Успіх виступів Доусона та Вудворда був шаленим. П'ять із шести наступних доповідачів підтримали головні ідеї, озвучені дослідниками. Відмінності були лише в деталях. Так наприклад вчитель Кіта, професор Вільям Бойд Докінз (William Boyd Dawkins), що сам колись, 1874 року, знайшов палеолітичну щелепу біля селища Бонтневідд (Bontnewydd), погодився з Вудвордом згідно більш пізнього, четвертичного датування і відзначив дивовижну особливість еволюційного розвитку стародавньої людини: небачений до того ріст мозкової коробки при паралельному зберіганні мавпячої анатомії нижньої щелепи...
За безумовну приналежність черепної коробки і щелепи одній і тій же істоті виступили зоолог Сер Едвін Рей Ланкестер (Sir Edwin Ray Lankester) та доглядач відділу британських і середньовічних древностей (British and Medieval Antiquities) Британського музею, археолог Реджинальд Олендер Сміт (Reginald Allender Smith). Разом з тим вони надали публіці досить ґрунтовний аналіз кам'яних знарядь, що супроводжували знахідку.
Та головна увага все ж була прикута до самих кістяних решток знайдених у Пілтдауні: частин черепної коробки, уламку щелепи та їх реконструкції.
Слово взяв знаменитий антрополог та авторитет у царині дослідження мозку Ґрафтон Еліот Сміт (Grafton Elliot Smith).
Огляд внутрішньої поверхні уламків черепної коробки Пілтдаунської людини підштовхнув його до висновків, що еоантроп мав найпримітивніший мозок серед усіх відомих зразків для людей чи “мавполюдей”.
Не до такої міри оптимістичним, у порівнянні із попередніми доповідачами, виявився виступ провідного антрополога Об'єднаного Королівства Артура Кіта (Arthur Keith)...
Звичайно, він також не бачив нічого дивного у поєднанні людського черепа та мавпячої щелепи. Швидше в його очах це було зайвим доказом того, що “людина світанку” була більш стародавньою істотою, ніж той же гайдельбержець, і саме тому еоантропа безперечно необхідно віднести до третичного періоду. Також Кіт вказав на більш вигідне положення Пілтдаунської людини у відношенні з переоціненим пітекантропом. Та, судячи з форми черепної коробки саме еоантроп і є тією “відсутньою ланкою” між людиною та мавпою, а пітекантроп - усього лише глухий кут еволюції...
У іншому ж виступ Кіта був досить критичним. І найбільше дісталося створеній Вудвордом реконструкції.
Так Кіт висловив подив, чому із уламків черепа, що безсумнівно належали людині, було зібрано настільки “мавпячу” голову. Що це? “Згубний вплив” пітекантропа? На думку Кіта череп мусив би мати звичнішу для сучасної людини форму і наближатися за об'ємом до 1500 куб. см замість запропонованих 1070. (Скажу наперед, що Кіт знову не помилився, але і тоді це лишилося непоміченим.)
Окрім того, чому настільки мавпячою була реконструйована щелепа? Скоріше за все ікло справжньої “людини світанку” не було таким велетенським. Ймовірно його довжина мала бути не 14,5 мм, як реконструював Вудворд, а не більше 10 мм. Та і вигляд ікла мусив би бути майже людським, щоб воно не виступало так далеко за межі зубного ряду...
Справді різким дисонансом хвалебним одам Пілтдаунській людині прозвучала лише промова професора анатомії Лондонського королівського коледжу (King’s College London), доктора Девіда Вотерсона (David Waterston). Він щиро не розумів, як можна об'єднати в одній істоті череп, котрий цілком міг належати сучасному лондонцю, та щелепу людиноподібної мавпи? Вихід зі скрутного становища, запропонований Вотерсоном, полягав у тому, що можливо щелепа належала одній істоті, із третичного періоду, а череп - іншій, із четвертичного. Та прислухатися до “окремої думки” вже ніхто не став...
