємниці. І для кінцевого судження залишалося лише провести “очну ставку” з підслідним...
Неможна сказати, що “дитинство” Еоантропа було безхмарним. Вже з миті свого “народження” він почав викликати безліч питань. І хоч на берегах Туманного Альбіону рідкісні голоси недоброзичливців тонули в оваціях більшості, то за кордоном його появу зустріли багнетами. І навіть той факт, що “заморські” антропологи з часом один за одним поступово визнали “Найдавнішого англійця”, що Еоантроп так чи інакше, на рівних з іншими “печерними людьми”, увійшов до всіх книжок з антропології, палеонтології, підручників, довідників та енциклопедій, не зумів позбавити його аури сумнівності та неприйняття (див. “Найдавніший англієць. Визнання?”).
Перший серйозний удар по репутації Пілтдаунської людини було здійснено ще в 1930-х роках.
Так відомий американський антрополог (чеського, до речі, походження), доктор Алеш Грдлічка (Aleš Hrdlička) ще в 1930 році засумнівався у достовірності знахідки у Шеффілд Парку (Sheffield Park):
... “камінці згрібалися із землі та складалися до купи”. Цікаво, якими мали бути граблі, щоб зачепити зуб?
— “Смітсонієвська різноманітна колекція” (Smithsonian Miscellaneous Collection), том 83 “Скелетні рештки ранньої людини” (The Skeletal Remains of Early Man), 1930 рік, ст. 87.
Правда тоді він отримав гнівну відповідь Сера Артура Сміта Вудворда (Sir Arthur Smith Woodward):
Проте, серед старої кореспонденції, я знайшов листівку від 30 липня 1915 року, підписану м-ром Доусоном, в котрій він анонсував своє відкриття цього моляра “з новою серією знахідок”. Я передав цю листівку Геологічному відділу Британського музею (Природничої історії), таким чином це свідоцтво може бути збережене і буде доступне за вимогою.
Ось правда ситуацію ця відповідь не врятувала. Пройшло не так вже й багато часу як того ж року світ дізнався про сумніви ще одного “подвижника” Пілтдаунської знахідки, німецького антрополога Ганса Вайнерта (Hans Weinert). Він заявив, що уламок “лівої сторони лобної кістки черепа” Пілтдаун II (тобто знайденого у Шеффілд Парку) ні що інше, як уламок правої (!) сторони лобної кістки черепа Пілтдаун I, тобто того самого, знайденого у Баркгам Манор (Barkham Manor)! А 1937 року інший німецький антрополог і анатом, знаменитий Франц Вайденрайх (Franz Weidenreich) додав, що зуб-моляр Пілтдаун II - звичайний людський зуб, котрий належить Homo sapiens! Ще пізніше виявилося, що уламок потиличної кістки взагалі був від іншого черепа та анатомічно не збігався зі “своєю” лобною частиною. Тобто черепа Пілтдаун II ніколи не існувало, а саме поєднання кісток із Шеффілд Парку виявилося химерою! Пілтдаунська людина стрімко втрачала свої докази.
Наступна “чорна смуга в житті” Пілтдаунської людини трапилася 1949 року, коли вже згаданому вище співробітнику Британського музею, антропологу Кеннету Оуклі, прийшла в голову ідея використати удосконалений ним флюориновий (або фторний) метод для порівняння віку щелепи та черепа із Баркгам Манор.
Метод цей вже давно не був новинкою. Його запропонував ще у 1892 році французький хімік та мінеролог Марі-Адольф Карно (Marie Adolphe Carnot) для порівняння віку кістяних решток, котрі були знайдені в спільному геологічному шарі. Суть методу полягала в тому, що фтор (F), котрий присутній у ґрунті, з плином часу поступово осідає у структурі похованої кістки. Таким чином, чим більший відсоток фтору у кістці, тим довше вона пролежала в землі.
Звичайно ж, вміст фтору в різних регіонах Землі далеко не однорідний, але, так як пілтдаунські рештки усі фактично були знайдені в одній і тій же ж ямі, то результат аналізу мав би бути задовільним.
Після прийняття цього історичного рішення Оуклі, не без труднощів, добився дозволу у керівництва Британського музею, висвердлити із пілтдаунських зразків мінімально необхідну для тесту кількість кістяної тканини. До речі, пілтдаунські знахідки зберігаються у фондах Британського музею і в наш час. Ось кадр із фільму “Скам’янілості, слава і підробка” (Fossils, Fame and Forgery) від Discover Magazine, що демонструє кейс із історичними зразками:
А ось табличка на кришці кейса:
Отже, Кеннету Оуклі вдалося отримати зразки і розпочати тест. Навіщо ж йому це знадобилося?
Справа в тому, що до кінця 1940-х років дебати між так званими “моністами”, котрі стверджували, що череп та щелепа належали однієї і тій же істоті, та “дуалістами”, що відповідно захищали версію незалежного походження решток, не те щоб не вщух, а навіть розгорявся з новою силою. Це відбувалося на тлі численних палеоантропологічних знахідок, що подарували світові нових викопних приматів, включно з прадавніми людьми, котрі ледь не ідеально відповідали концепції, що початково людські риси набувало саме тіло примата, а лише після цього ріс об'єм мозку. У пілтдаунської ж людини очевидно все мало би бути навпаки...
Напруження у науковій спільноті зростало. Кількість питань збільшувалася. А відповідей, на жаль, ні. Де ж у загальній схемі еволюції місце Еоантропа Доусона?
Щоб хоча би частково дати відповіді на ці питання, Оуклі вирішив датувати череп і щелепу. Якщо датування співпадуть - мають рацію “моністи”, інакше - “дуалісти”.
Для порівняння Оуклі також вирішив датувати і знайдені Доусоном зуби стегодонового слона...
Результат тесту був шокуючий!
Попередні частини тут:
