Мабуть немає людини, яка би хоч раз не чула про те, як хтось колись підробив пралюдські викопні рештки, а вчені їх потім довгі роки видавали за справжні. Цей далекий дзвін досі видається за...
а) все, що ми знаємо про “пралюдей” - брехня;
б) науковці взагалі не здатні відрізнити справжні викопні рештки від підробки, отже віри їм немає;
в) вчені спеціально підробляють свої знахідки, щоб вони “вписувалися” до їх неприродніх ідей;
г) свій варіант...
Але, давайте прискіпливо розберемося... Як же так трапилося, що невідомі зловмисники ледь не пів століття дурили вчене товариство? Як їм це вдалося? Чому зійшло з рук?
А для цього, мандруючи часом і документами спробуємо знайти відповіді на такі питання:
1) Хто саме “просував” підробку і чи було наукове товариство одностайне в цьому рішенні?
2) Чому містифікація тривала так довго і чи можна було би її розпізнати раніше?
3) Як взагалі так сталося, що в часи, коли Франція та Німеччина навипередки змагалися у кількості знайдених решток неандертальців, та навіть нідерландці знайшли власну викопну пралюдину - пітекантропа - віднайшлися науковці, котрі “купилися” на підробку?
4) Скільки усього відомо підробок викопних решток людини і чи захищені ми від повторення такої халепи?
5) Ну і, якщо пощастить... Хто був тим самим невідомим шахраєм-зловмисником?
Ця історія як детективний роман, чи то серіал. З багатьма персонажами, численними сюжетними лініями, хитрими твістами та непокараним лиходієм (можливо з вірними спільниками), що відчув себе Творцем... Отже, вперед!
Почалася ця історія (точніше публічна її частина) 14 лютого 1912 року в Лондоні - столиці Британської імперії, - коли відомий палеонтолог та член Королівського наукового товариства (The Royal Society of London for Improving Natural Knowledge), співробітник департаменту геології Британського музею, секретар Геологічного товариства Лондону (Geological Society of London), провідний спеціаліст з викопних плазунів та риб Артур Сміт Вудворд (Arthur Smith Woodward) отримав від свого друга, адвоката та за сумісництвом археолога-аматора (правда вже відомого у наукових колах) Чарльза Доусона (Charles Dawson), що проживав у містечку Льюїс (Lewes) графства Східний Сассекс, листа наступного змісту:
I think portion of a human (?) skull which will rival H. heidelbergensis in solidity.
Тобто
Гадаю це частинка людського (?) черепа, котрий ще складе конкуренцію гайдельберзькій людині.
А зараз зазирнемо трошки глибше, в історію знайомства наших головних героїв.
Співпраця Вудворда і Доусона почалася давно. Ще в 1891 році Вудворд описав зуб невідомого ссавця із Південно-східної Англії, знайдений та подарований йому Доусоном, та назвав його в честь першовідкривача - Plagiaulax dawsoni. З часом співпраця переросла у дружбу і стала “перепусткою” археолога-аматора із Сассекса до вищих наукових кіл Англії.
Останнім часом, особливо починаючи з 1909 року, контакти Доусона та Вудворда з питань прадавньої фауни стали ще частішими. Так, наприклад, ледь рік тому, 28 березня 1911 року, Доусон прислав Вудворду посилку з двома уламками зубів гіпопотама та шматком пісковика і проханням все це ідентифікувати. Тепер же він повідомляв про знахідку уламка черепа прадавньої людини...
Вудворд негайно відповів на листа, обіцяючи приїхати так швидко, наскільки це можливо. Окрім того він натякнув, що не бажано передчасно повідомляти про знахідку будь-кого ще. Та вчений не знав, що знахідка вже була широко відома у вузьких колах наукового гуртка графства Східний Сассекс...
Пізніше Доусон буде стверджувати, що знайшов перший уламок дивного черепа, праву тім'яну його кістку, десь близько 1908 року, влітку, проходжаючись уздовж польової дороги біля селища Пілтдаун (Piltdown) парафії Флетчинг (Fletching) Східного Сассексу.
Доусон прямував із Льюїса до південних меж Вельду (Weald) з метою огляду берегів річки Уз (Ouse). На свій подив він побачив коричневі кремені, розсипані уздовж дороги, досить незвичний мінерал для тієї місцини. Невдовзі, миль за чотири, на землі містера Роберта Кенворда (Robert Kenward), котрий орендував ферму Баркгам Манор (Barkham Manor), Доусон знайшов і родовище того самого кременю. Ним виявився примітивний кар'єр, а точніше яма, розташована в милі від русла річки Уз, на 25-метровому схилі стародавньої тераси.
Гравій, що залягав відразу під шаром ґрунту на глибині від фута до півтора-двох ярдів, здався йому дуже стародавнім, можливо навіть третинним за віком. Проте жодних викопних решток в той день знайти не вдалося. Робітники, що там працювали, підтвердили цей невтішний факт: вони ніколи не викопували жодних кісток.
Та приголомшливо успішний досвід професора Отто Шетензака (Otto Schoetensack) з далекої Німеччини свідчив про зворотнє... Тому Доусон наполегливо попросив робітників відкладати все, що може бути схожим на викопні рештки, і протягом року ще неодноразово навідувався до кар'єра особисто. І ось, одного разу, один із робітників вручив Доусону щось кольору залізної руди, назвавши те “уламком кокосової шкаралупи”. Радощам вченого-самоучки не було меж: “уламок” виявився кісткою черепа!
Дисклеймер:
Декому може здатися, що він вже подібне читав. Так і є.
Цикл був написаний мною 10 років тому.
І увесь цей час він знаходився на одному руснявому ресурсі.
Зараз його там немає. А є тут. УкраїнськоюА зараз обіцяні посилання
Частина перша: http://youtu.be/FUaJeNSkbC0
Частина друга: https://youtu.be/lOxHLWMiULU