Головуючий сердечно поздоровив “винуватців вечірки” та висловив надію на нові розкопки і відкриття... На тому засідання тріумфально і закінчилося.
Першою, 19 грудня, наступного дня, подію висвітлила вже знайома нам газета The Manchester Guardian у статті “Найдавніший череп. "Невідомий до нашого часу вид." Історія відкриття у Сассексі” (The Earliest Skull. "A Hitherto Unknown Species." Story of the Sussex Discovery).
Ще через 9 днів, 28 грудня 1912 року, вперше у світі, у досить популярному англійському щотижневику “Ілюстровані лондонські новини” (The Illustrated London News) було опубліковано і перший “прижиттєвий” портрет нещодавно здобутого пращура, роботи відомого англо-французького художника-ілюстратора Амеді Форесті (Amédée Forestier).
На центральній шпальті же еоантроп був зображений у всій своїй красі, так би мовити у “природньому середовищі проживання”! Досить цікаве видовище...
Ну звичайно самі першовідкривачі теж взялися за написання звіту для серйозного наукового видання.
Перша наукова публікація побачила світ у березні 1913 року з виходом 69-го тому фундаментального “Квартального журналу Геологічного товариства Лондону” (The Quarterly journal of the Geological Society of London), в котрому зі сторінки 117 починалася величезна ілюстрована стаття-звіт “Про відкриття палеолітичного черепа і щелепи людини в крем’янистому гравії, що перекриває Вельдські (Гастінгські) шари в Пілтдауні, Флетчинг (Сассекс)” (On the Discovery of a Palæolithic Human Skull and Mandible in a Flint-bearing Gravel overlying the Wealden (Hastings Beds) at Piltdown, Fletching (Sussex)), підписана як самими “відкривачами” Чарльзом Доусоном та Артуром Смітом Вудвордом, так і таким авторитетом британської науки, як Ґрафтон Еліот Сміт...
А 25 березня 1913 року в регіональній сассекській газеті “Гастінгський натураліст” (Hastings Naturalist) виходить ще одна стаття на тему Пілтдаунської людини, цього разу за авторством самого лише Доусона особисто. Після такого успішного старту потік публікацій було вже не зупинити. Звичайно якби комусь взагалі така думка прийшла в голову.
Тим часом, в квітні-травні 1913 року, найкращий муляжист Британського музею Френк Освальд Барлоу (Frank Oswald Barlow) виготовив точні муляжі черепа еоантропа, котрі пізніше передали для вивчення Еліоту Сміту, Артуру Кіту, остеологу Вільяму Плейну Пайкрафту (William Plane Pycraft), палеоантропологу Вілфріду Ле Грос Кларку (Wilfrid Le Gros Clark), А. С. Андервуду (A. S. Underwood), Теодору МакКону; надіслали на Континент антропологу Гансу Вайнерту (Hans Weinert) і за океан палеонтологу Генрі Ферфілду Осборну (Henry Fairfield Osborn), Ф. Г. Пірсону та антропологу Алешу Грдлічці (Aleš Hrdlička). Ще один комплект муляжів третій "винуватець" галасу в геологічному товаристві, антрополог-єзуїт П'єр Теяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin) особисто повіз до Франції, професору Марселену Булю (Marcellin Boule), в лабораторії котрого де Шарден в той час працював. Загалом популяризація “найдавнішого англійця” лише нарощувала оберти.
Під час цієї “кампанії” близько сотні членів Геологічного товариства Лондону отримали спеціальне особисте запрошення від Чарльза Доусона відвідати ферму Баркгам Манор (Barkham Manor) у Пілтдауні і своїми очима оглянути вже знаменитий гравійний кар'єр. Історична “екскурсія” відбулася 12 липня 1913 року. Невеличка ферма у глухій сільській місцевості мабудь до того ніколи ще не бачила стільки джентльменів одночасно...
Правда тоді істерія навколо Пілтдаунської людини усього лише тільки-тільки починалася.
Попередні частини тут:
