Воєнні цілі Антанти згідно таємних угод — пропагандистська карта, Німеччина, кінець 1917 року.
У світі немає рівним німцям у впертості. Саме вона завадила ключовому плану Антанти — зламати Німеччину до кінця 1914 року. І саме вона змушувала німців до самого фіналу битися за свою репутацію — звинувачуючи американців в антигуманній війні, закидаючи їм дійсно страшну зброю — “окопного підмітайла” — або ж викриваючи загарбницькі плани Антанти. Враховуючи, що осторонь війни тоді не лишилися і війну Німеччині оголосили не тільки Румунія, але й Ліберія, складно сказати, на кого було спрямовано ці жести. Скоріш за все, на самих себе.
У вступі до легенди мапи німці посилаються на джерела "таємних угод" — процес над колишнім воєнним міністром Росії генералом Сухомліновим і випуск більшовицької газети "Ізвєстія" від 23 листопада 1917 року. [1] Ну а далі — пропагандистська трагедія у чотирьох діях.
Дія перша — західний кордон. Франція планує не лише відібрати Ельзас та Лотарингію, але й анексувати Люксембург (мрія Гогенцоллернів, яка, доречі, призвела до Франко-пруської війни) і створити на всьому лівобережжі Рейну незалежну буферну державу.
Дія друга — східний кордон. Росія загарбує не лише австро-пруські частини старої Речі Посполитої (обидві Галичини і Позен-Познань), але й половину Сілезії, та обидві Прусії — Західну з Данциґом та Східну з Кьоніґсбергом. Габсбургські Буковина, Трансильванія та Банат відходять Румунії.
Дія третя — Середземне море. Італія хоче отримати не лише Південний Тіроль, але й Штірію, Істрію, усю Далмацію, а докупи ще чверть Албанії. Протоки з Константинополем відведені Росії.
Дія четверта — Близький Схід. Персію та Афганістан розписують між собою Росія та Британія, останній дістається Аравія. Османський Близький Схід поділено згідно домовленостей Сайкса-Піко: Західну Вірменію та більшу частину Курдистану отримує Росія, Сирію, Кілікію та Ліван — Франція, Месопотамію — Британія. Палестина перетворюється на міжнародну (фактично англо-російську) зону.
Питання лише в тому, чи був це справді планований поділ Європи і світу після війни чи лицемірна спроба німців виставити себе жертвами загарбницької політики?
Реальний повоєнний устрій, як не дивно, показує, що правильним був перший варіант. Описаний німцями поділ справдився ледь не на 80%.
Франція повернула втрачене за 50 років до цього, разом з союзниками окупувавши Саар [2] і демілітаризувавши Рейнланд (Люксембург, звісно, їм був не потрібен). Румунія отримали обіцяне (попри те, що нічого не зробила для перемоги Антанти), поділ Османської імперії було підкореговано післявоєнними подіями, але Сирія і Ліван таки дісталися Франції, а Ірак з аравійськими краями підпали під британський вплив.
Не справдилися очікування хіба що Італії, якій утерли носа дорослі. Ну і найбільший провал очікував на частку від перемоги для Росії, єдиної європейської імперії, яка зконала у ганьбі і зраді. Безпрецедентне самоприниження [3], з яким росіяни себе вивели з війни позбавила їх усіх можливих здобутків — у Європі (дісталися Польщі), на Босфорі (лишилися Туреччині) та на Близькому Сході (усе дісталося британцям — Персія, Афганістан, Іракський Курдистан і Палестина [4]).
Німці тоді програли обидві війни — і на фронті, і у громадській думці, де вони залишилися підлими ініціаторами світової бійні та жорстокими загарбниками. Але нічого не скажеш — vae victis.
PS. На доданій нижче ілюстрації можна побачити, як саме німці зображували б "паліїв війни" та "злочинців проти людства" у разі своєї перемоги над Антантою — це антифранцузькі карикатури часів післявоєнної окупації союзниками німецького Руру.
Примітки
[1] Скоріш за все дані було отримано від більшовиків, які вже дісталися документів Ставки та Генерального Штабу ("з газети Ізвєстія"), а сам процес згаданий лише заради гучного імені Сухомлінова — на суді розбиралися геть інші, але такі знайомі нам звинувачення: корупція, обкрадання армії, розвал оборони і тому подібний наклеп.
[2] Саар після Першої Світової був офіційно під адміністрацією Ліги Націй, а після Другої — навіть недовго побув незалежною державою.
[3] Навіть румунам для сепаратного миру знадобилося більше причин — наприклад, втрата 70% території та вихід з війни єдиного союзника в регіоні.
[4] Уже після фіаско Росії як суб'єкта Антанти, але до її сепаратного миру з Центральними державами, Британія почала самостійно розпоряджатися долею Палестини — декларація лорда Бальфура пообіцяла там національний осередок для євреїв уже 2 листопаду 1917 року.
