Після приголомшивого дебюту першовідкривачі “Пілтдаунської людини” звичайно ж не могли собі дозволити відпочивати на лаврах. Успіх необхідно було якнайшвидше закріпити! Тому з початком літа 1913 року розкопки в Баркгам Манор (Barkham Manor) продовжилися з новою силою.
Як і минулого разу “копали” археолог-аматор Чарльз Доусон (Charles Dawson), відомий англійський палеонтолог, провідний спеціаліст з викопних плазунів і риб Артур Сміт Вудворд (Arthur Smith Woodward) та робітник Вінус Гарґрівз (Venus Hargreaves).
Друзі методично перекопували багатостраждальний гравійний “кар'єр” кожен вікенд протягом усього літа, але... безрезультатно.
І лише після того, як до них приєднався останній із “чудової четвірки” - антрополог-єзуїт П'єр Теяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin), що приїхав із Франції, фортуна нарешті посміхнулася страждальцям...
Рахунок новим кістяним знахідкам відкрив, як і минулого разу, гість із Континенту. 30 серпня 1913 року, просіюючи гравій, святий отець нарешті знайшов новий шматочок пазла: те саме відсутнє ікло, що стало “яблуком розбрату” між Вудвордом та антропологом Артуром Кітом (Arthur Keith) на історичному засіданні 18 грудня 1912 року!
А наступного дня, 31 серпня, знову Теяр де Шарден здійснив друге, майже неймовірне відкриття: йому поталанило знайти серед гравію розламані на дві половинки, ледь помітні і надзвичайно крихкі носові кісточки черепа!
Окрім того протягом “копального” сезону 1913 року вдалося знайти ще 4 уламки зубів тварин і 3 кремені, що довело загальний рахунок знахідок до 20 екземплярів.
Вже 16 вересня Вудворд виступив у Бірмінгемі (Birmingham) на засіданні Британської наукової асоціації (British Science Association) з доповіддю про новинки. А одного грудневого недільного вечора прочитав ту ж доповідь і в Англійському королівському хірургічному коледжі (Royal College of Surgeons of England).
Опублікували звіт про знахідки у квітні 1914 року в 70-му томі “Квартального журналу Геологічного товариства Лондону” (The Quarterly journal of the Geological Society of London) під назвою “Додатковий допис про відкриття палеолітичного людського черепа і щелепи у Пілтдауні (Сассекс)” (Supplementary Note on the Discovery of a Palæolithic Human Skull and Mandible at Piltdown (Sussex)).
Ну що ж, познайомимося з цими знахідками детальніше і ми...
Першочергово варто звернути увагу на ікло. Неначе за помахом чарівної палички воно виявився точно такої форми, що і... “реконструйоване” рік тому Вудвордом! Правда розмір його був трохи меншим, усього лише 11 мм замість запропонованих Вудвордом 14,5 мм. Такий собі реверанс Артуру Кіту...
Це ікло зламало опір багатьох скептиків, що ще лишалися на той час на Британських островах, та значно покращило позиції Вудворда. Після доповідей і публікації вже мало хто сумнівався, що зуби Еоантропа не мавпячі, а тільки “деякою мірою відмінні від людських”. І лише професор анатомії Лондонського королівського коледжу (King’s College London), доктор Девід Вотерсон (David Waterston), як і раніше стверджував, що рештки Еоантропа належать двом абсолютно різним істотам: мавпі та людині. Правда взяв під сумнів надлишкову зношеність ікла і Артур Кіт.
Звичайно сумніви стосовно знайденого ікла гнітили і самого Вудворда. І тільки два листи, отримані від Доусона у листопаді та грудні 1913 року з детальним описом ікла самиці горили та вказанням на його відмінності від знахідки, заспокоїли палеонтолога.
Що ж стосується кісточки носа, то тут у Вудворда сумнівів вже не було: вони цілковито були людськими! Правда більше нагадували подібні кісточки меланезійських та африканських рас, ніж європейських, але абсолютно точно не належали негроїду. А так як за товщиною вони підходили до вже наявної черепної коробки, то сумнівів про їх приналежність не залишалося взагалі.
Цілком зрозуміло, що описані знахідки потребували уточнення минулорічної “реконструкції”, що і було виконано Вудвордом негайно! Нова версія обличчя “Світанкової людини” була опублікована у все тому ж “Квартальному журналі...” за 1914 рік (ст. 89):
Та ж реконструкція, але цього разу скульптурна і з правого боку (зі статті “Людина світанку із Пілтдауну, Сассекс” (The Dawn Man of Piltdown, Sussex) Генрі Ферфілда Осборна (Henry Fairfield Osborn) у 6-му номері тому XXI журналу “Природнича історія” (Natural History) за 1921 рік, ст. 588):
Та значно більш дивовижне відкриття, що стало справжньою сенсацією як для палеоантропології, так і для археології вцілому, подарував світу Баркгам Манор наступного “копального” сезону, 1914 року...
Того року хазяїн ферми містер Кенворд (Robert Kenward) люб'язно погодився зсунути паркан, що проходив у кількох футах від купи гравію та ями, в котрій велися розкопки. На місці паркану, в шарі родючого ґрунту, на глибині близько фута (~30 см) робітник зненацька знайшов розколотий на дві частини дивовижний уламок кістки. Червоно-коричневе забарвлення і прилиплі до поверхні грудочки жовтої глини беззаперечно свідчили про те, що початково кістка перебувала у глибині гравійного горизонту, в якому залягали і рештки черепа. Біля загостреного кінця уламка були помітні сліди від удару лопатою, що скоріше за все з'явилися після того, як робітники, котрі розробляли кар'єр, викинули її назовні разом із гравієм...
І нижній закруглений кінець уламка, і верхній загострений, несли на собі виразні сліди зрізів, зроблених гострим предметом. Звичайно ж до того, як кістка скам'яніла! Хіба ні? Тобто без жодних сумнівів перед дослідниками було знаряддя, виконане для якихось потреб розумною істотою!
Це знаряддя - або примітивний наконечник, або копалка - у довжину досягало 41 см, у ширину 9-10 см, а товщина його загостреного кінця становила 5 см. І, що найголовніше... виготовлене воно було із верхньої тильної частини стегна якогось велетенського стародавнього слона. І це при тому, що, відштовхуючись від численних розкопок, археологи вважали, що обробка кістки стала доступна нашим пращурам усього якісь 50 тис. років тому і займалися цим виключно Homo sapiens. А тут... практично за мільйон років до того, Еоантроп - напівлюдина, а на половину мавпа - вже чудово володів складною технікою роботи з кісткою!
Зрозуміло, що у сенсації були і скептики. Так доглядач відділу британських і середньовічних древностей (British and Medieval Antiquities) Британського музею, археолог Реджинальд Олендер Сміт (Reginald Allender Smith) висловив думку, що “кістка ймовірно оброблялася та використовувалася не в такий вже й віддалений від нас час”.
Британський геолог Альфред С. Кеннард (Alfred Santer Kennard) висловив сумніви в тому, що кістка взагалі оброблялася у свіжому стані.
А відомий спеціаліст із палеоліту, абат Анрі Брейль (Henri Prosper Édouard Breuil) навіть стверджував, що той уламок слонового стегна просто погризли бобри!
Пам'ятаєте, зуби бобра знайшли в тій же ямі два роки до того?
Попередні частини тут:
